Допомагайте один одному!

Од­но­го ра­зу роз­сва­ри­ли­ся час­ти­ни людсь­ко­го ті­ла, та так роз­сва­ри­ли­ся, що від­мо­ви­ли­ся ви­ко­ну­ва­ти обо­в’яз­ки, — і не хо­ті­ли один од­но­му до­по­ма­га­ти.

— До­сить! — ска­за­ли но­ги. — Ми ці­лий час пра­цю­є­мо, усе хо­ди­мо та хо­ди­мо, а ін­ші з то­го ко­рис­та­ють! Ці­ле людсь­ке ті­ло на со­бі но­си! Не хо­че­мо біль­ше хо­ди­ти! Не хо­че­мо й не бу­де­мо да­лі цьо­го ро­би­ти! — твер­до пос­та­но­ви­ли но­ги.

— Що та­ке? А ви га­да­є­те, що ми та­кі дур­ні, що бу­де­мо да­лі пра­цю­ва­ти? — ска­за­ли ру­ки. — Еге, че­кай­те! Нам теж уже до­сить! Пра­цюй, пра­цюй і то за всіх! За ці­лий день так нап­ра­цю­єш­ся, що всі м’яз­ні в те­бе бо­лять, а ін­ші ли­ше ко­рис­та­ють з на­шої пра­ці. Ні, до­сить цьо­го! Ми від­мов­ля­є­мо­ся да­лі пра­цю­ва­ти! Пра­цюй­те са­мі, а ми те­пер бу­де­мо від­по­чи­ва­ти!

— А ви га­да­є­те, що я та­кий дур­ний, щоб вас усіх го­ду­ва­ти? — дир­чить і со­бі рот. — Еге! Ми­ну­ло­ся! До­сить! Ти жуй їм стра­ву, а во­ни ли­ше з то­го жи­рі­ють та на­бу­ва­ють си­ли! Е, ні! Так да­лі не бу­де! Ні­чо­го не хо­чу ро­би­ти! Са­мі ро­біть! Хай он шлу­нок сам пок­ру­тить­ся, як я йо­му дам не­по­жу­ту стра­ву! Хай сам хоч тро­хи біль­ше поп­ра­цює, а не все на го­то­вень­ке!

— Ах, ти, ле­да­що! — з обу­рен­ням зак­ри­чав шлу­нок. — Так я від те­бе мен­ше пра­цюю? Ти со­бі тро­хи по­жу­вав та й бу­ва так, що на пос­піх доб­ре й не роз­жу­єш, а я му­шу і свою, і твою пра­цю ро­би­ти! Е, ні, го­лу­бе! Як так, то я теж ні­чо­го не ро­би­ти­му. По­ба­чу, як ви всі те­пер кру­ти­ти­ме­те­ся! — ска­зав з обу­рен­ням шлу­нок.

— Як так, то так! — ска­за­ли киш­ки. — Як ви та­кі, то й ми теж страй­ку­є­мо! Ви га­да­є­те, що на­ша пра­ця ні­що? А ось по­ба­чи­мо, що ви зас­пі­ва­є­те, як ми не пра­цю­ва­ти­ме­мо!

— А ви га­да­є­те, що я що, дар­мо­їд? — з обу­рен­ням за­пи­та­ло сер­це. — А хто ж вам чис­тить кров та до­дає все но­ву? Га­да­є­те, що все те ро­би­те ви? Ось і я від ці­єї хви­ли­ни при­пи­няю пра­цю і ні­чо­го не ро­би­ти­му, хі­ба що для се­бе. По­ба­чу, як ви поч­не­те ме­не уп­ро­шу­ва­ти та бла­га­ти!

— Як так, то й ми, — ска­за­ли ле­ге­ні. — А на­ша пра­ця що? Ми, а ніх­то ін­ший, да­є­мо вам сві­же по­віт­ря, з ним да­є­мо вам си­лу, ви­но­си­мо геть із ті­ла зу­жи­те, от­руй­не по­віт­ря. Те­пер са­мі до­бу­вай­те йо­го, а ми тро­хи від­по­чи­не­мо.

— А ви га­да­є­те, що я що? Ли­ше для прик­ра­си сид­жу на людсь­ко­му об­лич­чі? Га­да­є­те, що я не маю пра­ці? Ого-го! Ще й скіль­ки! Ню­хай, щоб стра­ва бу­ла доб­ра, не во­ню­ча, під­по­ма­гай ле­ге­ням біль­ше по­віт­ря діс­та­ти, да­вай вам усім змо­гу гар­ни­ми па­хо­ща­ми на­со­лод­жу­ва­тись. Е, ні! Як ви страй­ку­є­те, то й я не дур­ний на всіх вас пра­цю­ва­ти! Я теж страй­кую! — за­я­вив ніс.