Казки для виховників

На мо­рі лю­ту­ва­ла страш­на бу­ря. Силь­ні по­ри­ви хо­лод­но­го віт­ру здій­ма­ли во­ду і під­но­си­ли її до­го­ри ве­ле­тенсь­ки­ми хви­ля­ми, що па­да­ли на пляж, не­мов уда­ри ко­валь­сько­го мо­ло­та. Кож­на та­ка хви­ля на де­сят­ки мет­рів роз­ки­да­ла ра­ків, мо­люс­ків та ін­ших морсь­ких меш­кан­ців. Зда­ва­ло­ся, не­мов­би морсь­ке дно про­о­рю­ва­ли гі­гансь­кі ста­ле­ві ле­ме­ші.

Ця ве­ли­ка бу­ря стих­ла — так са­мо рап­то­во, як по­ча­ла­ся. Мо­ре зас­по­ко­ї­ло­ся і по­вер­ну­ло­ся до звич­но­го ста­ну. Од­нак бе­рег те­пер був су­ціль­но вкри­тий бо­ло­том, у яко­му зви­ва­ли­ся ти­ся­чі морсь­ких зі­рок, ви­ки­не­них із во­ди. Їх бу­ло стіль­ки, що пляж зда­вав­ся ро­же­вим. Це яви­ще при­вер­ну­ло ува­гу ба­га­тьох лю­дей з уз­бе­реж­жя. При­ї­ха­ли на­віть зні­маль­ні гру­пи, аби сфіль­му­ва­ти нез­вич­ну кар­ти­ну.

Морсь­кі зір­ки вже май­же не ру­ха­лись. Во­ни вми­ра­ли…

Се­ред юр­ми лю­дей, три­ма­ю­чись за бать­ко­ву ру­ку, сто­яв один хлоп­чи­на. Сум­ни­ми очи­ма він вдив­ляв­ся у ма­лень­ких зі­ро­чок. Усі на них ди­ви­ли­ся, але ні­чо­го не ро­би­ли.

Рап­том ди­ти­на від­пус­ти­ла ру­ку бать­ка, зня­ла че­ре­вич­ки, шкар­пет­ки, за­ко­ти­ла штан­ці і ки­ну­ла­ся на бе­рег. Хлоп­чи­на на­хи­лив­ся, пі­діб­рав ма­лень­ки­ми ру­че­ня­та­ми три зір­ки, під­біг до во­ди, ви­пус­тив їх, швид­ко по­вер­нув­ся на­зад і зно­ву зро­бив так са­мо.

З-за це­мен­то­вої балюс­тра­ди з'я­вив­ся якийсь чо­ло­вік і ви­гук­нув: «Що ти ро­биш, ди­ти­но?»

«По­вер­таю до во­ди морсь­ких зі­ро­чок. Бо на бе­ре­зі во­ни всі за­ги­нуть», — від­по­вів хлоп­чик.

«Але тут ти­ся­чі морсь­ких зі­рок! Ти не змо­жеш по­ря­ту­ва­ти їх усіх! Їх над­то ба­га­то! — пра­вив своє чо­ло­вік. — І та­ка са­ма кар­ти­на на ти­ся­чах ін­ших пля­жів уз­довж уз­бе­реж­жя! Ти не змо­жеш ні­чо­го змі­ни­ти!»

Хлоп­чик на­хи­лив­ся, щоб під­ня­ти ще од­ну зір­ку, і, вки­да­ю­чи її до во­ди, ви­мо­вив: «А про­те я змі­нив, для оці­єї зі­роч­ки!»

Чо­ло­вік якусь хви­лю мов­чав, а по­то­му на­хи­лив­ся, ви­зув­ся, зняв шкар­пет­ки і ру­шив на бе­рег. Він узяв­ся зби­ра­ти зі­ро­чок і від­но­си­ти їх до мо­ря. Да­лі до них при­єд­на­ли­ся ще дві дів­чи­ни. Те­пер уже четве­ро лю­дей ря­ту­ва­ло морсь­ких зі­ро­чок. За кіль­ка хви­лин їх ста­ло п'ят­де­сят, по­то­му сто, двіс­ті, близь­ко ти­ся­чі осіб взя­ли­ся до­по­ма­га­ти морсь­ким зір­кам.

І так бу­ло по­ря­то­ва­но всіх зі­рок.

Щоб пе­ре­мі­ни­ти світ, до­сить, аби хтось один, на­віть ма­лий, мав від­ва­гу по­чи­на­ти.

Ча­сом піс­ля виш­ко­лу тяж­ко і бо­яз­ко по­ча­ти пра­цю з діть­ми. «А як моє нав­чан­ня…», «А моя сім­'я…» «А моя ро­бо­та…» Не бій­те­ся! По­чи­най­те!

За мо­ти­ва­ми Бру­но Фер­ре­ро

переповіла С. О. Яри­на Яцун