Ста­рий Орел

ДО ПИ­ТАН­НЯ СА­МО­ВИ­ХОВ­НИХ ПРО­ЦЕ­СІВ,

ЗОК­РЕ­МА В ПЕ­РІ­ОД НО­ВАЦ­ТВА

(Закінчення)

4. Са­мо­ви­хов­ні про­це­си

А. Сприй­маль­но-піз­на­валь­ні про­це­си (за­галь­ні ін­фор­ма­ції)

Са­мо­ви­хов­ні про­це­си ма­ють ба­га­то склад­ни­ків, які є в спів­звуч­нос­ті між со­бою. Для уяв­лен­ня про них вар­то піз­на­ти важ­ли­ві­ші з них; вес­ти ви­хов­ну чи са­мо­ви­хов­ну пра­цю до­реч­но з ро­зу­мін­ням не­об­хід­них за­со­бів, а не наз­до­гад.

Де­кіль­ка сут­тє­вих ін­фор­ма­цій про сприй­маль­но-піз­на­валь­ні про­це­си. В їх ос­но­ві ле­жить від­чут­тя (пер­цеп­ція). Не­має ще ос­та­точ­но­го ви­раз­но­го уз­гід­нен­ня що­до виз­на­чен­ня пер­цеп­ції, бо дос­лід­ни­ки на­го­ло­шу­ють на різ­них її ас­пек­тах. Від­чут­тя, з од­ні­єї сто­ро­ни, це здат­ність сприй­ма­ти осіб, пред­ме­ти, яви­ща то­що ор­га­на­ми чут­тя, а з дру­гої сто­ро­ни — ві­доб­ра­жен­ня моз­ком лю­ди­ни влас­ти­вос­тей осіб, пред­ме­тів, явищ то­що, які впли­ва­ють на ор­га­ни чут­тя. Є їх п'ять. Фун­кці­о­наль­но во­ни ма­ють вплив не ли­ше на фор­му­ван­ня уяв­лен­ня про нав­ко­лиш­ній світ, а й на все пси­хіч­не жит­тя осо­би. Як це ста­єть­ся? Зов­ніш­ні і внут­ріш­ні под­раз­ни­ки сприй­ма­ють­ся кін­це­ви­ми ут­во­ра­ми чут­ли­вих нер­во­вих во­ло­кон, що над­хо­дять із зов­ніш­ніх чи внут­ріш­ніх се­ре­до­вищ, пе­рет­во­рю­ють сти­му­ли в елек­тро-хе­міч­ні сиґ­на­ли, зва­ні ім­пуль­са­ми, що зно­ву пе­ре­да­ють­ся нер­во­ви­ми шля­ха­ми до сен­сор­них ді­ля­нок моз­ку, де сиг­на­ли від­чи­ту­ють­ся, ін­тер­пре­ту­ють­ся і збе­рі­га­ють­ся. Сен­сор­ний апа­рат є се­лек­тив­ний (ви­би­рає ли­ше де­я­ку з над­мі­ру ін­фор­ма­ції).

Під час пе­рі­о­ду ра­нньо­го ди­тинс­тва у про­це­сі роз­вит­ку здат­нос­ті у ди­ти­ни від­чу­ван­ня по­міт­ний пе­ре­хід від від­чут­тів, що ма­ють не­ди­фе­рен­ці­йо­ва­ний ха­рак­тер, у сприй­ман­ня, в яко­му под­раз­ни­ки ди­фе­рен­ці­ю­ють­ся й їх роз­різ­нен­ня стає сві­до­мим. Зго­дом ди­ти­на вчить­ся ін­тер­пре­ту­ва­ти від­чут­тя. Отож, п'ять­ма ор­га­на­ми чут­тя ми сприй­ма­є­мо і піз­на­є­мо зов­ніш­ній світ, і при їх до­по­мо­зі лю­ди­на є з ним пов­'я­за­на під без­по­се­ред­нім впли­вом ви­хо­ван­ня чи нав­чан­ня.

Роз­різ­ня­є­мо та­кі від­чут­тя:

- зо­ро­ві — прибл. 80% ін­фор­ма­ції про нав­ко­лиш­ній світ;

- слу­хо­ві — мов­ні сим­во­ли, му­зич­ні й не­му­зич­ні зву­ки, нап­рям зву­ків то­що;

- до­ти­ко­ві — ви­ни­ка­ють при сти­кан­ні шкі­ри з нав­ко­лиш­нім се­ре­до­ви­щем; за­чис­ле­ні тут та­кож кі­нес­те­тич­ні: по­зи­ція, рух, віб­ра­ція;

- ню­хо­ві — здат­ність сприй­ма­ти і роз­різ­ня­ти різ­ні за­п а­хи, уже роз­ви­не­на в но­во­на­род­же­но­го;

- сма­ко­ві — якос­ті: со­лод­ка, со­ло­на, кис­ла, гір­ка;

- ор­га­ніч­ні — го­лод, си­тість, спра­га, ста­те­ві від­чут­тя.

Сприй­ман­ня

Ін­ди­від сприй­має зов­ніш­ні под­раз­ни­ки се­лек­тив­но, то­му ві­доб­ра­жен­ня чи ре­конс­трук­ція нав­ко­ли­шньо­го від­бу­ва­єть­ся від­по­від­но до йо­го пот­реб, став­лен­ня, за­ці­кав­лен­ня, пог­ля­дів. Се­лек­тив­ність сприй­ман­ня на­ве­ла дос­лід­ни­ків на виз­на­чен­ня та­ких її ас­пек­тів:

а. емо­цій­ний (мо­ва, са­мо­о­цін­ка, са­мо­по­ва­га, ста­те­ва іден­тич­ність то­що);

б. піз­на­валь­ний (коґ­ні­тив­ний) (на­у­ка, час, ана­ліз і син­тез і т.п.);

в. сус­піль­ний (ре­лі­гія, мо­раль­ні якос­ті).

Ви­ди сприй­ман­ня: фор­ма, ко­лір, ма­лю­нок, ве­ли­чи­на (об­'єм), дов­жи­на, прос­тір, час, ритм, рух, мо­ва, лю­ди­на, яви­ще, си­ту­а­ція і т.ін.

Цілісний образ предмета є результатом одночасного сприймання всього предмета та окремих його частин, різних за своїм значенням (Н.Яковлева).

Піз­на­ван­ня

Піз­на­ван­ня — це пси­хіч­ні про­це­си, що від­но­сять­ся до піз­на­валь­ної здіб­нос­ті, до ві­доб­ра­жен­ня в сві­до­мос­ті лю­ди­ни явищ об­'єк­тив­ної дій­снос­ті. Про­цес піз­нан­ня по­чи­на­єть­ся з від­чут­тів, на ос­но­ві яких фор­му­єть­ся сприй­ман­ня. У піз­на­валь­них про­це­сах ві­діг­ра­ють ве­ли­ку роль: пам­'ять, фан­та­зія (уя­ва), ро­зу­му­ван­ня, умін­ня роз­в'я­зу­ва­ти проб­ле­ми та мо­ти­ва­ція. Піз­на­ван­ня ве­де до піз­нан­ня, са­мо­піз­нан­ня і са­мо­виз­нан­чен­ня.

Б. Са­мо­ви­хов­ні про­це­си ін­ди­ві­да

1. Ком­плек­сність са­мос­ві­до­мос­ти

Оз­на­йом­лен­ня з ос­нов­ни­ми ін­фор­ма­ці­я­ми про від­чут­тя, сприй­ман­ня та піз­на­ван­ня ма­ло на ме­ті до­по­мог­ти в ро­зу­мін­ні са­мо­ви­хов­них про­це­сів. Для ус­піш­но­го здій­сню­ван­ня са­мо­ви­хо­ван­ня пот­ріб­ний пев­ний сту­пінь са­мос­ві­до­мос­ті, що є склад­ним про­це­сом. Роз­ви­ток са­мос­ві­до­мос­ти, зок­ре­ма у ді­тей, був пред­ме­том ра­дянсь­ких пси­хо­ло­гів, а під­су­му­вав їх П.Р.Ча­ма­та, до­цент На­у­ко­во-дос­лід­но­го ін­сти­ту­ту пси­хо­ло­гії в Ки­є­ві у стат­ті «Пи­тан­ня са­мос­ві­до­мос­ті осо­бис­тос­ті» («Ра­дянсь­ка пси­хо­ло­гіч­на на­у­ка за 40 ро­ків», Ки­їв, 1958 р.). Са­мос­ві­до­мість, за виз­на­чен­ням ав­то­ра, є ли­ше сво­є­рід­ною фор­мою сві­до­мос­ті, що по­ля­гає пе­ре­ду­сім у піз­нан­ні лю­ди­ною са­мої се­бе, сво­єї влас­ної осо­бис­тос­ті, сво­їх від­но­син до ін­ших лю­дей. Ча­ма­та по­ді­ляє дум­ку О.Л.Шнір­ма­на про те, що «роз­в'я­зан­ня проб­ле­ми ін­ди­ві­ду­аль­ної са­мос­ві­до­мос­ті в пси­хо­ло­гії не­роз­рив­но пов­'я­за­не з роз­в'я­зан­ням проб­ле­ми іс­то­рич­но­го роз­вит­ку са­мос­ві­до­мос­ті на­род­них мас». Са­мос­ві­до­мість ви­ник­ла і роз­ви­ну­ла­ся в про­це­сі іс­то­рич­но­го роз­вит­ку людсь­ко­го сус­піль­ства. (На цьо­му міс­ці вар­то зга­да­ти ідеї В.Ван­дер­бур­ґа про «куль­ту­ру як со­ці­яль­ну еко­ло­гію» і К.Юн­ґа про «ко­лек­тив­не нес­ві­до­ме»).

Са­мос­ві­до­мість, як і сві­до­мість лю­ди­ни в ці­ло­му, має, на дум­ку Ча­ма­ти, піз­на­валь­ні, емо­цій­ні і во­льо­ві фор­ми сво­го про­я­ву. (Піз­на­валь­ні про­я­ви — са­мо­від­чут­тя, уяв­лен­ня про се­бе, са­мо­о­цін­ка, са­мок­ри­ти­ка і т.ін.; емо­цій­ні — са­мо­по­чут­тя, по­чут­тя від­по­ві­даль­нос­ти, влас­ної гід­нос­ти, со­ро­му і т.ін.; во­льо­ві — стри­ма­ність, са­мов­ла­дан­ня, са­мо­дис­цип­лі­на, са­мо­ді­яль­ність і т.ін.)

Зга­да­ні фор­ми про­я­вів са­мос­ві­до­мос­ті зна­хо­дять­ся у вза­є­моз­в'яз­ку і вза­є­моп­ро­ник­нен­ні і тво­рять цен­траль­не яд­ро осо­бис­тос­ті, яке виз­на­ють як її «я». Лю­ди­на має «при­род­же­ні пе­ре­ду­мо­ви» для роз­вит­ку сві­до­мос­ті (ор­га­ни чут­тя, мо­зок), які роз­ви­ва­ють­ся у си­ту­а­ці­ях вза­є­мо­дії ди­ти­ни з її се­ре­до­ви­щем. «Ос­кіль­ки в ди­тя­чо­му ві­ці ви­хо­ван­ня ре­ґу­лює зв'яз­ки ди­ти­ни з її се­ре­до­ви­щем, то во­но ві­діг­рає про­від­ну роль і в роз­вит­ку її са­мос­ві­до­мос­ті».

Пи­тан­ням по­чат­ків сві­до­мос­ті зай­ма­ло­ся ба­га­то пси­хо­ло­гів. К.Юнґ, швай­ца­рець, у сво­є­му вчен­ні твер­див, що сві­до­мість ви­ни­кає з нес­ві­до­мос­ті у про­це­сах рос­ту ди­ти­ни. Пер­віс­ний світ ди­ти­ни (каз­ка, гра, ри­су­нок) в'я­не у си­ту­а­ції дій­снос­ті зов­ні­шньо­го сві­ту. Він роз­різ­няв ко­лек­тив­ну нес­ві­до­мість і ко­лек­тив­ну сві­до­мість, а це су­ціл тра­ди­цій, зви­ча­їв, пра­вил, норм і т.ін. да­но­го на­ро­ду, що як сві­до­мість ці­лос­ті вка­зує йо­му нап­рям. Роз­ви­ток ін­ди­ві­да зу­мов­лює по­ши­рен­ня сві­до­мос­ті шля­хом ус­ві­дом­лен­ня нес­ві­до­мо­го, наз­рі­ван­ня че­рез дос­від.

Е.Г.Ана­ньєв (Ле­нін­град) роз­гля­дав гене­зис са­мос­ві­до­мос­ті ди­ти­ни як про­цес, що ви­ни­кає з хви­ли­ною здат­нос­ті від­ді­ля­ти свої дії від пред­ме­тів дії, що має міс­це нап­ри­кін­ці пер­шо­го ро­ку жит­тя. Роз­ви­ва­єть­ся ця здат­ність у про­це­сі іг­ро­вої ді­яль­нос­ти ди­ти­ни, яка ор­га­ні­зу­єть­ся і ске­ро­ву­єть­ся до­рос­ли­ми. Од­ним з най­важ­ли­ві­ших мо­мен­тів ста­нов­лен­ня са­мос­ві­до­мос­ті ди­ти­ни є її вмін­ня на­зи­ва­ти се­бе по іме­ні, а зго­дом вжи­ва­ти зай­мен­ни­ка пер­шої осо­би «я», «мій» (2-3 ро­ки). А це є «пе­ре­хід ди­ти­ни від уяв­лен­ня про се­бе до дум­ки про се­бе».

Н.Ада­міш­ві­лі (Тбі­лі­сі) вста­но­ви­ла, що роз­ви­ток са­мос­ві­до­мос­ти ді­тей шкіль­но­го ві­ку роз­по­чи­на­єть­ся з ус­ві­дом­лен­ня ни­ми сво­єї по­ве­дін­ки. Са­мі фак­ти, оці­ню­ва­ні з пог­ля­ду їх від­по­від­нос­ти до ви­мог до­рос­лих, є зміс­том най­мо­лод­ших шко­ля­рів. Зго­дом вклю­ча­ють­ся но­ві еле­мен­ти в об­сяг са­мос­ві­до­мос­ти (ін­те­ре­си, стрем­лін­ня, на­мі­ри і т.ін.), які на­би­ра­ють до­мі­ну­ю­чо­го зна­чен­ня.

П.Р.Ча­ма­та у сво­їх дос­лід­жен­нях дій­шов до вис­нов­ку, що «від ус­ві­дом­лен­ня сво­їх дій ді­ти пос­ту­по­во пе­ре­хо­дять до ус­ві­дом­лен­ня і де­я­ких сво­їх пси­хіч­них ста­нів, сво­їх ба­жань, хо­тінь, мо­ти­вів і ці­лей, сво­їх дій і вчин­ків».

2. Ком­плек­сність са­мо­піз­нан­ня

Пи­тан­ня са­мо­піз­нан­ня не но­ве. Буд­дис­ти, а за ан­тич­них ча­сів Сок­рат і Пла­тон зай­ма­ли­ся цим пи­тан­ням. Пов­то­рю­ва­ло­ся во­но у Ста­ро­му і Но­во­му За­ві­ті. В Ук­ра­ї­ні фі­ло­соф Г.Ско­во­ро­да зак­ли­кав: «Піз­най се­бе і будь со­бою», а та­кож Т.Шев­чен­ко в сво­є­му «Пос­ла­нії» та в сво­їх по­віс­тях вка­зу­вав на пот­ре­бу об­но­ви. У XX сто­літ­ті Г.Ва­щен­ко та В.Су­хом­линсь­кий пов­ча­ли, як це ді­ло вес­ти. Зу­пи­ні­мо на­шу ува­гу бо­дай ко­рот­ко на на­у­ко­во-пси­хо­ло­гіч­них дос­лід­жен­нях са­мо­піз­нан­ня ук­ра­їнсь­ки­ми та й ін­ши­ми на­у­ков­ця­ми.

Са­мос­пос­те­ре­жен­ня — сте­жен­ня за са­мим со­бою, за сво­ї­ми дум­ка­ми, по­чут­тя­ми і т.ін — є без­по­се­ред­нім вхо­дом до пси­хіч­но­го ста­ну ін­ди­ві­да. Дех­то ува­жає йо­го за ме­тод на­у­ко­во­го вив­чен­ня пси­хі­ки лю­ди­ни, але він є суб­'єк­тив­ним, бо лю­ди­на мо­же ли­ше опи­су­ва­ти пси­хіч­ні яви­ща, а не по­яс­ню­ва­ти їх чи роз­кри­ва­ти їх за­ко­но­мір­нос­ті. Спог­ля­да­ю­чи ін­ших лю­дей, осо­ба вик­ри­ває у них ті чи ін­ші влас­ти­вос­ті, по­рів­нює се­бе з ін­ши­ми людь­ми, ус­ві­дом­лює свої вчин­ки, своє став­лен­ня до ін­ших осіб, і та­ким чи­ном піз­нає се­бе, піз­нає свої не­до­лі­ки. Як­що ана­лі­зує їх, ста­ра­єть­ся їх вип­ра­ви­ти, удос­ко­на­лю­єть­ся. Чи­тан­ня ху­до­жньої лі­те­ра­ту­ри, від­ві­ду­ван­ня те­ат­раль­них вис­тав і т.н. спри­яє са­мо­піз­нан­ню.

Алян Е.Каз­дін за­у­ва­жує, що сте­жен­ня за со­бою, сво­єю по­ве­дін­кою є час­те, але ли­ше де­я­кі осо­би ви­ко­ну­ють це сис­те­ма­тич­но. Во­ни ма­ють не­ви­раз­не уяв­лен­ня про свої дії, час­то вибірково за­пам­'я­то­ву­ють фак­ти чи по­дії, а са­мос­пос­те­ре­жен­ня нес­та­лі.

На дум­ку Р.Гар­со­на, са­мо­піз­нан­ня вхо­дить у но­ву еру, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи но­ву тех­но­ло­гію (бі­о­ме­ха­ніч­не об­лад­нан­ня). То­му са­мо­піз­нан­ня му­сить вклю­ча­ти не ли­ше стій­кі ха­рак­те­рис­ти­ки осо­бис­тос­ті, а й нас­лід­ки різ­них си­ту­а­цій що­ден­но­го бут­тя, як стрес, ляк­ли­вість, брак сну, оці­ню­ван­ня ме­та­бо­ліз­му, нас­трій, ро­зу­мо­ва ак­тив­ність і ін­ші фак­то­ри.

В.Су­хом­линсь­кий на­го­ло­шу­вав на важ­ли­вос­ті «ба­чи­ти се­бе». Як прик­лад роз­ка­зав своє зна­йомс­тво з 92-річ­ним ді­дом Пи­ли­пом, який пе­ред сво­єю смер­тю ска­зав йо­му, що хо­тів би ба­чи­ти свій по­хо­рон. «Хо­четь­ся ба­чи­ти, як ме­не ба­чи­ти­муть лю­ди». Ко­мен­тар Су­хом­линсь­ко­го та­кий: «Дід Пи­лип знай­шов сло­во, в яко­му вис­ло­вив те, над чим я ба­га­то ро­ків ду­мав. Муд­рість жит­тя людсь­ко­го справ­ді по­ля­гає в то­му, щоб ба­чи­ти се­бе і ба­чи­ти пра­виль­но. З цьо­го, до ре­чі, і по­чи­на­єть­ся са­мо­ви­хо­ван­ня».

Са­мо­о­цін­ка — це дум­ка про са­мо­го се­бе, про свої по­зи­тив­ні якос­ті і не­до­лі­ки. Сут­тє­ве в са­мо­о­цін­ці став­лен­ня до са­мо­го се­бе, дум­ка про свої внут­ріш­ні си­ли, умін­ня ви­ко­на­ти що-не­будь, здат­ність по­во­ди­ти се­бе пев­ним чи­ном, у пе­ре­ко­нан­ні, що «я мо­жу» ви­ко­на­ти за­ду­ма­не. Важ­ли­вою є ін­тен­сив­ність пот­ре­би да­ної ін­ди­ві­ду­аль­нос­ті, що є єд­ніс­тю за­хоп­лен­ня і во­льо­вих сил.

Ки­ївсь­кі пси­хо­ло­ги, а та­кож і ін­ші, прис­вя­ти­ли ба­га­то ува­ги пи­тан­ню са­мо­о­цін­ки ди­ти­ною. Уже в си­ту­а­ції сім­'ї по­чи­на­єть­ся фор­му­ван­ня дум­ки ди­ти­ни про се­бе са­му на ос­но­ві за­у­ва­жень її по­ве­дін­ки чи вчин­ків бать­ка­ми, а зго­дом ви­хов­ни­кя­ми ди­тя­чо­го сад­ка. Отож, у мо­лод­шо­му ди­тя­чо­му ві­ці са­мо­о­цін­ка, не­від­діль­на від оцін­ки до­рос­лих, є пря­мим ви­ра­зом оцін­ки до­рос­лих, які кер­му­ють ви­хо­ван­ням. І так фор­му­єть­ся са­мо­о­цін­ка ди­ти­ни. Але пер­ше ди­ти­на оці­нює по­ве­дін­ку ін­шої ди­ти­ни, а щой­но по­тім свою. Фор­му­ван­ню са­мо­о­цін­ки спри­я­ють іг­ро­ві оці­ноч­ні си­ту­а­ції, в яких ке­рів­ни­ки ігор та ін­ші ді­ти оці­ню­ють ус­пі­хи ді­тей в іг­рах. Важ­ли­вою у роз­вит­ку са­мо­о­цін­ки ди­ти­ни є пе­да­го­гіч­на оцін­ка нав­чан­ня і по­ве­дін­ки, яка ди­ти­ну орі­єн­тує і сти­му­лює. В.Су­хом­линсь­кий, од­на­че, за­у­ва­жує, що в шко­лі не по­вин­на бу­ти го­нит­ва за оцін­ка­ми, бо за оцін­кою гу­бить­ся лю­ди­на.

Е.Г.Ана­ньєв вис­ло­вив дум­ку, що «в роз­вит­ку спра­вжньої са­мо­о­цін­ки у ді­тей ви­раз­но вис­ту­пає два ета­пи: на пер­шо­му з них ді­ти, оці­ню­ю­чи се­бе, об­ме­жу­ють­ся, го­лов­ним чи­ном, оцін­кою пред­мет­них зов­ніш­ніх оз­нак і дій, а на дру­го­му в сфе­ру са­мо­о­цін­ки ди­ти­ни по­чи­на­ють вклю­ча­тись і внут­ріш­ні ста­ни та мо­раль­ні якос­ті сво­єї осо­бис­тос­ті».

Са­мок­ри­ти­ка — це кри­тич­не став­лен­ня до сво­єї по­ве­дін­ки, сво­їх по­ми­лок, не­до­лі­ків у сво­їй ді­яль­нос­ті. Під­да­ван­ня кри­ти­ці сво­їх по­ми­лок, сво­єї по­ве­дін­ки і т.ін­шо­го по­вин­но вес­ти до поп­ра­ви не­до­лі­ків. Та є ав­то­ри, які ува­жа­ють са­мок­ри­ти­ку за фор­му не­ґа­тив­но­го са­мо­по­ка­ран­ня. Во­на є від­раз­ли­ва і нав­ряд чи має влас­ти­вос­ті під­кріп­лен­ня. Ди­ти­на вчить­ся оці­ню­ва­ти свою по­ве­дін­ку: чи ви­ко­на­не зав­дан­ня як «доб­ре» чи «по­га­не» згід­но зі стан­дар­том, що йо­го зас­во­ї­ли від бать­ків. Ко­ли ди­ти­на має низь­ку са­мо­по­ва­гу або від­чу­ває нес­пра­вед­ли­ве по­ка­ран­ня, са­мокри­ти­ка мо­же не бу­ти ко­рис­ною, мо­же вес­ти до са­моп­ри­ни­жен­ня. То­му ви­хов­ни­кам слід уваж­но ста­ви­ти­ся до спра­ви са­мок­ри­ти­ки ди­ти­ни.

Л.М.Зап­ря­га­ло­ва (Ки­їв) у сво­їх дос­лі­дах над мо­лод­ши­ми шко­ля­ра­ми прий­шла до вис­нов­ку, що фор­му­ван­ня кри­тич­но­го став­лен­ня до се­бе по­чи­на­єть­ся са­ме в цьо­му ві­ці. Во­ни пер­ше по­мі­ча­ють не­до­лі­ки в по­ве­дін­ці сво­їх од­нок­лас­ни­ків, став­лять­ся кри­тич­ні­ше до них, ніж до сво­їх влас­них. Пос­ту­по­во зна­хо­дять їх у се­бе, а щой­но зго­дом ста­ра­ють­ся вип­ра­ви­ти їх влас­ни­ми си­ла­ми. Спо­чат­ку вип­рав­ля­ють не­до­лі­ки, які сто­су­ють­ся ви­ко­нан­ня зав­дань, сво­єї по­ве­дін­ки, а зго­дом вклю­ча­ють­ся не­ґа­тив­ні мо­раль­ні якос­ті, як неп­рав­ди­вість, брех­ли­вість, не­чес­на гра і т. ін.

А.Ґе­зель (США) нак­рес­лив та­кий хід са­мок­ри­тич­но­го мис­лен­ня ді­тей за ві­ком:

6-річ­на ди­ти­на — зо­се­ред­же­на на са­мій со­бі, є цен­тром ці­ло­го сві­ту. Хо­че бу­ти зав­жди пер­шою, виг­ра­ти гру, пе­ре­мог­ти. Не лю­бить кри­ти­ки.

7-річ­на ди­ти­на час­то вис­лов­лює са­мок­ри­тич­ні дум­ки: «Я не мо­жу цьо­го зро­би­ти», «Я му­шу це пе­ре­ду­ма­ти», «Що зі мною? це є кри­ве, я не мо­жу зро­би­ти цьо­го рів­но», «Оче­вид­но, ді­ти бу­дуть нас­мі­ха­ти­ся з ме­не». Потріб­не на­га­ду­ван­ня.

8-річ­ні є вже біль­ше сві­до­мі сто­сов­но се­бе як осо­би. Ці­ка­вить їх оцін­ка ви­ко­нан­ня їхньої ро­бо­ти, їх сто­сун­ків з ін­ши­ми. Люб­лять спе­ре­ча­ти­ся. Сві­до­мі по­ми­лок, не­до­лі­ків ін­ших, зок­ре­ма сво­єї ма­те­рі. Мо­жуть бу­ти са­мок­ри­тич­ні: «чи я є дур­ний/-на?»

9-річ­ні роб­лять вра­жен­ня доб­рих, слух­ня­них ді­тей, лег­ких до спів­пра­ці. Ви­яв­ля­ють здат­ність сус­піль­ної кри­ти­ки, як та­кож са­мок­ри­ти­ки при­низ­ли­вим вис­ло­вом: «Чи це пись­мо не є де­що нед­ба­ле?», «Я не маю доб­рої пам­'я­ті». Мо­жу­ит ви­я­ви­ти не­тер­пе­ли­вість, а іно­ді страх чи по­бо­ю­ван­ня що­до сво­єї пра­ці чи сво­го здо­ров­'я. Са­мо­кон­тро­ля кра­ща. Ло­яль­ні, від­да­ні при­я­те­лі.

10-річ­ні біль­ше лі­бе­раль­ні в сво­їх суд­жен­нях. Час­то ба­чать свою го­лов­ну про­ви­ну чи про­мах у де­я­ких ок­ре­мих си­ту­а­ці­ях, напр., «по­га­ні ма­не­ри при сто­лі».

11-річ­ні вис­лов­лю­ють свої кри­тич­ні дум­ки про своє особ­ли­ве ді­ян­ня: «Я маю по­га­ну по­ве­дін­ку при сто­лі», «Я не три­маю в чис­то­ті свою кім­на­ту». Го­лов­ні ри­си — нед­ба­лі, впер­ті,  бе­за­пе­ля­цій­ні вис­ло­ви (»Я кля­нусь!»).

Здо­ро­ве кри­тич­не став­лен­ня до се­бе, до сво­єї пра­ці, до сво­єї по­ве­дін­ки, сво­їх учин­ків — важ­ли­ві­ші кро­ки в про­це­сах наз­рі­ван­ня, в про­це­сах са­мо­о­нов­лю­ван­ня, са­мов­дос­ко­на­лю­ван­ня, са­моз­дій­сню­ван­ня, ко­рот­ко — в про­це­сах са­мо­ви­хо­ван­ня.

У про­це­сах наз­рі­ван­ня лю­ди­на до­хо­дить до са­мо­ус­ві­дом­лен­ня, тоб­то ос­мис­лен­ня сво­їх мож­ли­вос­тей, сво­їх ха­рак­тер­них рис, сво­єї ро­лі в жит­ті, в сус­піль­стві і т.ін. А чер­го­вим кро­ком у наз­рі­ван­ні є са­мо­виз­на­чен­ня. Лю­ди­на, що виз­на­чи­ла своє міс­це в бут­ті, в сус­піль­нос­ті, ви­яв­ляє свої по­лі­тич­ні, на­ці­о­наль­ні і т.п. ін­те­ре­си вкл. з во­ле­ви­яв­лен­ням сво­го на­ро­ду що­до на­ці­о­наль­но­го й дер­жав­но­го ус­трою.

От­то Ранк, ві­до­мий аме­ри­кансь­кий пси­хо­лог, вис­ло­вив­ся так: «Ми мо­же­мо зде­фі­ні­ю­ва­ти са­мо­виз­на­чен­ня як доб­ро­віль­не й сві­до­ме тво­рен­ня сво­єї влас­ної до­лі». Бу­ти твор­цем сво­єї до­лі — ді­ло непрос­те. Мо­же­мо до­сяг­ти цьо­го шля­хом ви­хо­ван­ня. Здій­сню­ван­ня са­мо­виз­на­чен­ня ви­ма­гає са­мос­твер­джен­ня, що є ді­єю з ме­тою ут­вер­ди­ти се­бе, свою осо­бу, своє зна­чен­ня, а зміц­нів­ши, про­я­ви­ти се­бе пев­ним чи­ном.

На жаль, на цьому праця Старого Орла «До питання самовиховних процесів, зокрема в період новацтва» обривається. Можна тільки здогадуватися, що далі мав намір написати автор...