Учо­ра, ни­ні, зав­тра

Прит­ча

Сон­це за­хо­ди­ло за зе­ле­ні го­ри, як ста­рий дід Учо­ра вий­шов на роз­ло­гі ни­ви й про­мо­вив до си­на Ни­ні:

— Вже уми­раю, то­бі ж оці ни­ви. Що вже зо­ра­ні — за­сій, щоб вну­кам да­ли ба­га­ті пло­ди. Зо­ри ті, що сто­ять іще об­ло­гом.

Як схо­ди­ло сон­це, на вже зо­ра­них ни­вах сі­яв Ни­ні но­ве зер­но, на вчо­ра пос­тав­ле­них ос­но­вах ста­вив вго­ру сті­ни. Сла­бо пос­тав­ле­ні вчо­ра, ва­ли­ли­ся ни­ні під тяж­ким ка­мін­ням. Ко­ли ж нас­тав ве­чір і Ни­ні зав­ми­рав, пе­ре­дав свій труд і свої мрії, свої по­мил­ки і нев­да­чі зав­тра­шньо­му дню.

І знов об­няв син Зав­тра гос­по­дарс­тво. Лег­ко прий­шло­ся йо­му зби­ра­ти пло­ди з нив, ора­них ді­дом, сі­я­них бать­ком. На доб­ре пос­тав­ле­них сті­нах ви­со­кі ста­вив да­хи, зле пос­тав­ле­ні поп­рав­ляв.

***

Ро­зум­ний муж, що спіз­нав су­ціль­ну зв'язь між Учо­ра, Ни­ні й Зав­тра. Оце спіз­нан­ня зро­дить скром­ність у йо­го сер­ці. І не ска­же муд­рий: «Усі дур­ні пе­ре­ді мною, а я один ро­зум­ний», — а зна­ти­ме, що й най­буй­ні­ша йо­го дум­ка бу­ла по­сі­я­на в людсь­ких ду­шах учо­ра, а вро­ди­ла щой­но ни­ні.

Оце спіз­нан­ня по­дасть йо­му і муд­рість. І не кри­ча­ти­ме ро­зум­ний, прог­рав­ши бій: «І хто б на це спо­ді­вав­ся?» — а при­чи­ну прог­ра­но­го ни­ні знай­де у злих ос­но­вах учо­ра і ста­не на­прав­ля­ти їх.

Оце спіз­нан­ня по­дасть йо­му й во­лю. І не ре­че ро­зум­ний: «Зав­тра якось во­но бу­де, зав­тра ді­ло зро­бить­ся са­ме», — а щоб зав­тра виг­ра­ти в бою — вже ни­ні сід­лає буй­ні ко­ні.

Бла­жен­ний оцей муж.

Во­ло­ди­мир Бір­чак

Опубліковано у збірці «Наш рік»