Казки сонячних промінчиків

В попередньому числі ми опублікували декілька нових казок, зокрема тих, що надійшли на конкурс казок про сонячні промінчики. Протягом осені їх з’явилося ще декілька. Це й не дивно: почався новий пластовий рік, братчики і сестрички готуються до сходин, укладають розповіді або й фантазують разом зі своїм новацтвом. Так діти вчаться викладати свої думки послідовно, тримаючись однієї сюжетної лінії, по-своєму пояснюють спостережені явища природи, творять уявний світ — той, де їм самим затишно, комфортно. Дорослішаючи, вони не починають ставитися до казки як до «вигадки для маленьких». А колись, може, подарують цей чар іншим — дітям і дорослим?

Можливо, дорогі братчики і сестрички, ви маєте на цю тему якісь інші думки? Напишіть нам, і ми помістимо їх на сторінках журналу.

Редакція

Со­няч­ні про­мін­чи­ки у Льво­ві

Про­мін­чи­ки, по­міч­ни­ки Сон­ця, щод­ня тру­дять­ся, бо зіг­рі­ва­ють Зем­лю: її лі­си, по­ля, го­ри та рі­ки, мо­ря та оке­а­ни, ма­лі стеж­ки та до­ріж­ки, ве­лич­ні де­ре­ва та ма­лень­кі кві­точ­ки, не­ве­лич­кі по­тіч­ки та мо­гут­ні ске­лі, ви­сот­ні бу­дин­ки та хат­ки, ді­тей та до­рос­лих... Їх­ня ро­бо­та та­ка важ­ли­ва... Ко­ли во­ни ди­ви­лись на усе зго­ри, їх ма­ни­ло до­ни­зу — до лю­дей, до ста­ро­дав­ніх міст, до дру­зів-плас­ту­нів, ма­лих но­ва­ків, з яки­ми по­то­ва­ри­шу­ва­ли у Бе­рес­теч­ку, ко­ли блу­ка­ли під­зе­мел­ля­ми, яких зус­трі­ли бі­ля річ­ки в Бо­рис­ла­ві. За­хо­ті­ло­ся Про­мін­чи­кам при­год — і по­ки Со­неч­ко дбай­ли­вим оком ог­ля­да­ло зем­лю, де­кіль­ка жва­вих Про­мін­ців втек­ли не­по­міт­но...

При­ле­ті­ли во­ни в ста­ро­вин­не міс­то Львів. Ба­ви­ли­ся, стри­ба­ли, ці­лу­ва­ли в ли­ця пе­ре­хо­жих, від чо­го ці ста­ва­ли ве­се­ли­ми і ус­мі­ха­ли­ся, кро­ку­ю­чи да­лі. Заг­ля­да­ли Про­мін­ці у ко­жен ку­то­чок ста­ро­вин­них бу­дин­ків, по­ба­ви­ли­ся у фон­та­нах на пло­щі Ри­нок, під­ня­ли­ся на Ви­со­кий За­мок, щоб звід­ти пог­ля­ну­ти на чу­до­ве міс­то. Ко­ли їм наб­рид­ло бі­га­ти, во­ни ви­рі­ши­ли тро­хи пе­ре­по­чи­ти. Опус­ти­ли­ся на ти­ху львівсь­ку ву­ли­цю. Та рап­том по­мі­ти­ли, що не­має їхньо­го Про­мін­чи­ка Жмур­ка. І все він ку­дись за­хова­єть­ся! Лю­бить у хо­ван­ки ба­ви­тись...

Про­мін­чик Жмур­ко за­хо­вав­ся в боч­ку на од­но­му под­вір­'ї і че­кав, по­ки ін­ші Про­мін­чи­ки йо­го знай­дуть. По­тім йо­му наб­рид­ло си­ді­ти, і він вис­ко­чив. Але ви­я­ви­ло­ся, що в боч­ці бу­ла смо­ла, і Жмур­ко став весь чор­ний, не­гар­ний, зов­сім не міг сві­ти­ти. То­му ви­рі­шив, що тре­ба по­ми­ти­ся, і по­біг в Стрийсь­кий парк до озе­ра. Тут йо­го й по­ба­чи­ли ін­ші Про­мін­чи­ки, які вже за­ли­ши­ли бу­ли по­шу­ки. Жмур­ко плиг­нув прос­то у во­ду. Ле­бе­ді вті­ка­ли від Жмур­ка яко­мо­га да­лі, бо на озе­рі з'я­ви­ли­ся чор­ні пля­ми смо­ли. То­ді Про­мін­чи­ки по­ча­ли зби­ра­ти смо­лу в тру­боч­ки з лис­точ­ків і з тра­ви.

Озе­ро від ку­пе­лі Про­мін­чи­ків ста­ло пе­рег­рі­ва­ти­ся і ма­ло не за­ки­пі­ло, і во­ни пок­ли­ка­ли Ві­тер. Але цей Ві­тер-пус­тун пе­рес­та­рав­ся і за­мо­ро­зив озе­ро. Ли­ши­ло­ся пок­ли­ка­ти Со­неч­ко, щоб во­но сво­їм ла­гід­ним по­ру­хом роз­мо­ро­зи­ло озе­ро. Со­неч­ко люб­'яз­но по­го­ди­ло­ся це зро­би­ти. Озе­ро бу­ло вря­то­ва­не!

На всі ці кри­ки при­біг ди­рек­тор пар­ку шу­ка­ти, хто ро­бить без­по­ряд­ки. Про­мін­чи­ки з пе­ре­ля­ку пов­ті­ка­ли в оран­же­рею і за­хо­ва­ли­ся за как­ту­си...

— Ой! О-йо-йой!!! Хто це так бо­ля­че жа­лить? — зап­ла­ка­ли Про­мін­чи­ки.

— А хто це без зап­ро­шен­ня сю­ди вна­див­ся? — зак­ри­чав на­бом­бу­че­ний Как­тус. — Ану за­би­рай­те­ся геть з мо­їх во­ло­дінь! Тут я гос­по­дар!

І бід­ні Про­мін­чи­ки, за­ли­ва­ю­чи­ся слізь­ми, ви­біг­ли з оран­же­реї і по­да­ли­ся під кра­си­ву Бе­різ­ку, що схи­ли­ла свої ві­ти над озе­ром. Во­на су­му­ва­ла. Про­мін­чи­ки, щоб її якось роз­ра­ди­ти, по­ча­ли стри­ба­ти по її лис­точ­ках — і лис­тяч­ко по­жов­ті­ло. Бе­різ­ка по­ба­чи­ла своє ві­до­бра­жен­ня в озе­рі, стре­пе­ну­ла­ся і ус­міх­ну­ла­ся до Про­мін­чи­ків. Їй ду­же ли­чи­ла но­ва сук­ня.

— Дя­кую, Со­няч­ні Про­мін­чи­ки, за та­кі чу­до­ві ша­ти! Як я вам мо­жу від­дя­чи­тись?

Про­мін­чи­ки роз­по­ві­ли про свої пус­то­щі і при­го­ди і по­яс­ни­ли, що не мо­жуть вий­ти з пар­ку, бо на них ча­тує ди­рек­тор. Бе­різ­ка ви­рі­ши­ла їм до­по­мог­ти:

— Бі­жіть ско­рі­ше! Під ве­ли­ким Как­ту­сом є під­зем­ний хід, він ви­ве­де вас з пар­ку!

— Ні! Тіль­ки не Как­тус!

— Але я не знаю ін­шо­го спо­со­бу виб­ра­ти­ся звід­си. Хі­ба що муд­рий Дуб вам до­по­мо­же. Він має уже сто ро­ків, то­му ду­же ро­зум­ний. Пі­діть до ньо­го, він дасть вам ро­зум­ну по­ра­ду.

Про­мін­чи­ки піш­ли до Ду­ба. Ста­рий ді­ду­ган ска­зав, що є ще од­на до­ро­га — під ха­тин­кою ди­рек­то­ра пар­ку. Ли­шень тре­ба знай­ти тро­хи світ­лі­ший круг­лий ку­сок тра­ви — це і є та­єм­ний хід у ту­нель.

Со­няч­ні Про­мін­чи­ки не­по­міт­но прок­ра­ли­ся, дов­го шу­ка­ли хід, але на­реш­ті знай­шли: ма­лень­кий кру­же­чок світ­лі­шої тра­ви. Знай­шли щі­ли­ну і за­ліз­ли в дов­гий ту­нель, який од­ра­зу зас­ві­тив­ся від та­кої кіль­кос­ти про­мін­чи­ків сон­ця!

Ту­нель ви­вів їх бі­ля «чор­то­во­го ко­ле­са» в пар­ку Куль­ту­ри. Зра­зу во­ни цьо­го ко­ле­са не по­мі­ти­ли, бо зас­лу­ха­ли­ся, як кує Зо­зу­ля, і про­бу­ва­ли її по­ба­чи­ти. Та рап­том один ко­шик «чор­то­во­го ко­ле­са», у яко­му са­ме кру­ти­ли­ся ді­ти, під­хо­пив їх і по­ніс. Де­я­кі Про­мін­чи­ки пе­ре­ля­ка­ли­ся — і по­вис­ка­ку­ва­ли!

Квіт­ка-Дзві­но­чок по­ба­чи­ла, як з ко­ши­ка, мов іс­кри, по­си­па­лись Про­мін­чи­ки, і за­пи­та­ла:

— Як ви мо­же­те так ся­я­ти? Я теж так хо­чу!

— Та­ке світ­ло нам да­ло Со­неч­ко, бо ми йо­го Про­мін­чи­ки, ми зіг­рі­ва­є­мо зем­лю!

В пар­ку Куль­ту­ри гу­ля­ли но­ва­ки, які доб­ре зна­ли цих Про­мін­чи­ків, бо ра­зом бу­ли в Бе­рес­теч­ку та та­бо­ру­ва­ли у Бо­рис­ла­ві. Про­мін­чи­ки їх по­ба­чи­ли і по­ча­ли роз­по­ві­да­ти про всі при­го­ди.

— Ви вже, на­пев­но, вто­ми­ли­ся — мо­же, по­ли­не­те до Со­неч­ка, во­но вже, ма­буть, пе­ре­жи­ває, — від­ка­за­ли но­ва­ки Про­мін­чи­кам.

— Так, але ж нам хо­четь­ся ще по­ба­ви­тись, — і ку­дись по­біг­ли нав­ви­пе­ред­ки.

В цей час по­ча­ло су­те­ні­ти, бо ж над­хо­ди­ла ніч. Про­мін­чи­ки зля­ка­ли­ся, бо всі лю­ди їх мог­ли б по­ба­чи­ти. То­му во­ни по­ча­ли шу­ка­ти до­ро­гу до сво­го до­му — до рід­но­го Со­неч­ка — і заб­лу­ка­ли. Зас­му­ти­ли­ся, бо не зна­ли, що ж їм да­лі ро­би­ти. І тут на­ші дру­зі-про­мін­чи­ки по­чу­ли див­ні зву­ки: «Пу-гу­уу-пу-гу­у­уу!!!» Ох, як на­ля­ка­ли­ся во­ни! Але рап­том по­мі­ти­ли, що це їх­ня зна­йо­ма Со­ва, яка як­раз зби­ра­ла­ся на по­лю­ван­ня. І Про­мін­чи­ки поп­ро­си­ли, щоб Со­ва до­нес­ла їх до Не­ба. А та від­по­ві­ла:

— Я не мо­жу вас да­ле­ко і ви­со­ко нес­ти, але знаю тут в око­ли­ці Ор­ла, він ви­со­ко ши­ряє по­під хма­ра­ми... Він змо­же вам до­по­мог­ти.

Орел жив у гніз­ді на Чор­то­вих ске­лях. Про­мін­чи­ки по­ле­ті­ли із Со­вою і по­ба­чи­ли ве­ли­ко­го і мо­гу­тньо­го пта­ха. Со­ва поп­ро­си­ла Ор­ла, щоб він від­ніс Про­мін­чи­ків до Сон­ця. Орел по­го­див­ся, але за од­ні­єї умо­ви: що во­ни ос­ві­тять йо­го тем­ну пе­че­ру. Про­мін­чи­ки ра­діс­но ус­міх­ну­ли­ся — і пе­че­ра за­ся­я­ла. Про­мін­чи­ки зіб­ра­ли тро­хи сво­го світ­ла, скла­ли у ліх­тар і під­ві­си­ли йо­го до сте­лі. Те­пер Ор­лу бу­де за­тиш­но у йо­го пе­че­рі.

Орел ска­зав Про­мін­чи­кам за­ліз­ти на спи­ну і за­хо­ва­ти­ся в пір­'ї. І во­ни швид­ко по­ле­ті­ли. До­ле­ті­ли до бі­лої Хма­рин­ки, яка пос­пі­ша­ла до­до­му. Хма­рин­ка взя­ла їх на се­бе і по­нес­ла до Со­неч­ка.

Ко­ли Про­мін­чи­ки-ман­дрів­ни­ки по­вер­ну­ли­ся до­до­му, во­ни нав­ви­пе­ред­ки по­ча­ли роз­ка­зу­ва­ти Со­неч­ку про свої при­го­ди. А ще зас­пі­ва­ли піс­ню но­ва­ків, яку нав­чи­ли­ся під час зус­трі­чі з ни­ми. Со­неч­ку ду­же спо­до­ба­ла­ся но­ваць­ка піс­ня. Во­но та­кож за­хо­ті­ло поз­на­йо­ми­ти­ся з но­ва­ка­ми і но­вач­ка­ми. То­му нас­туп­но­го ра­зу Про­мін­чи­ки по­о­бі­ця­ли поз­на­йо­ми­ти Со­неч­ко зі сво­ї­ми дру­зя­ми.

А сьо­год­ні во­ни так на­то­ми­ли­ся піс­ля на­си­че­но­го при­го­да­ми дня, що по­ля­га­ли у лі­жеч­ка спа­ти. І ма­буть, їм сни­ли­ся чу­до­ві про­ме­нис­ті сни.

пл. нов. Оле­ся Грен­до­вич, ста­ни­ця Львів, гніз­до ч. 36, рій «Не­за­буд­ки»

Про­мін­чи­к

Ви­со­ко-ви­со­ко, у си­ньо­му не­бі, у Со­неч­ка жи­ли Пром та Ін­чик. Пром був злим, сер­ди­тим, а Ін­чик — ве­се­лим, жит­тє­ра­діс­ним. Ні­ко­ли бра­ти між со­бою не дру­жи­ли. Ко­ли при­хо­див ра­нок, во­ни ви­ру­ша­ли бу­ди­ти ді­тей. Пром бу­див по­га­них, не­чем­них ді­тей, а Ін­чик — слух­ня­них, хо­ро­ших.

Од­но­го ра­зу Со­неч­ко ви­рі­ши­ло роз­бу­ди­ти ве­ред­ли­ву дів­чин­ку Юлю. Не хо­ті­ла Юля вста­ва­ти ран­ком, пхе­ка­ла, нер­ву­ва­ла ма­му. Ніх­то не хо­тів до неї лі­та­ти. Але Со­неч­ко ви­рі­ши­ло все-та­ки збу­ди­ти її ра­зом з усі­ма діть­ми.

Не хо­ті­ли Пром та Ін­чик ле­ті­ти до Юлі, але як опи­ра­ти­ся ба­теч­ку Сон­цю? Ра­но-ра­но зіб­ра­ли­ся во­ни до ве­ре­ду­лі.

Ось вже ба­чать дів­чин­ку, яка со­лод­ко спить і не зби­ра­єть­ся вста­ва­ти. Пер­шим до по­вік Юлі до­тор­кнув­ся Пром. Дів­чин­ка спить. По­тім — Ін­чик. Спить.

Пок­ру­ти­ла­ся Юля, поп­хе­ка­ла, але не вста­ла.

— Про­ме, га, Про­ме, а да­вай ра­зом, — ти­хо зап­ро­по­ну­вав Ін­чик.

— Не хо­чу, — від­по­вів Пром.

— Чо­му?

— Не хо­чу. Во­на не вста­не.

— Вста­не, вста­не!

— Ні.

Як не ста­рав­ся Ін­чик, але Пром сто­яв на сво­є­му. Але не­спо­ді­ва­но для них за­го­во­ри­ло Со­неч­ко:

— Про­ме та Ін­чи­ку! Як­що ви не роз­бу­ди­те Юлю, я за­бе­ру Ін­чи­ка, і він вже ні­ко­ли не по­ба­чить сві­ту. А як­що збу­ди­те — за­бе­ру Про­ма...

Не встиг­ло Со­неч­ко до­го­во­ри­ти, як Пром схо­пив Ін­чи­ка, і во­ни ра­зом тор­кну­ли­ся вії. Пром лю­бив Ін­чи­ка біль­ше, ніж са­мо­го се­бе.

Дів­чин­ка роз­плю­щи­ла очі. Бра­ти мер­щій ви­ле­ті­ли з вік­на.

— Я ще тут?! — спи­тав Пром.

За­го­во­ри­ло не­бес­не сві­ти­ло:

— Ви роз­бу­ди­ли дів­чин­ку, а го­лов­не — ви від­чу­ли, що та­ке друж­ба. Від­те­пер ви од­не ці­ле. А ім­'я ва­ше — Про­мін­чик.

Люда Скіб­чик, станиця Ра­фа­лів­ка, рій «Світ­ляч­ки»

Бабусин квіт­ник

У квіт­ни­ку од­ні­єї ба­бу­сі рос­ло ба­га­то кві­тів. Кож­ної по­ри ро­ку, ок­рім зи­ми, у квіт­ни­ку рос­ли кві­ти. Вліт­ку у квіт­ни­ку був ці­лий квіт­ко­вий го­дин­ник: о 6 го­ди­ні ран­ку про­кида­лась шип­ши­на, зго­дом на­гід­ки, куль­ба­ба, мак...

Со­няч­ні зай­чи­ки ду­же лю­би­ли квітник ба­бу­сі Гу­сі, ад­же там мож­на бу­ло дос­хо­чу на­ню­ха­тись різ­них кві­ток. Крім то­го, ба­бу­ся в ди­тинс­тві від­ві­да­ла кра­ї­ну Со­няч­них зай­чи­ків і то­му так з ни­ми зап­ри­я­те­лю­ва­ла.

Що­ра­зу, ко­ли при­хо­ди­ла вес­на, пер­шим про­ки­дав­ся Про­лі­сок. Спер­шу з'яв­ля­лись зе­ле­ні лис­точ­ки, а зго­дом схи­ля­ла го­лів­ку бі­ла ма­лень­ка квіт­ка. Гля­нув­ши на Про­лі­сок, мож­на бу­ло по­ду­ма­ти, що він зав­жди сум­ний. Ко­ли про­ки­дав­ся Про­лі­сок, со­неч­ко з'яв­ля­лось рід­ко — воно заз­ви­чай хо­ва­ло­ся за хмар­ка­ми. Він на­віть не знав, що на сві­ті є ще ін­ші кві­точ­ки, є різ­ні ко­льо­ри, на­віть не здо­га­ду­вав­ся, що є ме­те­ли­ки чи джме­лі і, ма­буть, са­ме то­му по­чу­вав се­бе оди­но­ким.

Од­но­го ран­ку, ко­ли роз­плю­щив очі, по­ба­чив пе­ред со­бою ус­міш­ку — ус­міш­ку Со­няч­но­го зай­чи­ка. Зди­ву­ван­ню Про­ліс­ка не бу­ло меж, і він впер­ше ус­міх­нув­ся.

— При­віт, — ус­міх­нув­ся Зай­чик.

— При­віт, — бо­яз­ко від­по­вів Про­лі­сок.

— Чо­го сум­ний?

— А чо­го ве­се­ли­ти­ся?

— Світ прек­рас­ний, дов­ко­ла стіль­ки ці­ка­во­го!

— Але ж я тут сам.

— Пос­три­вай, — ска­зав Зай­чик, крут­нув­ся на міс­ці, про­бур­мо­тів якісь сло­ва. І то­ді Про­лі­сок від­чув щось нес­по­ді­ва­не — як йо­го цибулька і ко­рін­ці один за од­ним від­ри­ва­ють­ся від зем­лі і він ле­тить.

— Я то­бі по­ка­жу лі­то, — ска­зав Зай­чик.

Про­лі­сок був в за­хоп­лен­ні від по­ба­че­но­го: кві­ти різ­них ко­льо­рів, роз­мі­рів і за­па­хів. За­пах стіль­кох кві­тів ледь не за­па­мо­ро­чив Про­ліс­ко­ву го­ло­ву.

— Бз-з-з, — по­чу­ло­ся зза­ду. Ве­ли­ке сму­гас­те чу­до про­лі­та­ло повз.

— Що це? — спи­тав Про­лі­сок.

— Це бджо­ла. Ба­чиш ві­дер­це? Во­на зби­рає пи­лок, а зго­дом зби­ра­ти­ме мед для лю­дей.

— А кві­ти щось роб­лять для лю­дей? — спи­тав Про­лі­сок.

— Аяк­же. Бог ство­рив усі кві­ти в по­да­ру­нок лю­дям. А ти особ­ли­ва квіт­ка, то­му що з'яв­ля­єш­ся пер­шим і ти пер­шим ті­шиш лю­дей, ад­же во­ни так су­му­ють за ва­ми всю зи­му. Шко­да, що во­ни виз­би­ру­ють вас у та­ких кіль­кос­тях, що ви за­не­се­ні до Чер­во­ної кни­ги. Але це до­во­дить, що ду­же силь­но во­ни вас люб­лять.

Про­лі­сок від­чув се­бе щас­ли­вим, ад­же зро­зу­мів, що він ко­мусь пот­рі­бен. Він — по­да­ру­нок від Бо­га, він при­но­сить лю­дям ра­дість.

Со­няч­ний зай­чик змі­нив усе жит­тя Про­ліс­ка. Те­пер кож­но­го ран­ку Про­лі­сок про­ки­дав­ся щас­ли­вим, ус­мі­хав­ся лю­дям, які про­хо­ди­ли повз, і нав­чив­ся ті­ши­тись жит­тям.