По­го­ня за Ісу­сом

Дав­ним-дав­но на Вкра­ї­ні орав орач при до­ли­ні;

         оре нив­ку, уп­рав­ляє та й пше­ни­цю за­сі­ває.

Як до реш­ти лан за­сі­яв, ві­тер з за­хо­ду по­ві­яв,

         дрі­бен до­щик нак­ра­пає,

         зер­но в ски­бі по­ли­ває.

Враз зі схо­ду до­ро­гою

         йдуть пос­піш­ною хо­дою

три ман­дрів­ни­ки втом­ле­ні:                                 ста­рець і ди­тя при не­ні.

«Сла­ва Бо­гу, доб­рі лю­ди!                                                Чи у вас тут міс­це бу­де,

щоб тро­їм нам від­по­ча­ти

         і ди­тя по­го­ду­ва­ти?»

Хлі­бо­роб і не пи­тає, свою жін­ку зак­ли­кає                                                                               та й го­во­рить:

«Про­си сіс­ти, дай їм пи­ти, дай їм їс­ти».

Жін­ка жа­лує ди­тят­ка,

                     бо і в неї не­бо­жат­ко

спить при ме­жі на гор­боч­ку,

                     ще ма­ле, не має й роч­ку.

За­раз їх сі­да­ти про­сить,

                     мо­ло­ко і хліб при­но­сить,

та й ди­тя на­го­ду­ва­ла,

                     ко­ло до­ні спать пок­ла­ла.

Див­ні гос­ті від­по­чи­ли,

                     та й ди­тя наб­ра­ло си­ли

і на­ба­ви­лось до­во­лі

                     на гос­по­да­ре­вім по­лі.

Дя­ку­ють ман­дрів­ні лю­ди та й го­во­рять:

«Як хтось бу­де

         нас на шля­ху здо­га­ня­ти

                     і за на­ми йме пи­та­ти,

То не бій­те­ся ні­ко­го, хоч­ би й лю­то­го та зло­го,

         а ска­жіть усе прав­ди­во! Жий­те в га­раз­ді, щас­ли­во!»

І піш­ли у світ стеж­ка­ми; а як зник­ли за лі­са­ми,

         хлі­бо­роб пог­ля­нув жи­во і ди­вує: що за ди­во!

Ще й го­ди­на не ми­ну­ла, як тут чор­на рі­лля бу­ла,

         а вже той лан зе­ле­ніє і пше­нич­ка в по­лі спіє!

На очах рос­те пше­ни­ця, аж па­шить пух­ка зем­ли­ця,

         вже під віт­ром лан хви­лює, зем­лю ко­лос­ком ці­лує.

Тут ма­лень­ка до­ня вста­ла, що на ме­жі ти­хо спа­ла, —

         ма­ти ах­ну­ла із ди­ва і го­во­рить, знай, щас­ли­ва:

«Глянь­те, лю­ди, що Бог тво­рить: моя до­ня вже го­во­рить

         і вже бі­га­ти вам ста­ла, гей­би вже два роч­ки ма­ла!»

Слав­лять Бо­га за те ди­во, що так ско­ро дав їм жни­во,

         і пше­нич­ку ста­ли жа­ти, до­ня ста­ла ще­бе­та­ти.

Враз із схо­ду за­ку­ри­ло, на­че вих­ром зак­ру­ти­ло!

         Бо­же! Чи ідуть та­та­ри, чи якісь пе­кель­ні ча­ри?

Вої там же­нуть на ко­нях, блис­ка­ють ме­чі в до­ло­нях,

         пе­ред хлі­бо­ро­бом ста­ли й ди­ко-гріз­но за­пи­та­ли:

«Гей, ска­жи нам, чи сю­дою уті­кав ста­рець з жо­ною,

         і ма­лу ди­ти­ну ма­ли, — чи сю­ди во­ни вті­ка­ли?..»

Хлі­бо­ро­ба страх прой­має, але доб­ре па­м’я­тає,

         щоб лиш прав­ду всю ка­за­ти і ні­чо­го не хо­ва­ти.

«Так, сю­ди ті­ка­ли жи­во, як орав я тую ни­ву

         і як моя до­ня ми­ла ні си­ді­ла, ні хо­ди­ла!..»

«Га! То це дав­но вже бу­ло,

                                 вже з півро­ку про­ми­ну­ло!

То да­рем­но здо­га­ня­ти,

                                 бу­дем, брат­тя, за­вер­та­ти!»

                                             ***

І піш­ла у світ но­ви­на,

                                 що спас­лась Свя­та Ро­ди­на,

         не діг­на­ли Їх в по­го­ні Іро­до­ві вої й ко­ні.

Відто­ді на Ук­ра­ї­ні по­над рі­ки при до­ли­ні

         пло­до­ви­та вся зем­ли­ця

                                 і най­кра­ща там пше­ни­ця.

Відто­ді там ді­ти пиш­ні,

         лю­бить їх Гос­подь Все­виш­ній;

і в най­тяж­чую го­ди­ну Він спа­се їх від за­ги­ну.

Ю. Шкру­ме­ляк

Дзвіночок, ч.27, січень 1934, с. 14-15