Чо­му ялин­ка зи­мою зе­ле­на?

Це бу­ло дав­но-дав­но. Над­хо­ди­ла зи­ма. Дні ста­ва­ли хо­лод­ні. Всі пта­шеч­ки по­ле­ті­ли у теп­лі краї. Тіль­ки од­на ма­лень­ка пта­шеч­ка не мог­ла лі­та­ти. Во­на ма­ла злама­не криль­це. Ска­ка­ла по лі­сі і ти­хо пла­ка­ла.

По­тім ду­має: «Мо­же, якесь де­ре­во ве­ли­ко­го тем­но­го лі­су прий­ме ме­не до се­бе на зи­му? Пі­ду за­пи­таю».

Піш­ла во­на до бе­різ­ки.

— Прек­рас­на бе­різ­ко, — ска­за­ла во­на, — чи мо­жу жи­ти в тво­їх теп­лих га­луз­ках, аж по­ки не прий­де вес­на?

— Ади, — ска­за­ла бе­різ­ка, — та­ке пи­та­єш. Я му­шу пиль­ну­ва­ти сво­їх лис­точ­ків взи­мі. Не маю ча­су для чу­жих пта­шок.

І бід­на ма­лень­ка пта­шеч­ка пос­ка­ка­ла да­лі. Прий­шла во­на до ве­ли­ко­го ду­ба й пи­тає:

— Ве­ли­кий ду­бе, чи мо­жу жи­ти в тво­їх теп­лих га­луз­ках, по­ки не прий­де вес­на?

А дуб ска­зав:

— Ади, яка во­на. Ще б мо­же їла мої жо­луд­дя. Ні! Для те­бе тут не­має міс­ця.

І ма­лень­ка пта­шеч­ка пос­ка­ка­ла да­лі.

Прий­шла во­на до вер­би й пи­тає:

— Чу­до­ва вер­бо, чи мо­жу жи­ти в тво­їх га­луз­ках, аж прий­де вес­на?

Але вер­ба зат­рі­по­ті­ла лис­тям і ска­за­ла:

— Ади, теж щось. Я не ба­ла­каю з нез­на­йо­ми­ми. Іди геть!

І бід­на ма­лень­ка пта­шеч­ка пос­ка­ка­ла да­лі. Ви­хо­ди­ла во­на вже на край лі­су і ду­ма­ла про хо­лод­ний ві­тер в по­лі.

По­ба­чи­ла її ялин­ка і пи­тає:

— Ку­ди йдеш, ма­лень­ка пта­шеч­ко?

— Не знаю, — ска­за­ла пта­шеч­ка. — Ме­не бо­лить криль­це. Му­шу тут зи­му­ва­ти, а де­ре­ва не хо­чуть ме­не прий­ня­ти до се­бе.

— Хо­ди до ме­не, — ска­за­ла ялин­ка, — в ме­не теп­лень­кі га­луз­ки.

— Мо­жу бу­ти, аж по­ки не прий­де вес­на? — спи­та­ла пта­шеч­ка.

— Так, — ска­за­ла ялин­ка і ви­тяг­ла до неї дов­гі га­луз­ки.

Сос­на по­ба­чи­ла ма­лень­ку пта­шеч­ку і ска­за­ла:

— А я те­бе бу­ду охо­ро­ня­ти від віт­рів хо­лод­них, бо я біль­ша від ялин­ки.

По­ба­чив ялі­вець ма­лень­ку пта­шеч­ку й ка­же:

— А я те­бе го­ду­ва­ти­му мо­ї­ми гіл­ка­ми ці­лу зи­му.

Ін­ші де­ре­ва ди­ву­ва­лись.

Бе­ре­за ка­за­ла:

— Я не прий­маю чу­жих пта­ше­чок.

— Я не хо­чу роз­тра­чу­ва­ти своє жо­луд­дя, — ска­зав дуб.

— А я з нез­на­йо­ми­ми не ба­ла­каю, — по­так­ну­ла вер­ба.

Тієї но­чі пів­ніч­ний ві­тер прий­шов до лі­су на за­ба­ви. Він дму­хав на лис­точ­ки сво­їм хо­лод­ним від­ди­хом. І кож­ний лис­ток, яко­го він діт­кнув­ся, ле­тів на зем­лю. Він хо­тів діт­кну­тись кож­но­го лис­точ­ка в лі­сі. Він лю­бив ба­чи­ти де­ре­ва го­лими.

— Чи мо­жу діт­кну­тись до всіх лис­тків? — за­пи­тав він сво­го бать­ка, ко­ро­ля Мо­ро­за.

— Ні, — ска­зав Мо­роз, — ялин­ка, сос­на і ялі­вець при­ту­ли­ли до се­бе і по­мог­ли бід­ній пта­шеч­ці. Їм тре­ба ли­ши­ти лис­точ­ки.

І ві­тер оми­нув ці де­ре­ва. І відто­ді ялин­ка, сос­на і ялі­вець ма­ють зи­мою свої лис­точ­ки — зе­ле­ні шпи­льоч­ки.

Пе­рек­ла­ла з чу­жо­го І. Шу­гай