Гей, в таборі Остодорі!..

У 1935 ро­ці я пе­рей­шов вчи­ти­ся у шко­лу ім. Мар­кі­я­на Шаш­ке­ви­ча у Льво­ві. Жив у бур­сі Ма­лої се­мі­на­рії на ву­ли­ці Сик­стусь­кій, 39, а до шко­ли хо­див че­рез то­діш­ній Єзу­їтсь­кий парк. Ду­же лю­бив в сво­бід­ний час за­біг­ти до «Со­ко­ла-Бать­ка» на ву­ли­ці Русь­кій, де й по­чув про ді­ю­чий плас­тунсь­кий та­бір.

Під час від­ві­дин бать­ка, який меш­кав в се­лі Пет­ран­ки Ка­лусь­ко­го ра­йо­ну, поп­ро­сив­ся до плас­тунсь­ко­го та­бо­ру в Кар­па­ти. Та­то з ким-то пе­ре­го­во­рив і піс­ля за­кін­чен­ня нав­чаль­но­го ро­ку по­ві­до­мив, що ме­не за­пи­са­ли у та­бір «Ос­то­дір». Яка це бу­ла для ме­не ве­ли­ка ра­дість! Піш­ли ми з бать­ком в крам­ни­цю десь за уні­вер­си­те­том, і там ме­ні прид­ба­ли плас­тунсь­ку фор­му, бе­рет­ку, че­ре­ви­ки-берг­штай­ге­ри, нап­леч­ник, свис­ток. З тим і по­вер­нув­ся в свою Пет­ран­ку, щоб че­ка­ти дня ви­їз­ду.

Їха­ли ми фі­рою на стан­цію вузь­ко­ко­лій­ки бі­ля Рож­ня­то­ва. Тро­хи по­че­ка­ли на по­їзд. Ма­лень­кий ло­ко­мо­тив тяг­нув за со­бою ва­го­ни-льо­ри, на яких сто­я­ли дов­гі де­рев­'я­ні лав­ки, за­пов­не­ні діт­во­рою і до­рос­ли­ми. Га­мір, спів, крик. В Рож­ня­то­ві сі­ло ще кіль­ка хлоп­чи­ків, пам­'я­таю бра­тів Го­шовсь­ких, Гор­ни­ке­ви­чів, Ві­товсь­ких.

По­го­да гар­на, швид­кість по­їз­да не­ве­ли­ка, стар­ші зіс­ка­ку­ва­ли і йшли піш­ки. Час від ча­су зу­пи­ня­є­мо­ся на міс­точ­ках, щоб ло­ко­мо­тив наб­рав во­ди і дров, їде­мо по­руч з Лім­ни­цею, го­ри ста­ють що­раз ви­щи­ми. Пе­ре­да­ють, що про­їз­ди­мо «Со­кіл». Ро­би­мо зу­пин­ку, час­ти­на стар­ших хлоп­ців ви­сі­дає. Ще кіль­ка хви­лин їз­ди, по­во­рот на­пра­во: ми на Ос­то­до­рі. В та­бо­рі фор­му­ють гур­тки по 12-15 хлоп­ців, при­ді­ля­ють до нас брат­чи­ка Ро­ма­на Са­є­ви­ча. Той ви­во­дить нас на по­ля­ну бі­ля кух­ні, де під ко­пи­цею сі­на спо­жи­ва­є­мо свою пер­шу ве­че­рю.

В по­тіч­ку ми­є­мо їдун­ки, а во­да кар­патсь­кої річ­ки хо­лод­на, от­же, що­би ви­ми­ти товщ, тре­ба доб­ре на­тер­ти піс­ком. Зреш­тою, брат­чик Ро­ман пе­ре­ві­рив їдун­ки і гор­нят­ка, вис­тро­їв нас і по­вів у та­бір. Стеж­кою від кух­ні бі­ля вузь­ко­ко­лій­ки під­ні­ма­є­мо­ся вверх, десь мет­рів двіс­ті, і за­хо­ди­мо в каз­ко­вий бу­ди­нок. Це дво­по­вер­хо­вий, в гу­цуль­сько­му сти­лі дім, нав­кру­ги на пер­шо­му по­вер­сі ото­че­ний ґан­ком. Пе­ред бу­дин­ком пло­ща з щог­лою по­се­ре­ди­ні для пра­по­ра. За­хо­ди­мо в свою кім­на­ту, друг Ро­ман по­яс­нює про по­ряд­ки, яких тре­ба дот­ри­му­ва­ти­ся.

За го­ди­ну сур­ма і ко­ман­да на збір­ку. Ро­ман Ко­пач об­хо­дить гур­тки, прий­має звіт. Ко­ман­да «Струн­ко!», до­по­відь ко­мен­дан­ту, за­чи­ту­ють пер­ший при­каз, спі­ва­є­мо гімн «Бо­же ве­ли­кий», роз­хо­ди­мо­ся по кім­на­тах. За­си­на­є­мо ду­же ско­ро.

...Піш­ли ці­ка­ві, ве­се­лі та­бо­ро­ві дні. Їх бу­ло 26. І так не хо­ті­ло­ся і хо­ті­ло­ся до­до­му. Щось та­ке рід­не ли­ши­лось на ос­то­до­рівсь­ких пла­ях.

Таборові справи

Різ­ні бу­ли дні, дощ і сон­це, ве­се­ле і сум­не, але поп­ри все ли­шав­ся стро­гий по­ря­док.

Ран­ком вста­ва­ли, по­ми­лись, обов­'яз­ко­во чис­ти­ли зу­би. Га­ря­чу во­ду при­но­си­ли кож­ний день чер­го­ві з кух­ні. Ра­но на мо­лит­ву на май­да­ні ста­є­мо чо­ти­ри­кут­ни­ком. Гур­тко­вий звіт, чер­го­вий брат­чик зві­тує ко­мен­дан­ту та­бо­ру но­ви­ків, чи­та­ють при­каз, приз­на­ча­ють чер­го­вий гур­ток, який не­се вар­ту на стій­ках, на кух­ні. Ін­ші гур­тки про­во­дять за­нят­тя, вив­ча­ють іс­то­рію Ук­ра­ї­ни, зна­йом­лять­ся з при­ро­дою Кар­пат, з пра­ви­ла­ми ту­риз­му, роз­кла­дан­ня вог­ню в доз­во­ле­них міс­цях, пра­ви­ла­ми осо­бис­тої гі­ґі­є­ни, вив­ча­ють плас­тунсь­кі піс­ні.

Наш брат­чик, Ро­ман Са­є­вич, знай­шов не­да­ле­ко від та­бо­ру гар­ну лі­со­ву по­ля­ну, де ми в по­го­ду про­хо­ди­ли нав­чан­ня. Час­то хо­ди­ли ку­па­ти­ся на річ­ку Лім­ни­цю. День так за­пов­не­ний, що ми не від­чу­ва­ли йо­го пли­ну, тіль­ки ве­чір­ня збір­ка за­га­ня­ла в пос­тіль. Дні ле­ті­ли, як стрі­ли. Один на дру­гий ні­ко­ли не був по­діб­ний. Але хі­ба в Кар­па­тах є од­на­ко­ві дні?

Ве­чо­ром приказ го­то­ви­ти­ся до по­хо­ду. Пер­ший мій по­хід — на го­ру Ба­гон­ку. Зран­ку брат­чи­ки пе­ре­ві­ря­ють всіх, див­лять­ся, щоб не бу­ло хво­рих, роз­да­ють про­ві­янт, во­ду, не­об­хід­ні ре­чі в по­хо­ді і но­чів­лі, па­лат­ки, аль­пен­што­ки, ка­за­ни. І на­реш­ті, йде­мо, спі­ва­є­мо, нам не­лег­ко, але ба­дьо­ро:

Дру­га че­та, че­та кри­ла­тих,

Пе­ред ве­де во­на всім юна­кам!

Во­на не лю­бить скарг, ні жа­лів

І смі­ло пі­де навс­тріч во­ро­гам!

Бу­ла­ва — це про­від наш,

Бу­ла­ва для юна­ків.

В та­бо­рі йде нам так лю­бо час,

Лу­нає грім­ко спів.

Брат­чи­ки стра­шен­но пе­ре­ван­та­же­ні, бо нам в нап­леч­ни­ки по­ло­жи­ли сим­во­ліч­но дріб­ни­ці. А най­важ­че не­суть на со­бі: шат­ра, ка­за­ни, со­ки­ри, пи­ли і все не­об­хід­не. Кож­ні п'ять кі­ло­мет­рів від­по­чи­нок п'ять хви­лин.

На­реш­ті до­ся­га­є­мо вер­ши­ни го­ри. Зна­хо­ди­мо ста­рі во­єн­ні око­пи з Пер­шої сві­то­вої вій­ни, на­пів­роз­ва­ле­ні зем­лян­ки, мо­ги­ли, ба­га­то пат­ро­нів. Ви­хо­ди­мо на ста­ру во­єн­ну до­ро­гу з круг­ля­ка. Від­по­чи­нок, на­пи­на­є­мо на­ме­ти. Зби­ра­є­мо дро­ва, ва­ри­мо обід. Нав­кру­ги ма­са чор­ниць, всі ви­ма­льо­ва­ні ни­ми. Піс­ля но­чів­лі дру­гою до­ро­гою по­вер­та­є­мо за­до­во­ле­ні до­до­му. П'ять днів та­бо­ру, а то­ді но­вий по­хід на Ви­со­ку, на Іг­ро­ви­ще, на Си­ву­лю...

Чергуємо по табору

Піс­ля при­ка­зу зран­ку один з гур­тків, а бу­ло їх 12, зас­ту­пав на чер­гу­ван­ня. З пер­шо­го ро­ку я був гур­тко­вим, а у від­сут­ність брат­чи­ка ме­ні при­хо­ди­ло­ся са­мо­му ви­рі­шу­ва­ти ба­га­то пи­тань: ко­го піс­ла­ти на кух­ню, роз­по­ді­ли­ти стій­ки, ран­ком при­нес­ти га­ря­чу во­ду, склас­ти звіт під час ра­ні­шньої збір­ки, під­ня­ти і опус­ти­ти ра­зом з брат­чи­ком пра­пор.

На кух­ню зав­жди бу­ли доб­ро­воль­ці, хо­ча го­ду­ва­ли доб­ре і за­о­хо­чу­ва­ли до ре­пет­ки. Мо­ло­ко весь час, брин­за, сир, все сві­же. Про­дук­ти че­рез день-два при­во­зи­ли на руч­ній дре­зи­ні. І там ко­ман­ду­вав Ро­ман Ко­пач-Слонь. Ще їх з дре­зи­ною не вид­но, тіль­ки чу­ти з-за по­во­ро­ту, а го­лос Сло­ня вже ко­ман­ду­вав.

Сто­я­ти на стій­ці ці­ка­во. Ми зу­пи­ня­ли всіх чу­жих, свис­тком ви­зи­ва­ли гур­тко­во­го, а він вже доз­во­ляв прой­ти на те­ри­то­рію та­бо­ру чи ні. Як­що ви­ни­ка­ло не­по­ро­зу­мін­ня — вик­ли­ка­ли брат­чи­ка. Стій­ко­вий мав па­ли­цю, нею пе­ре­го­род­жу­вав чу­жим до­ро­гу і свис­тів. Більш всьо­го гос­тей трап­ля­ло­ся зі сто­ро­ни Під­лю­то­го.

Ні­ко­ли не за­бу­ду, як на­ші стій­ко­ві зу­пи­ни­ли пол­ков­ни­ка Ан­дрія Мель­ни­ка і сот­ни­ка Іва­на Чмо­лу. Про них ми зна­ли з роз­мов, що во­ни до нас ма­ли за­ві­та­ти, а тут са­мі по­я­ви­ли­ся. На­ші чем­но зу­пи­ни­ли їх, від­са­лю­ту­ва­ли, а ко­ли я при­біг, стій­ко­ві до­по­ві­ли, ко­го за­дер­жа­ли. Я піс­ля то­го про­вів їх до ко­мен­дан­та та­бо­ру. Стій­ко­вих від­зна­чи­ли в при­ка­зі.

День чер­гу­ван­ня. Всі в гур­тку одяг­ну­ті в од­нос­трої, по­чу­ва­ють се­бе на пев­ній ви­со­ті. За три ро­ки та­бо­рів в Кар­па­тах не пам­'я­таю ні­я­ких сер­йоз­них по­ру­шень, всі бу­ли слух­ня­ні і чем­ні, жи­ли од­ним спіль­ним ду­хом.

При­га­дую, як вже ве­че­ром на чер­гу­ван­ні ви­зи­ває внут­ріш­ній чер­го­вий. З мо­йо­го гур­тка сто­їть і пла­че Орест Фільц, бо йо­му з но­са піш­ла кров. Ми йо­го ско­рень­ко об­ми­ли, по­ло­жи­ли хо­лод, звіль­ни­ли від чер­гу­ван­ня, і нас­туп­но­го дня Орес­ту­ньо за­був про свою бі­ду. Лі­кар про нас пік­лу­вав­ся, ва­жив, об­мі­рю­вав, вис­лу­хо­ву­вав. Ми всі при­бу­ва­ли на ва­зі, а ро­ди­чі з то­го бу­ли ду­же ра­ді. Особ­ли­ві емо­ції ви­ни­ка­ли то­ді, ко­ли чер­го­вий зат­ри­му­вав сво­їх ро­ди­чів. Ми йо­го не­гай­но мі­ня­ли, а ра­діс­ний ен­ту­зі­язм, ма­буть, за­ли­шив­ся на все жит­тя.

Дні свят і зустрічей

Свя­то ви­па­да­ло дві­чі на день — це під­нят­тя і спус­кан­ня пра­по­ра. У 1936 ро­ці пра­пор був у нас си­ньо-жов­тий, в 1937 — зе­ле­ний, бо поль­ська вла­да за­бо­ро­ни­ла на­ці­о­наль­ний стяг. Ос­кіль­ки си­ній і жов­тий ко­льо­ри піс­ля з'єд­нан­ня да­ють зе­ле­ний — то­му зро­би­ли та­ко­го ко­льо­ру пра­пор. У 1938 ро­ці — зно­ву си­ньо-жов­тий, а вни­зу зе­ле­ний, як пра­пор ук­ра­їнсь­ких плас­ту­нів.

Не­ді­ля роз­по­чи­на­ла­ся із збір­ки, по­тім мар­шу­ва­ли до цер­кви в се­ло Під­лю­те. Піс­ля Служ­би Бо­жої іш­ли в се­ло Ос­мо­ло­ду, за­хо­ди­ли в гос­по­дарс­тво. Кож­ний рік про­ві­ду­ва­ли на­шо­го на­ці­о­наль­но­го ге­роя і мит­ро­по­ли­та Ан­дрея Шеп­тиць­ко­го. Він з кож­ним осо­бис­то го­во­рив, роз­пи­ту­вав, хто звід­ки, знав ба­га­тьох з на­ших ро­ди­чів, яких вив­чив і ви­вів в лю­ди. Кож­ний одер­жу­вав свя­тий об­ра­зок з під­пи­сом мит­ро­по­ли­та. Пе­ре­бу­вав він все лі­том у сво­їй ре­зи­ден­ції, по­бу­до­ва­ній з кар­патсь­ко­го ти­су і кед­ру, лі­си яких бу­ли на го­рі Яй­це бі­ля Ос­мо­ло­ди.

По­вер­та­ю­чись з Під­лю­то­го і Ос­мо­ло­ди, на пра­во­му бе­ре­зі рі­ки Лім­ни­ці час­то зус­трі­ча­ли­ся з за­го­на­ми гар­це­рів. Хо­ча в нас з по­ля­ка­ми бу­ли на­тяг­ну­ті сто­сун­ки, на­ші брат­чи­ки зак­ли­ка­ли не до­пус­ка­ти ек­сце­сів. Зреш­тою, все об­хо­ди­ло­ся нес­по­ді­ва­но доб­ре. Ко­ли ми йшли і зус­трі­ча­ли­ся з їх за­го­ном, то во­ни роз­сту­па­ли­ся, сто­я­ли на бо­ках і ві­та­ли: честь! Ми про­хо­ди­ли і кри­ча­ли: Сла­ва! Сла­ва!

Су­ти­чок між на­ми не бу­ло ні­ко­ли.

Кож­ний рік пе­ре­бу­ван­ня в Ос­то­до­рі від­ві­ду­ва­ли Со­кіл. Там бу­ло менш ком­фор­та­бель­но, як у нас, па­лат­ко­вий та­бір роз­та­шо­ва­ний на ви­со­кій ска­лі, бі­ля під­ніж­жя якої — не­ве­ли­ка пло­ща, по­руч — вузь­ко­ко­лій­ки. На ска­лі до­во­лі ви­со­ко ви­ку­тий три­зуб. У 1938 ро­ці в пе­рі­од на­шої змі­ни там бу­ли дів­ча­та. І со­ко­ли, і ос­то­до­рів­ці — це в біль­шос­ті львів­'я­ни, мен­ше бу­ло з Дро­го­би­ча, Стрия, Ста­нис­ла­во­ва.

Поб­ли­зу Со­ко­ла, в бік Ос­то­до­ра, над Лім­ни­цею сто­я­ла скаль­на сті­на, на якій був ви­би­тий поль­ський орел. Скіль­ки пам'я­таю, він ні­ко­ли не був ці­лий, під ним вни­зу все ва­ля­лось ба­га­то ка­мін­ня.

Пе­ред за­кін­чен­ням та­бо­ру про­во­ди­ли­ся спор­тив­ні зма­ган­ня, ми їх ду­же лю­би­ли, і то­му доб­ре го­то­ви­ли­ся до них і вис­тав­ля­ли кра­щих в ко­ман­ди. Бу­ли і зма­ган­ня ту­рис­тич­ні, нап­рик­лад, хто кра­ще од­ним сір­ни­ком змо­же за­па­ли­ти вог­ни­ще. Для цьо­го тре­ба бу­ло доб­ре зна­ти всі прим­хи кар­патсь­кої де­ре­ви­ни.

Ве­ли­кою ім­пре­зою ста­ва­ла про­щаль­на ват­ра. Де­кіль­ка днів пе­ред нею в нав­ко­ли­шньо­му лі­сі гу­ді­ли го­ло­си Сло­ня, на­шо­го Ро­ма­на Са­є­ви­ча (до ре­чі, йо­го си­на те­пер ми час­то ба­чи­мо дик­то­ром аме­ри­кансь­ко­го те­ле­ба­чен­ня) і дру­гих брат­чи­ків, які до­по­ма­га­ли нам зби­ра­ти дро­ва і бу­ду­ва­ти ви­со­ку ват­ру. За­па­лю­ва­ти ват­ру до­ру­ча­ли кра­щим плас­ту­нам. Во­гонь був ве­ли­кий, го­рів ці­лу ніч. У 1937 — 1938 ро­ках ват­ри ро­би­ли­ся і на від­крит­тя та­бо­ру і під­дер­жу­ва­ли­ся че­рез увесь пе­рі­од змі­ни до ос­та­нньо­го дня. Від них за­па­лю­ва­лись про­щаль­ні ват­ри.

Ми про­ща­ли­ся до зус­трі­чі но­во­го та­бо­ро­во­го жит­тя, одер­жу­ва­ли на­го­ро­ди, зі­роч­ки сріб­ні і зо­ло­ті. У ме­не зо­ло­тих бу­ло три. Спо­ді­вав­ся, що даль­ше бу­ду та­бо­ру­ва­ти на Со­ко­лі, але прий­шов 1939 рік.

Прав­да, ще бу­ли по­пе­ре­ду та­бо­ри, але ко­лимсь­кі. Не­дав­но я був в Ос­мо­ло­ді, про­хо­див по зна­йо­мих міс­цях. Піз­нав від­бу­до­ва­ну віл­лу мит­ро­по­ли­та Ан­дрея. Все ос­тан­нє сплюн­дро­ва­но, де-не-де по фун­да­мен­тах мож­на до­га­да­ти­ся про те, що це бу­ли людсь­кі осе­лі. Спа­ле­но Ос­то­дір, дім панс­тва Ду­найсь­ких, де зав­жди гос­ти­ли нас ме­дом зі сво­єї па­сі­ки. Зни­ще­но все, що на­га­ду­ва­ло на­ше плас­то­ве кар­патсь­ке жит­тя...

Ігор Дя­кон, м. Гре­бін­ка на Пол­тав­щи­ні