ДО ПИТАННЯ САМОВИХОВНИХ ПРОЦЕСІВ,

Старий Орел

ДО ПИТАННЯ САМОВИХОВНИХ ПРОЦЕСІВ,

ЗОРЕМА В ПЕРІОД НОВАЦТВА

(Продовження)

Григорій Ващенко (1878 — 1967)

Григорій Ващенко, видатний педагог, народився в с. Богданівка на Полтавщині. По закінченні духовної семінарії працював учителем на Полтавщині. Згідно з його прагненням до священичого сану навчався в Богословській академії в Москві. Закінчив її в 1903 р., але, розчарований неприємними стосунками, повертається в Україну, де продовжує свою педагогічну працю, студіюючи при тому ще педагогіку та психологію. У 1918 р. стає доцентом у Полтавському університеті. Переслідуваний через підозріння в націоналізмі, був змушений податися на Захід, оселився в Людвіґсфельді, біля Мюнхену, Німеччина, де й помер в 1967 р.

Із багатої науково-літературної спадщини варто виховникам прочитати такі праці: «Виховний ідеал», 1950, і «Виховання волі і характеру», 1957, в другій частині якої є написаний розділ про «Виховання і самовиховання».

Педагогічне мислення Г. Ващенка:

«Виховання можна визначити як формування особистости людини з метою наближення її до більш-менш чітко визначеного виховного ідеалу. Кожен народ, кожна епоха мали й мають свій виховний ідеал, бо без нього неможливе саме виховання»... «Виховання, як і всяка дія, спрямована до певної мети, мусить мати свій плян і систему»... «Справжнє виховання мусить охоплювати собою весь період розвитку дитини, починаючи з раннього дитинства»... Виховний процес має двосторонній характер і включає в себе педагога і вихованця або групу вихованців. Яке відношення кожної з цих сторін? «В педагогіці існує два напрямки: перший — авторитарне виховання, в якому педагог має активну ролю, а вихованець пасивну, а це ускладнює уроблювання характеру; другий — вільне виховання, в якому виховник створює для дитини відповідні умови її розвитку, оберігаючи свободу вияву, а це сприяє формуванню характеру». «Основною рисою характерної, вольової людини є здібність ставити перед собою чітко визначені завдання і здійснювати їх, незважаючи на всі перепони»... «Виховання і самовиховання, як елементи єдиного виховного процесу, мають різну ролю в різні періоди життя вихованця. Чим молодший останній, тим більшу ролю в формуванні його особистости має виховання і меншу самовиховання, і навпаки, чим старший вихованець, тим більшу ролю в його розвитку має самовиховання. Але ці обидва елементи мусять входити в процес формування особистости».

Г. Ващенко у своїх працях порушує виховні питання, придатні для вжитку у вихованні дітей і молоді в організаціях. Підкреслює важливість знання психології дітей і юнацтва у виховній праці.

«Служба Богу і Батьківщині, як основна життєва мета української молоді, визначає її риси волі і характеру, що потрібні для осягнення мети». Бажані риси волі і характеру української молоді такі:

1) ідеалістично-релігійний світогляд,

2) любов до Батьківщини.

Г. Ващенко в окресленні ідеалу людини висловився так: «Традиційним ідеалом треба визнати той, що витримав іспит історії, найбільш відповідав психології народу та його призначенню, увійшов у психіку народних мас, відбитий у народній творчості і в творах кращих мистців і письменників, що стали духовними провідниками свого народу». («Виховний ідеал», с. 112).

Василь Сухомлинський (1918 — 1970)

Видатний педагог-гуманіст, письменник і мислитель совєтської дійсности. Народився в с. Василівка на Кіровоградщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут в 1938 р. Його учительську працю перервало призвання до військової служби. У боях його важко поранено. По вилікуванні продовжував учительську працю, а з 1948 р. став директором Павлиської школи, якою керував до кінця свого життя. Він підніс цю сільську школу на рівень одної з найкращих у Радянському Союзі. Велика педагогічна спадщина Сухомлинського має багатоаспектний характер. У творенні виховної системи він брав до уваги педагогічні ідеї видатних західних педагогів, засвоюючи все краще і переосмислюючи до сучасних потреб, а також народну педагогічну мудрість, переказуючи народні казки, леґенди і т.ін.

Педагог уважав, що основним обов'язком учня є навчання як активне, ідейне громадянське його буття. Великий наголос клав на вирощування людини, на виховання всебічно розвиненої особистости, громадянина Батьківщини. Багато уваги присвятив справі колективного виховання, розв'язуючи важливі теоретичні і практичні проблеми радянської педагогіки. Тримаючись осторонь від питань суті радянського виховання дітей і юнацтва, корисним буде для виховників познайомитися з багатими міркуваннями Сухомлинського про освіту, освіченість, про виховання, а зокрема самовиховання.

Згідно з переконанням Сухомлинського, «світ вступає у вік Людини. Більше, ніж коли б то не було, ми зобов'язані думати тепер про те, що ми вкладаємо в душу людини. Знання відіграють надзвичайно важливу роль у формуванні морального обличчя. Але треба сказати, що в системі загальної освіти недооцінюються знання, безпосередньо пов'язані з душею людини, з формуванням її переконань» (т.ІV/533). «Для кожного вихованця найвищою цінністю світу повинна бути людина. Одним з найважливіших наших правил виховання є таке: в роки дитинства, отроцтва, ранньої юности якомога більше духовних і фізичних сил вкладати в людину» (т.ІV/517). «Не можна ні на хвилину забувати, що освіченість — це одна з найскладніших граней всебічного розвитку особистости. Без освічености, без міцних знань, без багатої розумової культури і різнобічних інтелектуальних інтересів немислимо в наш час підняти людину на високу сходинку моральної гідности» (т.І/204). «Самоосвіта — це не механічне поповнення знань, не замкнутість і відірваність від людей, а живі людські взаємовідносини... Суть їх має полягати в обміні знаннями, вміннями. Передаючи свої знання людям, людина пізнає іншу людину і себе. Інтелектуальні почуття при цьому тісно переплітаються з почуттями моральними: людина переживає в собі зародження почуття обов'язку перед людьми» (т.IIІ/426-427).

Сухомлинський приділяє багато уваги питанню праці. «Народна педагогіка вчить: з того часу, як дитина навчилася нести ложку від миски до рота, вона мусить працювати. Це мудре правило ми намагаємося здійснювати в тій тонкій сфері виховання, де людина, пізнаючи світ, виділяє в ньому себе як суспільну істоту, буття, щастя, добробут якої залежні від того, які матеріальні цінності вона створює для інших людей, як самим своїм життям допомагає іншим людям жити» (т.І/506). «...Батьки передають заповідь народної педагогіки: бережіть створене дідами й батьками, дорожіть їхньою працею» (т.І/506-507). «Радість праці — це передусім радість подолання труднощів, горде усвідомлення й переживання того, що ось ми, напружуючи фізичні й духовні сили, вийшли переможцями, піднялись на вершину, до якої довго прагнули» (т.І/496). Але — «треба духовно підготувати вихованців до праці, яка матиме яскраве громадянське звучання. Треба очистити юне серце від усього випадкового, скороминущого... Треба допомогти кожному знайти себе, виявити себе в улюбленій праці, оволодіти необхідними знаннями й уміннями, стати майстром» (т.ІІІ/577-578). «Праця — це також сфера розкриття особистости, самоутвердження, самопізнання і самовиховання» (т.ІV/622).

Василь Сухомлинський був незвичайно працьовитою людиною, видатним педагогом, його науково-публіцистична спадщина дуже велика, а твори його видано 53 мовами світу. Він створив педагогічну систему, в центрі якої знаходиться дитина, що має стати справжньою Людиною. Приділив багато уваги таким питанням, як народження громадянина, повага до жінки — дівчини, матері, формування особистости, моральне, фізичне, естетичне та інше виховання.

Підсумки

В Україні за княжих часів виховання, з виїмком монастирського, мало більше м'який характер з основним виховним засобом «поучення». Пізнішими речниками теорії вільного виховання були видатні педагоги: Ян Амос Коменіюс, богослов з Моравії (17 ст.), що вказував на потребу багатогранного і багатосенсорного у ситуаціях свободи виховання, де було би багато веселости, задоволення, починаючи вже з ранніх років. Інші педагоги наголос клади на інші аспекти: на природне виховання із переживанням — Ж. Ж. Руссо, француз (18 ст.), та Й. Песталоцці, швайцарець (18 ст.); на ігри та дитяче діяння з ранніх років життя у формі дитячих садків — Ф. Фребель, німець (19 ст.); на «автоедукацію», що поєднувала б самоосвіту і самовиховання у свобідному діянні — М. Монтессорі, італійка (20 ст.).

В Україні не бракувало видатних діячів чи педагогів, що популяризували виховно-самовиховне питання. Гр. Сковорода (18 ст.) пропаґував самопізнання, щоб цим духовно пробудити український народ. Т. Шевченко (19 ст.) поширював ідею освіти як фактора поступу і культури, зачинаючи від дошкільного і позашкільного виховання. Закликав до перевиховання суспільства, а зокрема жінок. К. Ушинський (19 ст.) обороняв принцип народности в шкільній системі навчання, підкреслюючи необхідність навчання рідною мовою, а також наголосив важливість гри в розвитку дитини. Софія Русова (19-20 ст.) приділила багато уваги дитячим садкам і позашкільному вихованню. Григорій Ващенко (20 ст.) накреслив виховний ідеал, бажані риси волі і характеру української молоді. Згідно з його педагогічним мисленням, виховання і самовиховання — це елементи єдиного виховного процесу. В. Сухомлинський (20 ст.) створив систему навчання і виховання в т.зв. «Школі радости», в якій діти набували знання і вміння, уробляли характери, щоб стати Людиною. Серед безлічі порушених практичних питань варто поцікавитися його думками про становлення моральности, народження громадянина, про дівочі й жіночі проблеми.

Вільне виховання відповідає найважливішим потребам сучасности, зокрема тепер у ситуації докладнішого вивчання функціонування дитячого мозку та загалом з докладнішим ознайомленням з розвитковими процесами дітей, яких зараз телевізорні програми та електронні іграшки стали пристрастю.

(Далі буде)