Казки сонячних промінчиків

Як ми вже писали, в Україні з нагоди 80-ліття УПН, поміж усього іншого, було оголошено конкурс казок про сонячні промінчики. До нього можуть долучатися братчики і сестрички, новаки і новачки з інших країв. Перед Новацьким Злетом, що проходив у Львові, надійшло декілька казок від новацтва; дещо укладали самі виховники для занять на Злеті. В цьому числі публікуємо добірку цих нових казок. Як ми вже мали нагоду переконатися, вони надаються до вогників та інсценізацій. Зрештою, це також є виявом бурхливої новацької фантазії та реалізацією потреби у творчості. Казкарство розвиває дитяче мислення, збагачує мовлення, дає можливість самореалізації. Сподіваємося, ми ще отримаємо багато нових казок, які також запропонуємо виховникам цілого світу.

Редакція

За­мок со­няч­них про­мін­чи­ків

Десь да­ле­ко у не­бес­них прос­то­рах на пух­ких сніж­но-бі­лих хма­рин­ках ви­со­чіє над­зви­чай­на спо­ру­да. Меш­кан­ці Не­ба ні­як приз­ви­ча­ї­тись не мо­жуть до неї, бо ніх­то в Не­бі не пот­ре­бує бу­ду­ва­ти. А як­би по­ба­чи­ли її лю­ди із зем­лі — за­чу­ду­ва­ли­ся б і наз­ва­ли б її зам­ком. Чи хо­че­те зна­ти, що то за за­мок, хто йо­го меш­кан­ці і яка йо­го іс­то­рія?

Дав­но-дав­но, ко­ли сот­во­рив Бог не­бо і зем­лю, мі­сяць і зо­рі, а ще й ся­ю­че со­неч­ко, по­ве­лів Він кож­но­му свою ро­бо­ту: зем­лі — все жи­ве го­ду­ва­ти; зір­кам — жи­ти в ла­ді на не­бі, кож­на на сво­є­му міс­ці; мі­ся­цю — ніч­ку ве­се­ли­ти, а сон­цю — всіх удень зіг­рі­ва­ти. На­пев­но, сон­це­ві при­па­ла найс­клад­ні­ша ро­бо­та. Але во­но не жу­ри­лось, лиш прий­шло до Бо­га і по­про­си­ло: «Я ра­до спов­ня­ти­му во­лю Твою, мій Гос­по­ди, тіль­ки доз­воль ме­ні ма­ти ма­лень­ких по­міч­ни­ків». І Гос­подь Бог ство­рив со­няч­ні про­ме­ні. Во­ни бу­ли ма­ле­сень­кі-ма­ле­сень­кі, але й бис­трі: мог­ли вмить про­ник­ну­ти до най­мен­шої шпа­рин­ки. Бу­ли вір­ни­ми по­міч­ни­ка­ми Сон­це­ві, і во­но їх ду­же лю­би­ло.

Про­мін­чи­ки зав­жди тру­ди­ли­ся з ра­діс­тю. А те­пер — най­біль­ше, бо піз­на­ли на зем­лі ді­тей — ні­би сво­їх бра­тів і сес­тер: бу­ли ве­се­лі, при­віт­ні, ра­до пос­пі­ша­ли на до­по­мо­гу од­не од­но­му, зав­жди пос­мі­ха­ли­ся. А най­біль­ше про­мін­чи­ки ра­ді­ли, ко­ли ці ді­ти спі­ва­ли хва­лу Бо­го­ві. То­ді во­ни та­кож влаш­то­ву­ва­ли хва­леб­ні тан­ці, а Бог пос­мі­хав­ся і на­ді­ляв ді­тей сво­ї­ми щед­ри­ми лас­ка­ми.

У краю цих ді­тей бу­ло все, мов ча­рів­не: і річ­ки, і по­ля, і лі­си, і го­ри. Їх­ні бать­ки і ді­ди вмі­ли доб­ре об­роб­ля­ти зем­лю, умі­ли й її бо­ро­ни­ти. А ще вмі­ли во­ни бу­ду­ва­ти чу­до­ві зам­ки і па­ла­ци для сво­їх пра­ви­те­лів. Та не тіль­ки для них: час­то пра­ви­те­лі влаш­то­ву­ва­ли різ­ні свя­та й гу­лян­ня, і то­ді до зам­ків спли­ва­ли­ся зві­ду­сіль лю­ди — ма­лі і ве­ли­кі.

Так жи­ли про­мін­чи­ки з діт­ка­ми ті­єї чу­до­вої кра­ї­ни, роз­ко­шу­ва­ли в зам­ках-па­ла­цах, ве­се­ли­ли­ся на га­ля­ви­нах. Звіс­но, не за­бу­ва­ли й про ін­ші краї, про ін­ших лю­дей, але тут їм бу­ло най­лю­бі­ше.

Але в зем­но­му сві­ті все зав­жди змі­ню­єть­ся, в не­бес­но­му ж — за­ли­ша­єть­ся нез­мін­ним, хі­ба що що­ра­зу біль­ше свя­тих прос­лав­ляє Бо­га. І ось зай­шли змі­ни в кра­ї­ні тих ді­тей. Вже ма­ло спі­ва­ли і ве­се­ли­ли­ся, тяж­че пра­цю­ва­ли, а ще біль­ше ку­ва­ли зброї, щоб свій край бо­ро­ни­ти. Прик­ро бу­ло со­няч­ним про­мін­чи­кам ба­чи­ти, що ін­ші лю­ди во­ю­ють їх­ніх най­ближ­чих дру­зів. Ки­ну­лись во­ни до тих на­ро­дів, щоб їх на­мо­ви­ти, зу­пи­ни­ти, — але лю­ди не чу­ли їх­ніх го­ло­сів, ані зна­ків не по­мі­ча­ли. Бу­ли во­ни пох­му­рі і неп­ри­віт­ні. Про­мін­чи­ки ж са­мі не вмі­ли во­ю­ва­ти, бо не для то­го бу­ли сот­во­ре­ні, та й Сон­це їх не пус­ка­ло, по­ки йшов бій. Ли­ше доз­во­ля­ло лі­ку­ва­ти по­ра­не­них.

Ні­чо­го не мог­ли про­мін­чи­ки вді­я­ти са­мі, тож по­біг­ли до Бо­га про­си­ти, щоб від­вер­нув ли­хо. Бог вис­лу­хав їх і від­по­вів: «Пев­но, ви й до­сі не зна­є­те, що це во­но за сот­во­рін­ня — лю­ди. Я дав їм віль­ну во­лю, і во­ни вчать­ся нею ко­рис­ту­ва­ти­ся. Ко­лись во­ни згрі­ши­ли, виб­рав­ши зло, і те­пер по­вин­ні що­раз ви­би­ра­ти між зли­ми і доб­ри­ми вчин­ка­ми. Це во­ни об­ра­ли со­бі цей шлях. Так, Я кож­не зло обер­таю на доб­ро, але во­ни й цьо­го не заж­ди мо­жуть роз­піз­на­ти. Ви не мо­же­те їм до­по­ма­га­ти у зло­му, ані їм пе­реш­ко­ди­ти: ви — слу­ги Сон­ця і йо­го ді­ти, ви — зіг­рі­ва­чі всьо­го жи­во­го».

Про­мін­чи­ки лед­ве щось вто­ро­па­ли з то­го, що го­во­рив їм Бог, і то­му роз­гу­би­ли­ся. Але один про­мін­чик та­ки не хо­тів від­сту­пи­ти­ся: «Бо­же! — ска­зав він, — я знаю, що Ти все­силь­ний, але ж Ти не доз­во­лиш за­ги­ну­ти на­шим дру­зям?!» «За­ги­ну­ти? Ні, Я за­бе­ру їх до не­ба, між Сво­їх свя­тих, і во­ни ра­ді­ти­муть, що осяг­ну­ли Віч­нос­ти. Що ж іще тре­ба?» «Але ми звик­ли ба­ви­ти­ся з ни­ми на зем­лі...» «Доб­ре, — ска­зав Бог, — не­хай бу­де так. Ви­бе­ріть со­бі, що в їх­ній кра­ї­ні вам най­біль­ше до впо­до­би, але чо­го не­має між свя­тих у не­бі і в райсь­ко­му са­ду, між зві­ра­ми й де­ре­ва­ми. І Я доз­во­лю це вам узя­ти, щоб ви зав­жди пам­'я­та­ли сво­їх дру­зів».

Дов­го про­мін­чи­ки шу­ка­ли по зем­лі, яка вже бу­ла доб­ря­че спус­то­ше­на во­ро­га­ми, аж вреш­ті виб­ра­ли: це був па­лац кня­зя ті­єї кра­ї­ни, який са­ме пе­ре­се­лив­ся до Не­ба піс­ля лю­то­го бою. І Гос­подь пе­ре­ніс цей па­лац на бі­лос­ніж­ну хма­рин­ку, і доз­во­лив со­няч­ним про­мін­чи­кам у ньо­му жи­ти.

Ба­га­то по­дій з то­го ча­су ста­ло­ся на зем­лі, ба­га­то доб­ро­го зро­би­ли со­няч­ні про­мін­чи­ки... А най­біль­ше во­ни пиль­ну­ва­ли сво­єї улюб­ле­ної кра­ї­ни, бо ду­же хо­ті­ли по­вер­ну­ти її ді­тям ра­дість. І ось че­рез ба­га­то-ба­га­то зем­них ро­ків з'я­ви­ли­ся на зем­лі ді­ти, які від­ра­зу ста­ли при­я­те­ля­ми со­няч­них про­мін­чи­ків та їх­ні­ми по­мі­чни­ка­ми. Во­ни зап­ри­я­те­лю­ва­ли, як і ті ко­лись, і ці ді­ти взя­ли со­бі за від­зна­ку жму­ток со­няч­них про­ме­нів, щоб їх скрізь піз­на­ва­ли ін­ші лю­ди і са­мі про­мін­чи­ки...

Чи ж зна­є­те ви цих ді­тей?..

С. О. Оль­га Свід­зинсь­ка

При­го­ди Про­мін­чи­ка-Мі­зин­чи­ка

На пла­не­ті Сон­це жи­ли брат­чи­ки-про­мін­чи­ки. Всі во­ни бу­ли при ді­лі. Стар­ші — виг­рі­ва­ли пше­нич­ну ни­ву. Се­ред­ні — ви­су­шу­ва­ли ка­лю­жі піс­ля до­щу. А от най­мен­ший Про­мін­чик-Мі­зин­чик ні­чо­го не ро­бив. Стар­ші з ньо­го смі­я­лись, під­жар­то­ву­ва­ли як з ле­да­ря. Ма­ма-Сон­це ка­за­ла:

— Він ще ма­лий, хай тріш­ки під­рос­те.

Бі­ля ці­єї пла­не­ти бу­ли ще пла­не­ти — Хма­рин­ки, які то­ва­ри­шу­ва­ли з про­мін­чи­ка­ми. Та був і во­рог — Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща.

От од­но­го ра­зу Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща за­хо­ті­ла, щоб по всьо­му сві­ті ста­ло тем­но і во­на ста­ла ца­ри­цею Всес­ві­ту. Для цьо­го во­на ви­рі­ши­ла вкрас­ти на пла­не­ті Сон­це бра­ти­ків-про­мін­чи­ків. Вно­чі, ко­ли бра­ти­ки спа­ли, во­на взя­ла мі­шок і, зв'я­зав­ши їх, вкра­ла та на­дій­но схо­ва­ла на сво­їй пла­не­ті.

Вран­ці, вис­пав­шись дос­хо­чу, про­ки­нув­ся най­мен­ший Про­мін­чик-Мі­зин­чик.

— Ой, ли­шень­ко! Як страш­но! Чо­му так тем­но?

Йо­го ма­ма-Сон­це за­су­му­ва­ла за сво­ї­ми си­на­ми, гір­ко пла­ка­ла, зап­лю­щив­ши очі. Зви­чай­но, її вті­ши­ло, що хоч один си­но­чок за­ли­шив­ся. Але всіх си­нів во­на лю­би­ла од­на­ко­во.

Про­мін­чик-Мі­зин­чик по­бо­ю­вав­ся за свою до­лю. Про­те йо­му бу­ло шко­да сво­їх бра­тів та ма­му, і він ви­рі­шив ді­я­ти. Але де шу­ка­ти бра­тів? По­ду­мав­ши трош­ки, пі­шов ма­лень­кий Про­мін­чик до сво­єї при­я­тель­ки Хма­рин­ки-Пу­шин­ки, й та роз­по­ві­ла, що ба­чи­ла, як до пла­не­ти Сон­це вно­чі під­кра­да­лась Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща. Наб­рав­шись смі­ли­вос­ти, Про­мін­чик-Мі­зин­чик пі­шов шу­ка­ти Тем­ну Хма­ру — Хма­ри­щу, і нев­дов­зі знай­шов її. Пі­дій­шов ближ­че й су­во­ро ска­зав:

— Від­дай ме­ні мо­їх бра­тів!

А Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща у від­по­відь:

— Ха-ха-ха! На­ля­кав ме­не! Я те­бе не бо­юсь. Ти та­кий ма­лень­кий — що ти змо­жеш?

Ні­чо­го бу­ло ро­би­ти Про­мін­чи­ку — до­ве­лось від­сту­пи­ти, але не­на­дов­го. У ньо­го вже був план!

На до­по­мо­гу він пок­ли­кав Хма­рин­ку-Пу­шин­ку. Ко­ли Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща зас­ну­ла, Про­мін­чик-Мі­зин­чик, хо­ва­ю­чись за Хма­рин­ку-Пу­шин­ку, при­зем­лив­ся на її пла­не­ті.

Хма­рин­ка доб­ре при­хо­ву­ва­ла со­бою сво­го дру­га, щоб не збу­ди­ти світ­лом Тем­ну Хма­ру — Хма­ри­щу. Не­за­ба­ром дру­зі по­ба­чи­ли в'яз­ни­цю без ві­кон і две­рей. Пі­дій­шли ближ­че — ні­чо­го не вид­но. Та враз їх ува­гу при­вер­ну­ло не­ве­лич­ке, ледь-ледь по­міт­не ме­рех­тін­ня світ­ла. Про­мін­чик — ту­ди, а там ма­ле­сень­ка шпа­рин­ка. Він про­ліз у неї і по­ба­чив все­ре­ди­ні зв'я­за­них сво­їх бра­тів. Як же во­ни йо­му зра­ді­ли! Най­мо­лод­ший роз­в'я­зав стар­ших бра­тів, і ті змог­ли сво­єю си­лою роз­ла­ма­ти в'яз­ни­цю.

Тут про­ки­ну­лась Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща, та бу­ло вже піз­но. Нас­тав со­няч­ний, ве­се­лий, теп­лий і гар­ний день. Тем­на Хма­ра — Хма­ри­ща прим­ру­жи­лась, скри­ви­лась.

Бра­ти-про­мін­чи­ки, по­ра­див­шись, ви­рі­ши­ли зни­щи­ти злю­ку, щоб по­діб­но­го біль­ше не по­вто­ри­лось. Во­ни од­но­час­но ске­ру­ва­ли свої пог­ля­ди на неї, ще мить — і Тем­ної Хма­ри — Хма­ри­щі не­ма. Во­на зник­ла.

Від­те­пер стар­ші Про­мін­чи­ки ста­ли по­ва­жа­ти най­мен­шо­го. Що й ка­за­ти, піс­ля та­ко­го вчин­ку він і сам змі­нив­ся. У ньо­го з'я­ви­ла­ся ро­бо­та: те­пер він з са­мо­го ран­ку зіг­рі­ває огі­роч­ки піс­ля хо­лод­ної но­чі. А вже по­тім, вдень, ко­ли йо­го бра­ти зіг­рі­ють все дов­ко­ла, спі­шить до сво­єї под­ру­ги Хма­рин­ки-Пу­шин­ки по­ді­ли­тись вра­жен­ня­ми та вис­лу­ха­ти її но­ви­ни.

Ма­ма-Сон­це й до­сі лю­бить сво­їх си­нів-Про­мін­чи­ків од­на­ко­во й пи­ша­єть­ся ни­ми.

Ан­дрій Ко­валь з ма­мою, Рів­не, рій «Тиг­ри»

Каз­ка про Про­мін­чи­ки

Жи­ли со­бі на не­бі Со­няч­ні Про­мін­чи­ки. І од­но­го ра­зу во­ни пот­ра­пи­ли на зем­лю. Це бу­ло ду­же гар­но. Кож­на ро­син­ка вис­віт­лю­ва­ла ко­льо­ра­ми ве­сел­ки, а по­тім ста­ва­ла хма­рин­кою і йшла на не­бо.

Од­но­го ра­зу Про­мін­чи­ки за­хо­ті­ли по­ди­ви­тись на Пус­те­лю (ось чо­му во­на та­ка су­ха). І не за­ли­ши­ли на ній ні кра­пель­ки во­ди.

Піс­ля цьо­го во­ни по­вер­ну­лись на не­бо і пла­ка­ли ра­зом з До­щем.

Іру­ся Пас­ту­шак, Львів, гніздо ч. 2, рій «Гно­ми­ки»

Ве­се­лі Про­мін­чи­ки

Жи­ли со­бі се­ме­ро Про­мін­чи­ків. Всі во­ни ду­же су­му­ва­ли, то­му що во­ни бу­ли про­зо­рі. Їм ду­же хо­ті­ло­ся знай­ти со­бі дру­зів, але їх ніх­то не по­мі­чав.

Од­но­го ра­зу Про­мін­чи­ки піш­ли про­си­ти у Сон­ця до­по­мо­ги. Сон­це їх гос­тин­но зус­трі­ло і за­пи­та­ло, що їх при­ве­ло. Про­мін­чи­ки про­си­ли зро­би­ти їх ко­льо­ро­ви­ми. Со­неч­ко скли­ка­ло всіх сво­їх Іс­кри­нок і за­пи­та­ло їх, чи зна­ють во­ни, як знай­ти ко­лір для Про­мін­чи­ків. Іс­крин­ки не зна­ли, як ви­ко­на­ти про­хан­ня Про­мін­чи­ків, і по­ра­ди­ли їм звер­ну­ти­ся до Хма­ри.

Про­мін­чи­ки зно­ву ви­ру­ши­ли у по­до­рож. Ось во­ни діс­та­ли­ся до Хма­ри. Ті­тонь­ка Хма­ра скли­ка­ла сво­їх Крап­ли­нок і за­пи­та­ла їх, чи зна­ють, як знай­ти ко­лір. Крап­лин­кам та­кож не­ві­до­мо бу­ло, як ви­ко­на­ти про­хан­ня Про­мін­чи­ків, і ске­ру­ва­ли во­ни їх до Мі­ся­ця.

Мі­сяць скли­кав на на­ра­ду сво­їх Зі­ро­чок. Од­на Зі­роч­ка зна­ла, де є ко­лір. Він збе­рі­га­єть­ся на од­ній гро­зо­вій Хма­рі. Про­мін­чи­кам тре­ба ску­па­ти­ся в тій Хма­рі, там є ба­сейн з фар­ба­ми. Ко­жен виб­рав со­бі фар­бу до ду­ші. Це по­мог­ло їм у ви­бо­рі дру­зів.

Іри­на Со­ро­ка, Львів, гніздо ч. 2, рій «Гно­ми­ки»

Як зві­рі виз­во­ли­ли Про­мін­чи­ків

Жи­ло со­бі Со­неч­ко, і ма­ло во­но де­сять Про­мін­чи­ків. Та од­но­го ра­зу Тем­ря­ва вкра­ла у Со­неч­ка усі де­сять Про­мін­чи­ків, і ніч ста­ла дов­шою, ніж зав­жди. Со­неч­ко поп­ро­си­ло Їжач­ка, Бі­лоч­ку, Зай­чи­ка і Ка­чеч­ку до­по­мог­ти знай­ти сво­їх ді­то­чок-Про­мін­чи­ків.

— А де ми їх шу­ка­ти­ме­мо? — за­пи­тав Їжа­чок.

— У зам­ку Тем­ря­ви. Я от­ри­ма­ло лист від неї, — ска­за­ло Сон­це.

І ось що бу­ло в лис­ті:

«Твої ді­точ­ки у ме­не. На­віть не на­ма­гай­ся їх виз­во­ли­ти. Це під си­лу тіль­ки хо­роб­рій чет­вір­ці з доб­ри­ми сер­ця­ми. Тем­ря­ва».

— Ми го­то­ві! — ска­за­ла друж­ня чет­вір­ка. Во­ни ви­рі­ши­ли в до­ро­гу, а Сон­це ма­ха­ло їм ус­лід хус­тин­кою.

Дру­зі йшли, йшли і діс­та­лись на­реш­ті до зам­ку Тем­ря­ви. Їжа­чок з Бі­лоч­кою проб­ра­ли­ся у тем­ни­цю, а Зай­чик і Ка­чеч­ка за­ли­ши­лись пиль­ну­ва­ти вхід, з яко­го не­за­ба­ром з'я­ви­ли­ся їх дру­зі. Їжа­чок ніс роз­кіш­но­го, ве­ле­тенсь­ко­го му­хо­мо­ра на сво­їх гіл­ках, а Бі­лоч­ка йо­го під­штов­ху­ва­ла. Зне­наць­ка з'я­ви­ла­ся Тем­ря­ва у чор­ній ман­тії з гі­гантсь­кою па­ли­цею і хо­ті­ла вда­ри­ти нею Їжач­ка, але схи­би­ла і по­ці­ли­ла у гриб. Гриб на очах роз­пав­ся, і з ньо­го по­ви­лі­та­ли усі де­сять Про­мін­чи­ків. Тем­ря­ва зак­ри­ча­ла і пе­ре­ки­ну­лась на чор­но­го во­ро­на з па­ти­ком у кіг­тях, а Про­мін­чи­ки по­ле­ті­ли до сво­єї ма­ми — Со­неч­ка.

Ме­ла­ся По­до­ляк, Львів, гніздо ч. 2, рій «Гно­ми­ки»