Ах, Крим

Вся ця по­до­рож ста­ла яко­юсь нес­тан­дар­тною. Под­зво­ни­ла ме­ні якось се­ред бі­ло­го дня Яри­на і ска­за­ла (чи­тай­те це так, як я по­чу­ла, тоб­то жар­тів­ли­во): «Юля, ти виг­ра­ла ло­те­рею — їдеш в Крим!» Ми ще по­ба­ла­ка­ли, а по­тім по­ча­лись збо­ри і від­про­шу­ван­ня з ро­бо­ти… До ос­та­нньо­го дня не зна­ла, змо­жу по­ї­ха­ти чи ні. Нас­туп­на нес­тан­дар­тність мо­єї по­до­ро­жі по­ля­га­ла в то­му, що в «ав­то­но­мію» я їха­ла че­рез Львів (жи­ву ж я в Луць­ку, а це доб­рий гак на за­хід, го­ди­ни три до Льво­ва). Їха­ли ми 26 го­дин. За цей час поз­на­йо­ми­лись між со­бою (ви­я­ви­ло­ся, що в од­но­му ку­пе зі мною по­до­ро­жу­ють дві ду­же ці­ка­ві лю­ди­ни), хо­ди­ли в гос­ті до про­во­ду ман­дрів­но­го та­бо­ру «Го­вер­ля». Во­ни, нез­ва­жа­ю­чи на вто­му і го­лод, ці­лу до­ро­гу спі­ва­ли, під­ба­дьо­рю­ва­ли один од­но­го сло­ва­ми: «Ну, ні­чо­го, вже ско­ро Жме­рин­ка». Це три­ва­ло від са­мо­го по­чат­ку по­до­ро­жі. Аж під стан­ці­єю ми діз­на­лись, що тут про­да­ють га­ря­чі ва­ре­ни­ки!

До кін­ця до­ро­ги не зна­ли, ку­ди по­ді­тись, як сіс­ти, де ляг­ти. На­реш­ті до­ї­ха­ли, сі­ли в ав­то­бус і че­рез дві го­ди­ни ро­сійсь­ко­мов­ної ек­скур­сії пот­ра­пи­ли в Алуп­ку. З цьо­го пам­'я­таю ли­ше, як обу­рю­вав­ся друг Юр­ко з Авс­тра­лії, він про­бу­вав ви­гу­ку­ва­ти, щоб го­во­ри­ли ук­ра­їнсь­кою, що ні в од­ній кра­ї­ні сві­ту не про­во­дять ек­скур­сію мо­вою, чу­жою для при­їж­джих. То­ді брат­чик Куль­бас взяв­ся за мік­ро­фон, щоб пе­рек­ла­да­ти, і під зву­ки йо­го зас­по­кій­ли­во­го го­ло­су я осо­бис­то бла­го­по­луч­но зас­ну­ла.

При­ї­ха­ли вве­че­рі. Ки­ну­ли ре­чі і по­біг­ли до мо­ря. Тем­но, штор­мить, але на не­бі зо­рі, теп­ло, і ми ки­ну­ли­ся у при­віт­ні обій­ми хвиль. На­со­ло­да ней­мо­вір­на.

Нас­туп­ні дні про­хо­ди­ли швид­ко — Ай Пет­рі, Ні­кітсь­кий бо­та­ніч­ний сад, Во­рон­цовсь­кий па­лац — все тре­ба бу­ло по­ба­чи­ти, бі­ля всьо­го сфо­тог­ра­фу­ва­тись! А ще ж мо­ре і МРОК, на яку, влас­не, ми і при­ї­ха­ли. Спів ци­кад у тем­ря­ві, ніч­ний пей­заж — кіль­ка сві­чок ки­па­ри­сів на го­рі на мі­сяч­но­му тлі, — прос­то фан­тас­ти­ка. Ін­ко­ли шко­да, що я не вмію ма­лю­ва­ти.

А скіль­ки лю­дей зус­трі­ча­ли День не­за­леж­нос­ти Ук­ра­ї­ни, спі­ва­ю­чи гімн без­меж­но­му мо­рю? А хто про­вод­жав це свя­то в чор­них хви­лях Чор­но­го мо­ря, ко­ли в чор­но­му не­бі пра­во­руч гра­ла гро­за, а лі­во­руч ся­я­ли різ­но­бар­вні са­лю­ти?!

А те­пер нас­тав час ще од­ні­єї іс­то­рії. Бу­ло в нас ко­ше­ня — приб­лу­да. Сі­рень­ке з бі­ли­ми пля­моч­ка­ми. Спа­ло з плас­ту­на­ми в спаль­ни­ках. Го­ду­ва­ли йо­го всі. Я осо­бис­то кож­но­го ра­зу тяг­ла йо­му з їдаль­ні якийсь шма­ток кот­ле­ти, щоб на­го­ду­ва­ти тва­рин­ку, жи­во­тик якої від та­кої опі­ки з на­шо­го бо­ку всіх на­був фор­ми куль­ки. Виз­на­чи­ти, «хлоп­чик» це чи «дів­чин­ка», так і не вда­лось. В ре­зуль­та­ті ми по­ді­ли­ли­ся на два та­бо­ри. Пер­ший на­зи­вав ко­та «Мир­цик», а дру­гий «Мі­ле­ді». Зу­пи­ни­лись, ні­би, на Мир­ці. Тур­бу­ва­ло ли­ше од­не: що ста­неть­ся зі зві­рят­ком, ко­ли ми по­ї­де­мо? На за­галь­ну ра­дість брат­чик Лі­со­ви­чок ви­рі­шив заб­ра­ти йо­го до Тер­но­по­ля. Ки­ця ма­ти­ме дім! Ура! І ми по­ї­ха­ли до­до­му. Мир­ця ви­я­ви­ла­ся ду­же лі­ни­вим ство­рін­ням до всьо­го, крім їжі. Зі мною во­на про­ве­ла ці­лий день на вер­хній біч­ній по­ли­ці бі­ля са­мі­сінь­ко­го ту­а­ле­ту. Май­же до Тер­но­по­ля ко­ше­ня спа­ло без­про­буд­но, ве­ду­чи но­сом ли­ше ко­ли я щось їла: чи ков­ба­су, чи ри­бу, а най­сміш­ні­ше бу­ло, ко­ли ми ра­зом їли ка­чан ку­ку­руд­зи. Весь ва­гон біг ди­ви­ти­ся на цю кар­ти­ну.

сес­трич­ка Зо­зу­ля