Пані Розмаїта

Пам­'я­ті

Ко­зуб Ва­лен­ти­ни Ві­та­лі­їв­ни

прис­вя­чу­єть­ся

В од­ній каз­ко­вій кра­ї­ні, у най­прек­рас­ні­шо­му міс­ті, на ти­хій і при­віт­ній ву­лич­ці жи­ла од­на лі­кар­ка. Жи­ла во­на ра­зом із сво­їм ко­ха­ним чо­ло­ві­ком і дво­ма си­на­ми-со­ко­ла­ми у ма­лень­ко­му й за­тиш­но­му ро­же­вень­ко­му бу­ди­ноч­ку. А над всі­ма ни­ми ви­тав Бог і Йо­го бла­гос­ло­вен­ня. У са­доч­ку рос­ли різ­но­ма­ніт­ні ви­шень­ки і слив­ки, яб­луч­ка і груш­ки, ку­щи­ки смо­ро­ди­ни і по­рі­чок. На ма­лень­ко­му чис­тень­ко­му под­вір­'ї цві­ли кві­ти. Там бу­ли і пиш­ні ро­маш­ки, і за­паш­ні чор­ноб­рив­ці, і тен­діт­ні кон­ва­лії, і роз­кіш­ні тюль­па­ни, і ще ба­га­то-ба­га­то різ­них кві­тів, що ці­лий рік да­ру­ва­ли свої чу­до­ві пос­міш­ки щас­ли­вій ро­ди­ні. На жаль, ніх­то точ­но не пам­'я­тає, як її зва­ли, які іме­на бу­ли у бра­тів і як зва­ли то­го ко­ха­но­го чо­ло­ві­ка. До нас дій­шли тіль­ки спо­га­ди доб­рих лю­дей.

Як тіль­ки до яко­їсь ро­ди­ни за­хо­ди­ло го­ре і хво­рі­ла ди­тин­ка, лі­кар­ка з'яв­ля­ла­ся на по­ро­зі і про­га­ня­ла ту бі­ду, а у до­мів­ці знов па­ну­ва­ли ди­тя­чий сміх і ро­дин­не щас­тя. Для кож­ної ро­ди­ни во­на ро­би­ла усе доб­ро, на яке бу­ла здат­на, і ні­ко­му ні­ко­ли не від­мов­ля­ла у до­по­мо­зі. До­по­ма­га­ла по-різ­но­му, то­му і на­зи­ва­ли її всі прос­то — па­ні Роз­ма­ї­та.

Од­ної но­чі, ко­ли во­на бу­ла ще ма­лень­кою, їй нас­нив­ся ан­гел. Йо­го одіж сві­ти­ла­ся сон­цем, а з очей ли­ну­ло теп­ло. Спо­чат­ку во­на ду­же зля­ка­ла­ся, але ян­гол ска­зав: «Не бій­ся ме­не, до­ню. Я прий­шов до те­бе, щоб за­пи­та­ти, що ти хо­чеш ро­би­ти в жит­ті?» Ма­лень­ка Роз­ма­ї­та пос­міх­ну­ла­ся, — во­на ні­ко­ли над та­ким не за­ду­му­ва­ла­ся. «Хм... А ким би я хо­ті­ла б бу­ти? На­віть не знаю... Я хо­чу до­по­ма­га­ти лю­дям, при­но­си­ти їм щас­тя». Ян­гол пос­міх­нув­ся і від­по­вів: «Ти бу­деш лі­ка­рем. І не прос­то лі­ка­рем, а та­ким, який лі­ку­ва­ти­ме ма­лень­ких ді­ток, бо ді­ти — най­біль­ше щас­тя, що є у лю­дей».

Від то­го ча­су ми­ну­ло ба­га­то ро­ків, і про той сон вже не пам­'я­та­ла на­віть са­ма па­ні Роз­ма­ї­та, але ж ан­ге­ли ні­ко­ли не го­во­рять пус­ті сло­ва — вив­чи­ла­ся во­на на ди­тя­чо­го лі­ка­ря. А що в цьо­му їй до­по­ма­гав сам Бог, то бу­ла во­на най­кра­щим лі­ка­рем у кра­ї­ні та й, ма­буть, у сві­ті. Щод­ня до неї при­хо­ди­ли, те­ле­фо­ну­ва­ли, зап­ро­шу­ва­ли і кли­ка­ли різ­ні лю­ди, і ні­ко­му во­на не від­мов­ля­ла, зав­жди усіх ря­ту­ва­ла, ра­ди­ла і спів­чу­ва­ла чу­жо­му го­рю. Не раз її зап­ро­шу­ва­ли до се­бе ко­роль з ко­ро­ле­вою, бо у них бу­ла ма­лень­ка до­неч­ка. Час­то до неї при­їз­ди­ли лю­ди з ін­ших кра­їн, їха­ли за сот­ні кі­ло­мет­рів, щоб за­пи­та­ти по­ра­ди, при­но­си­ли ді­ток, при­хо­ди­ли й до­рос­лі і про­си­ли по­лі­ку­ва­ти. При­хо­ди­ли як ба­га­тії, у яких гро­шей бу­ло так ба­га­то, що мож­на бу­ло бу­дин­ки з зо­ло­та бу­ду­ва­ти, так і бід­ня­ки, яким час­то не бу­ло що їс­ти. Па­ні Роз­ма­ї­та ні­ко­ли не ви­ма­га­ла гро­шей чи ви­на­го­ро­ди за свою ро­бо­ту — най­ви­щою ви­на­го­ро­дою для неї бу­ли сло­ва вдяч­нос­ти і пос­міш­ки ді­тей та їх бать­ків. І, зда­ва­ло­ся, бу­ла во­на нев­том­ною, бо бу­ла скрізь і зав­жди там, де тіль­ки пот­ріб­на бу­ла до­по­мо­га. Всі ду­же ди­ву­ва­ли­ся, де па­ні Роз­ма­ї­та бе­ре стіль­ки ча­су і енер­гії на ро­ди­ну, лю­дей, а ще — на са­до­чок і улюб­ле­ні кві­ти.

Од­но­го дня у Бо­га зах­во­рів ма­лень­кий пле­мін­ник. Хво­ро­ба бу­ла ду­же див­ною і ніх­то з ан­ге­лів-лі­ка­рів не міг ні­чо­го зро­би­ти. Во­ни ста­ра­ли­ся з усіх сил, але хлоп­чи­ку ста­ва­ло все гір­ше і гір­ше. Аж ось пог­ляд Бо­га ви­пад­ко­во впав на Зем­лю. Він при­ди­вив­ся пиль­ні­ше і по­ба­чив лю­ди­ну, від якої йшло стіль­ки доб­ра, аж спер­шу зда­ло­ся, що то ан­гел. Бог про­тер очі — але ні, то Йо­му не зда­ло­ся. Він ду­же зди­ву­вав­ся — як це так, що та­ка чис­та і доб­ра лю­ди­на ще й до­сі на Зем­лі, а не тут, на Не­бі. І ось од­ні­єї но­чі Бог увіс­ні прий­шов до па­ні Роз­ма­ї­тої і ка­же: «Вель­ми­ша­нов­на па­ні Роз­ма­ї­та, у ме­не ду­же зах­во­рів пле­мін­ник. Ніх­то не мо­же ні­чо­го зро­би­ти і за­ра­ди­ти хво­ро­бі. Я Вас ду­же про­шу, хо­дім­те зі мною на Не­бо, до­по­мо­жіть ме­ні». Па­ні Роз­ма­ї­та по­ду­ма­ла і ка­же: «А як же моя ро­ди­на і ті лю­ди, що тут? Я ще стіль­ком лю­дям не до­по­мог­ла. Я ж не змо­жу по­вер­ну­ти­ся?» «Так, — ска­зав Бог, — Ви на­зав­жди за­ли­ши­те­ся на Не­бі. Але я Вас ду­же про­шу, по­лі­куй­те цьо­го хлоп­чи­ка». «А мож­на ме­ні поп­ро­ща­ти­ся з ро­ди­ною?» — за­пи­та­ла во­на. «На жаль, ча­су об­маль, то­му поп­ро­ща­ти­ся Ви змо­же­те тіль­ки з чо­ло­ві­ком, бо ж Ва­ші діт­ки за­раз не в міс­ті».

Се­ред но­чі па­ні Роз­ма­ї­та вста­ла з ліж­ка, пі­дій­шла до ліж­ка чо­ло­ві­ка, об­ня­ла йо­го і крізь сльо­зи про­мо­ви­ла: «Рід­нень­кі, я вас всіх ду­же люб­лю і зав­жди пам­'я­та­ти­му, не за­бу­вай­те ж і ви ме­не». З ци­ми сло­ва­ми во­на по­ці­лу­ва­ла чо­ло­ві­ка в чо­ло, по­вер­ну­ла­ся до се­бе в кім­на­ту, ляг­ла в ліж­ко і зас­ну­ла. На­зав­жди...

Ко­ли про­ки­нув­ся чо­ло­вік, при­ї­ха­ли ді­ти, то усі ду­же зас­му­ти­ли­ся, силь­но пла­ка­ли і ту­жи­ли за рід­ною ма­мою та ко­ха­ною дру­жи­ною. А во­на ян­го­ли­ком лі­та­ла нав­ко­ло них і про­си­ла, щоб во­ни не ту­жи­ли і не пла­ка­ли, бо во­на тут і заж­ди бу­де по­руч. Во­на так су­му­ва­ла, що на Не­бі всім ян­го­ли­кам ста­ло ду­же-ду­же сум­но, і во­ни та­кож зап­ла­ка­ли. Від їх­ніх сліз на Зем­лю по­чав па­да­ти дощ, та та­кий ряс­ний, що усі лю­ди ди­ву­ва­ли­ся, звід­ки у цій кра­ї­ні та­кий дощ.

Нас­тав день, ко­ли з усіх усюд з'ї­ха­ли­ся лю­ди, щоб поп­ро­ща­ти­ся з па­ні Роз­ма­ї­тою. Прий­шли ко­роль з ко­ро­ле­вою, ба­га­ті мі­ща­ни і прос­ті бід­ні лю­ди, при­їж­джа­ли з не­ві­до­мих кра­їн нез­на­йом­ці, при­лі­та­ли з-за мо­ря чу­жин­ці. Усі во­ни пла­ка­ли і шко­ду­ва­ли, що вже не бу­де по­руч та­ко­го лі­ка­ря і та­кої доб­рої лю­ди­ни.

Ті­єї но­чі, ко­ли вже всі лю­ди по­ля­га­ли спа­ти і спо­кій вкрив теп­лою ков­дрою усіх нав­ко­ло, на не­бі за­па­ла­ла зо­ря. Ас­тро­но­ми усіх кра­їн не зна­ли, звід­ки це во­на взя­ла­ся і як її наз­ва­ти, аж ось хтось зга­дав, що сьо­год­ні не ста­ло на зем­лі па­ні Роз­ма­ї­тої, і ви­рі­шив наз­ва­ти зо­рю на її честь. Усі по­го­ди­ли­ся, бо зна­ли, що та лю­ди­на зас­лу­жи­ла на це.

Як­що Ви бу­де­те хво­рі і бу­де Вам ду­же тяж­ко, по­ди­віть­ся вно­чі на зо­ря­не не­бо — і Ви обов­'яз­ко­во знай­де­те цю зо­рю.

бр. Чу­ма­чок