У пластовому таборі

Бу­ло це з по­чат­ком лип­ня цьо­го ро­ку. Ожи­ло Під­лю­те від ра­діс­них ок­ли­ків, смі­ху і спі­вів мо­ло­ді. Кру­гом жва­вий рух та га­мір: це ж про­ки­да­єть­ся до жит­тя плас­то­вий та­бор. Най­біль­ше ж га­мір­но ось там, пе­ред по­вер­хо­вим бу­дин­ком, в яко­му міс­тить­ся до­мів­ка та­бо­ру. Раз-в-раз па­дуть тут ко­рот­кі сло­ва ко­ман­ди, а різ­кі свис­тки плас­то­вих впо­ряд­чи­ків про­ни­зу­ють чис­тий гірсь­кий воз­дух.

В ря­дах по­о­ди­но­ких гур­тків но­ви­ків стає на­раз тор­жес­твен­но ти­хо, а мо­ло­день­кі сер­ця огор­тає якесь свя­точ­не очі­ку­ван­ня — ра­дість, не­на­че в день ве­ли­ко­го свя­та.

І не ди­во! — Це ж пер­ший день жит­тя в та­бо­рі, — сьо­год­ня пер­ший раз під­не­суть на машт пра­пор. Ще хви­ля — і на­раз при­каз «По­зір!» Грудь кож­до­го но­ви­ка пря­му­єть­ся, го­ло­ва гор­до під­но­сить­ся вго­ру... А там по маш­ті в хви­лю цю ве­лич­но пі­дій­ма­єть­ся вго­ру жов­то-бла­кит­ний пра­пор та ра­діс­но ло­по­че на ле­гень­ких хви­лях ла­гід­но­го віт­ру.

Якось так свя­точ­но стає в ці­лій при­ро­ді; зда­єть­ся, ожи­ва­ють у хви­лі цій ви­со­кі бе­ре­ги кар­патсь­ких гір, а на­віть й ось ті стрім­кі ві­ко­ві сме­ре­ки — й во­ни не­на­че по­ки­да­ють на хви­ли­ну свою су­во­рість; у шу­мі їхньо­му ту­жньо­му від­чу­ва­єть­ся сьо­год­ні не­на­че якийсь ра­діс­ний при­віт зна­ко­мим їм уже з ми­ну­ло­го лі­та но­ви­кам та й тим но­вим, що впер­ше тут при­бу­ли.

І по­чи­на­єть­ся з то­го дня пра­виль­не плас­то­ве жит­тя: без­жур­на ве­се­лість, мо­ло­де­чий сміх та сво­бо­да, а рів­но­час­но стро­гий лад, точ­ність та кар­ність; кру­гом та­бо­ру стій­ки.

Цьо­го ро­ку та­кож пе­ре­жи­вав та­бор ми­ле та рід­ке свя­то: гос­тив у се­бе сво­йо­го ве­ли­ко­го Пок­ро­ви­те­ля, улюб­ле­но­го Мит­ро­по­ли­та Ан­дрея.

Як­же дій­сно сер­деч­но ві­та­ли оці мо­ло­день­кі сер­ця то­го най­біль­шо­го з на­ших Вла­дик, як доб­ре во­ни від­чу­ли ту ве­ли­ку лю­бов, якою го­рить до них шля­хот­не сер­це їхньо­го Мит­ро­по­ли­та!

І від цьо­го дня по­чи­на­єть­ся пра­виль­не став­лен­ня стій­ки пе­ред мит­ро­по­ли­чою па­ла­тою.

Ось мо­ло­день­кий но­вик дер­жить стій­ку. Вип­рям­ле­на по стрі­лець­ки стать, плас­то­ва па­ли­ця «на пле­че», не­на­че й справ­ді кріс, а не­ве­лич­кі но­ги твер­до ви­би­ва­ють рів­но­мір­ний текс: раз-два, раз-два.

Яка гор­дість про­би­ва­єть­ся з ці­лої пос­та­ви но­ви­ка! Це ж він дер­жить стій­ку бі­ля са­мо­го Мит­ро­по­ли­та — го­тов кож­дої хви­ли­ни сво­їм мо­ло­день­ким жит­тям бо­ро­ни­ти прис­ту­пу во­ро­го­ві.

Та ось від­чи­ня­єть­ся вік­но па­ла­ти, а в ньо­му з'яв­ля­єть­ся сам Мит­ро­по­лит.

Но­вик від­дає плас­то­ву по­честь та по­чи­нає даль­ше від­би­ва­ти свій рів­но­мір­ний такт: раз-два, раз-два. Тіль­ки те­пер іще біль­ше твер­до, біль­ше ба­дьо­ро.

А Мит­ро­по­лит хвиль­ку ра­діс­но гля­дить за ним та з лю­бов­'ю всмі­ха­єть­ся. «Плас­ту­ни­ку ма­лень­кий, а хо­ди-но тут, до ме­не!» — кли­че.

Но­вик доб­ре чує за­зив Мит­ро­по­ли­та та хви­лю ва­га­єть­ся. В йо­го сер­цю пов­стає бо­роть­ба — не­пев­ність: йо­му ж стро­го за­бо­ро­не­но в ча­сі стій­ки з ким-не­будь роз­мов­ля­ти; а тут кли­че сам Мит­ро­по­лит. Що ж йо­му чи­ни­ти?!

Ма­ла хви­лин­ка, і він ось вже сто­їть пе­ред Мит­ро­по­ли­том «на по­зір».

Це бу­ла тіль­ки ма­ла хви­лин­ка, але Мит­ро­по­лит зап­ри­мі­тив ва­ган­ня но­ви­ка.

«Чо­му це ти, хлоп­чи­ку, зра­зу не прий­шов, ко­ли я те­бе пок­ли­кав?» — пи­тає.

«Ме­ні не віль­но в ча­сі стій­ки з ні­ким роз­мов­ля­ти», — твер­до від­по­ві­дає но­вик.

«А чо­му ти та­ки ме­не пос­лу­хав і прий­шов?»

«Бо я рі­шив, що ко­ли я дер­жу стій­ку бі­ля осо­би Ек­сце­лен­ції, так я є обов­'я­за­ний та­кож Їх слу­ха­ти. Ек­сце­лен­ція пре­цінь зна­ють та­кож плас­то­вий пра­виль­ник, а ко­ли ми­мо то­го ме­не пок­ли­ку­ва­ли, так вид­но, що бу­ла до то­го важ­на при­чи­на і то­му — ду­маю — я не зло­мив кар­нос­ти, ко­ли пос­лу­хав Їх віз­ван­ня».

«Ти доб­ре рі­шив, — ка­же Мит­ро­по­лит, — і пос­ту­пив так, як по­ви­нен пос­ту­пи­ти доб­рий плас­тун; ти рі­шив­ся ско­ро, крас­но, обе­реж­но й бис­тро.

Од­на­че за­пам­'я­тай со­бі, хлоп­чи­ку, доб­ре на ці­ле жит­тя, що ти не тіль­ки є плас­ту­ном, але й рів­но­час­но че­рез св. Тай­ну Ми­ро­по­ма­зан­ня ли­ца­рем Хрис­та, а че­рез при­на­леж­ність до Ма­рійсь­ко­го Со­ю­зу та­кож ли­ца­рем Пре­чис­тої Ді­ви Ма­рії; тво­їм обов­'яз­ком є про­те бо­ро­ни­ти чес­ти Бо­га і Пре­чис­тої Ді­ви пе­ред їх­ні­ми во­ро­га­ми — без­бож­ни­ка­ми. Все в тво­йо­му жит­тю слу­хай тво­їх ро­ди­чів та нас­то­я­те­лів і со­віс­но спов­няй усе їх при­ка­зи; ні­ко­ли не за­ва­гай­ся на­віть че­рез ма­лу хви­лин­ку спов­ни­ти кот­русь із Бо­жих або Цер­ков­них за­по­ві­дей; це ж во­ля То­го, яко­го вір­ним ли­ца­рем по­ви­нен ти ос­та­ти ці­ле твоє жит­тя та му­жньо дер­жа­ти бі­ля Ньо­го стій­ку!»

Мит­ро­по­лит кив­нув при­яз­но ру­кою в сто­ро­ну но­ви­ка, не­на­че бла­гос­ло­вив йо­го. Но­вик від­дав по­честь, — вік­но за­чи­ни­ло­ся, а всміх­не­не ли­це Мит­ро­по­ли­та зник­ло.

І зно­ву по­чу­ло­ся під вік­на­ми па­ла­ти рів­но­мір­не: раз-два, раз-два; це сто­ро­жив плас­тун та роз­ду­му­вав у сво­йо­му мо­ло­день­ко­му сер­цю над тим, що пе­ред хви­ли­ною по­чув. А ко­ли йо­го звіль­нив зі стій­ки то­ва­риш і він хо­тів ві­дій­ти, вий­шов із две­рей па­ла­ти мит­ро­по­ли­чий слу­га і пе­ре­дав йо­му від Мит­ро­по­ли­та ко­роб­ку з цу­кор­ка­ми. А на ко­роб­ці на­пи­сав Мит­ро­по­лит влас­ною ру­кою: «Мо­йо­му ма­лень­ко­му доб­ро­му плас­ту­но­ви й ли­ца­ре­ви Ма­рії».

«Наш приятель», ч. 1, вересень 1930, с. 5-6