Способи тамування агресії,

застосовувані у дитячих садочках (дошкільних закладах)

Дош­кіль­ні зак­ла­ди ство­рю­ють мож­ли­вість для пе­ре­ма­ган­ня кон­флік­тів як еле­мен­тів людсь­ких кон­так­тів, роз­піз­нан­ня по­чут­тів і зна­ход­жен­ня до­ро­ги до спіль­но­ти, нав­чан­ня ком­про­мі­су як чу­до­во­го за­со­бу для на­ла­год­жен­ня доб­рих сто­сун­ків в гру­пі. Але для пра­виль­но­го роз­вит­ку ди­тя­чої осо­бис­тос­ті важ­ли­вим та­кож є по­чут­тя пе­ре­мо­ги, під­твер­джен­ня влас­ної дум­ки, влас­ти­во­го на­по­ля­ган­ня на влас­ній во­лі. Зас­по­ко­єн­ня тих по­чут­тів час­то від­бу­ва­єть­ся шля­хом аг­ре­сив­ної по­ве­дін­ки.

Дош­кіль­ний вік — це час позавер­баль­ної ко­му­ні­ка­ції. Ді­ти пе­ре­важ­но спіл­ку­ють­ся між со­бою ру­ха­ми, жес­та­ми, мі­мі­кою. Аг­ре­сія най­час­ті­ше гуч­на і ви­ди­ма, її по­ча­ток важ­ко ствер­ди­ти ко­мусь сто­ро­нньо­му ок­рім тих, хто її спри­чи­няє, і по­тер­пі­лих. Важ­ко знай­ти то­го, хто по­чи­нає, хто, мож­ли­во, не­се від­по­ві­даль­ність за весь кон­флікт. Аг­ре­сія ви­ма­гає мит­тє­во зай­ня­ти по­зи­цію. Час­то з ог­ля­ду на про­фе­сій­не ста­но­ви­ще ви­хо­ва­тель ви­яв­ля­єть­ся нес­по­ді­ва­но втяг­ну­тим в кон­флікт і зму­ше­ний зай­ня­ти по­зи­цію, хо­ча час­то є без­по­рад­ним і без­си­лим.

У ді­тей дош­кіль­но­го ві­ку, май­же в кож­но­му ви­пад­ку, аг­ре­сив­на по­ве­дін­ка є сиг­на­лом то­го, що ди­ти­на зна­хо­дить­ся в си­ту­а­ції, в якій не мо­же со­бі за­ра­ди­ти. Пе­ре­ду­сім на­ле­жить усу­ну­ти при­чи­ни аг­ре­сив­ної по­ве­дін­ки, хо­ча най­час­ті­ше це не­мож­ли­во, але вар­то при­най­мні пам­'я­та­ти, що:

Ё     кож­ний вчи­нок до­рос­ло­го сто­сов­но ди­ти­ни є взір­цем, який во­на нас­лі­дує;

Ё     як­що хо­че­мо усу­ну­ти пев­ну по­ве­дін­ку, пот­ріб­но на ній зо­се­ре­ди­ти­ся, а ко­ли хо­че­мо пот­вер­ди­ти якусь по­ве­дін­ку, пот­ріб­но її по­мі­ти­ти і го­во­ри­ти про неї;

Ё     кра­ще вда­ва­ти, що не чу­є­мо не­чем­но­го вис­лов­лю­ван­ня до до­рос­ло­го, від­вер­ну­ти­ся, ко­ли ди­ти­на ро­бить те, що нам не по­до­ба­єть­ся, а ко­ли це не­мож­ли­во, кра­ще ска­за­ти прос­то: ме­ні не по­до­ба­єть­ся твоя по­ве­дін­ка, — аніж влас­ною аг­ре­сив­ною від­по­від­дю під­си­лю­ва­ти ре­ак­цію ди­ти­ни. Кож­на ди­ти­на хо­че, щоб її по­зи­тив­но оці­ню­ва­ли, і як­що та­ке ба­чить, поч­не пов­то­рю­ва­ти доб­ре для то­го, щоб зас­лу­жи­ти на по­зи­тив­ну оцін­ку до­рос­лих.

ПЕ­ДА­ГО­ГІ­КА ГРИ

Ді­тям і мо­ло­ді важ­ко бу­ло б нор­маль­но роз­ви­ва­ти­ся, як­би з їх жит­тя бу­ло пов­ніс­тю усу­ну­то будь-яку фор­му від­по­чин­ку, гри чи ве­се­ло­щів. Гра є ве­ли­кою мі­рою ак­тив­ніс­тю спон­тан­ною. Це од­нак не оз­на­чає, що ігор і всі­ля­кої ін­шої ди­тя­чої ак­тив­нос­ті не сто­су­ють­ся жод­ні ви­хов­ні за­са­ди. Ця сфе­ра людсь­ко­го жит­тя і ак­тив­нос­ті, як і кож­на ін­ша, ви­ма­гає ви­хо­ван­ня і не мо­же бу­ти за­ли­ше­на на по­та­лу пов­ній спон­тан­нос­ті; не мо­же та­кож во­на бу­ти вик­лю­че­на з-під мо­раль­но­го оці­ню­ван­ня. Приг­ля­ну­ти­ся до ви­хов­них ас­пек­тів гри особ­ли­во пот­ріб­но сьо­год­ні, ко­ли неухильно збільшується пе­рі­од дозрівання ді­тей і мо­ло­ді.

«Гра для ди­ти­ни є за­нят­тям, що має фун­да­мен­таль­не зна­чен­ня. Зав­дя­ки їй ди­ти­на ося­гає пот­ріб­ні для жит­тя вмін­ня, та­кож від­кри­ває взір­ці по­ве­дін­ки, що па­ну­ють у сві­ті, в яко­му во­на на­ро­ди­ла­ся. Од­но­час­но зав­дя­ки грі роз­в'я­зує влас­ні емо­цій­ні проб­ле­ми і здо­бу­ває вмін­ня па­ну­ва­ти над по­чут­тя­ми».

Ді­ти час­то бу­ва­ють роз­би­ті і під­ля­га­ють на­па­дам злос­ті, що ске­ро­ва­ні на ін­ших ді­тей, а та­кож до­рос­лих. За­мість то­го, що­би це ви­яв­ля­ти кри­ком, бій­кою і ко­пан­ням ін­ших або роз­ки­дан­ням пред­ме­тів, мо­жуть ко­ре­гу­ва­ти ви­яв­лен­ня сво­їх по­чут­тів че­рез мі­си­во гли­ни, її роз­ко­чу­ван­ня, вги­нан­ня, ма­лю­ван­ня з роз­ма­хом на ве­ли­ко­му ар­ку­ші па­пе­ру. Та­ким чи­ном ін­тен­сив­ність по­чут­тів у ди­ти­ни пос­ту­по­во ма­ліє, а са­ма пра­ця що­раз біль­ше її пог­ли­нає.

Те­ма­тич­на гра зас­то­со­ву­єть­ся для ви­яв­лен­ня по­діб­нос­ті пе­ре­жи­вань і по­чут­тів у ді­тей, зас­по­ко­ю­ю­чи пот­ре­бу при­на­леж­нос­ті до гру­пи і збіль­шу­ю­чи від­чут­тя без­пе­ки. Во­на до­по­мо­же ди­ти­ні знай­ти ви­хід у важ­кій си­ту­а­ції, ко­ли во­на зус­трі­ча­єть­ся з по­ве­дін­кою, що є най­час­ті­ше при­чи­ною аг­ре­сив­них вчин­ків, а са­ме з нас­міш­ка­ми, об­зи­ван­ням, лег­ко­ва­жен­ням, не­чем­ніс­тю.

Прек­рас­ні ре­зуль­та­ти в пе­ре­ма­ган­ні аг­ре­сії у ді­тей мож­на осяг­ну­ти зав­дя­ки на­ве­де­ним ниж­че іг­рам.

СИМ­ВО­ЛИ АГ­РЕ­СІЇ

Ді­ти си­дять за сто­лом. Пе­ред кож­ним ле­жить ве­ли­кий ар­куш па­пе­ру і олі­вець. Ко­жен ма­лює якийсь сим­вол при­та­ман­но­го йо­му ро­ду аг­ре­сії. По­тім ко­рот­ко по­яс­нює йо­го, нап­рик­лад:

-      зиг­за­ги чер­во­них блис­ка­виць то­му, що моя злість при­хо­дить ду­же швид­ко і нес­по­ді­ва­но і швид­ко ми­нає;

-      го­ри і тем­ні хма­ри на об­рії то­му, що моє роз­дра­ту­ван­ня наг­ро­мад­жу­єть­ся про­тя­гом дов­го­го ча­су, псує ме­ні нас­трій, а ін­ші не по­мі­ча­ють, що я злий;

-      вог­нис­та ку­ля то­му, що мій гнів є ду­же ни­щів­ний.

Мож­на зап­ро­по­ну­ва­ти ді­тям під час ма­лю­ван­ня зак­ри­ти очі і та­ким чи­ном кра­ще зо­се­ре­ди­тись на сво­їх най­більш при­хо­ва­них по­чут­тях. Да­лі, ко­ли гру­па го­то­ва, пот­ріб­но при­ді­ли­ти тро­хи ча­су на по­рів­ню­ван­ня ок­ре­мих сим­во­лів.

ДІ­ЛЕН­НЯ ЗЛІС­ТЮ

Ді­ти, що лег­ко втя­гу­ють­ся в свар­ки, спіль­но ви­ко­ну­ють ма­лю­нок роз­гні­ва­нос­ті. Для цьо­го во­ни сі­да­ють один нап­ро­ти од­но­го, а по­між ни­ми ле­жить ар­куш па­пе­ру. У мов­чан­ці, на­пе­ре­мі­ну во­ни ма­лю­ють: лі­нія за лі­ні­єю, рис­ка за рис­кою, крап­ка за крап­кою. Во­ни про­бу­ють при цьо­му вис­ло­ви­ти всі по­чут­тя, що ви­ни­ка­ють між ни­ми. Ін­ко­ли для вза­єм­но­го збли­жен­ня до­по­ма­гає спіль­на пра­ця.

В кож­но­му ви­пад­ку учас­ни­ки по­вин­ні ма­ти мож­ли­вість на за­кін­чен­ня по­роз­мов­ля­ти між со­бою чи то в ма­лих груп­ках, чи спіль­но. Роз­ка­зу­ва­ти­муть, що пе­ре­жи­ва­ли під час ма­лю­ван­ня ра­зом з не­лю­би­ми пар­тне­ра­ми.

АТА­КА НА ЗА­МОК

Ді­ти ут­во­рю­ють «за­мок», тоб­то зам­кну­те ко­ло. Од­на ди­ти­на про­бує виб­ра­тись з ко­ла на зов­ні або вдер­ти­ся до се­ре­ди­ни. Для про­ве­ден­ня ці­єї гри мож­на по­ді­ли­ти ді­тей на дві гру­пи, нап­рик­лад: хлоп­ці і дів­ча­та. Дів­ча­та про­бу­ють діс­та­ти­ся все­ре­ди­ну зам­ку. По­тім гру­пи мі­ня­ють­ся ро­ля­ми. Дів­ча­та ут­во­рю­ють «за­мок», а хлоп­ці, не вжи­ва­ю­чи на­сил­ля, ата­ку­ють йо­го. Як по­чу­ва­ли се­бе дів­ча­та в різ­них ро­лях? Чи поступали по-різному? Як­що так, то­ді як по­яс­ни­ти та­ку по­ве­дін­ку? Чи справ­ді фі­зич­на си­ла бу­ла вип­рав­да­ною?

РОЗ­ЛЮ­ЧЕ­НИЙ, ЯК ДИ­КА ТВА­РИ­НА

Ді­ти от­ри­му­ють зав­дан­ня: Уя­ви со­бі, що ти тва­ри­на. Якою тва­ри­ною ти хо­тів би бу­ти? Пе­рет­во­ри­ся у неї. Ти по­гід­ний і спо­кій­ний, не ду­ма­єш ні про що по­га­не. Зне­наць­ка з'яв­ля­єть­ся ін­ша тва­ри­на, з якою ти ко­лись ду­же сва­рив­ся і на яку ти зно­ву ду­же роз­лю­че­ний. Що те­пер бу­де? Що ти зро­биш? Що ро­би­ти­ме та ін­ша тва­ри­на?

Кож­на ди­ти­на ма­лює або опо­ві­дає даль­ший пе­ре­біг по­дії. По­тім всі іс­то­рії і ма­люн­ки бу­дуть роз­мі­ще­ні у стін­га­зе­ті і об­го­во­ре­ні на спіль­ній роз­мо­ві ці­лої гру­пи. Мож­на та­кож зіг­ра­ти ко­ро­тень­кі сцен­ки.

Іг­ри і за­ба­ви про­ти аг­ре­сії є до­по­між­ним за­со­бом в пе­да­го­гіч­ній ді­яль­нос­ті. Во­ни до­по­ма­га­ють ди­ти­ні по­мі­ти­ти у со­бі аг­ре­сив­ні по­чут­тя і ви­ра­зи­ти їх, роз­піз­на­ти при­чи­ни роз­лю­че­нос­ті і аг­ре­сії, вчи­ти­ся кра­ще ро­зу­мі­ти свої влас­ні по­чут­тя та по­чут­тя ін­ших. За по­се­ред­ниц­твом ігор про­ти аг­ре­сії ми мо­же­мо вчи­ти ді­тей пе­ре­ма­га­ти злість і аг­ре­сію, бу­ду­ва­ти по­чут­тя осо­бис­тої гід­нос­ті і силь­ної осо­бис­тос­ті, нав­'я­зу­ва­ти не­аг­ре­сив­ні сто­сун­ки і мир­но роз­в'я­зу­ва­ти су­пе­реч­ки.

МЕ­ТОД РОЗ­ВИ­ВА­Ю­ЧО­ГО РУ­ХУ ВЕ­РО­НІ­КИ ШЕР­БОН

Роз­ви­ва­ю­чий рух, ство­ре­ний і по­ши­ре­ний Ве­ро­ні­кою Шер­бон, є ме­то­дом, що під­три­мує і сти­му­лює пси­хіч­ний роз­ви­ток ди­ти­ни. Він слу­жить не тіль­ки для гри, а й для те­ра­пії. Близь­кий ди­тя­чій при­ро­ді, то­му що нав­'я­зує до пер­шо­го ди­тя­чо­го дос­ві­ду, ви­ко­рис­то­вує до­тик і рух, спи­ра­ю­чись на вза­єм­ні фі­зич­ні сто­сун­ки пар­тне­рів.

Зав­дя­ки зас­то­су­ван­ню цьо­го ме­то­ду мо­ло­да лю­ди­на має мож­ли­вість піз­на­ти своє ті­ло, а та­кож роз­ши­ри­ти сус­піль­ну сві­до­мість і на­лаш­ту­ва­ти кра­щі сто­сун­ки з ін­шою осо­бою. Стає враз­ли­вою на пот­ре­би ін­ших, на­бу­ває впев­не­нос­ті у со­бі і ві­ри в свої мож­ли­вос­ті. Роз­буд­жен­ня сус­піль­ної сві­до­мос­ті від­бу­ва­єть­ся під час спе­ці­яль­них ігор, ко­ли ди­ти­на вхо­дить в сто­сун­ки з ін­шою осо­бою. Близь­кість з ін­шою лю­ди­ною ут­во­рює в ди­ти­ні по­чут­тя емо­цій­ної і фі­зич­ної без­пе­ки. Для цьо­го слу­жить кіль­ка ти­пів вправ. Пер­ший з них — це впра­ва ти­пу «з», тоб­то т.зв. ре­ак­ція опі­ку­на, в якій один пар­тнер ак­тив­но під­три­мує па­сив­но­го, до­по­ма­гає і опі­ку­єть­ся ним. На прак­ти­ці це від­бу­ва­єть­ся че­рез різ­но­го ро­ду об­ні­ман­ня, ко­ли­сан­ня, при­гор­тан­ня і но­сін­ня.

Ін­ший вид та­ких ігор — це впра­ви ти­пу «ра­зом», в па­рах, ма­лих або біль­ших груп­ках. Ба­зу­ють­ся в ос­нов­но­му на пе­ре­не­сен­ні ва­ги ті­ла з од­ної осо­би на ін­шу. Впра­ви до­дат­ко­во зму­шу­ють нав­'я­зу­ва­ти зо­ро­вий кон­такт, до­по­ма­га­ють ус­ві­до­ми­ти емо­ції і кон­тро­лю­ва­ти по­ве­дін­ку, зро­зу­мі­ти пот­ре­би пар­тне­ра.

Прик­ла­дом мо­жуть бу­ти впра­ви, пов­'я­за­ні з ба­лан­су­ван­ням і вза­єм­ним ут­ри­ман­ням рів­но­ва­ги (ко­ро­мис­ло, вес­лу­ван­ня).

Ос­тан­ній вид вправ мо­жуть ви­ко­рис­то­ву­ва­ти гру­пи, що мають найбільший досвід. На­ле­жать до та­ких впра­ви ти­пу «про­ти». Їх за­галь­ною сут­тю є ус­ві­дом­лен­ня влас­ної си­ли без вжи­ван­ня аг­ре­сії і вип­ро­бу­ван­ня її про­ти си­ли пар­тне­ра. Та­ка гра пов­'я­за­на з роз­вит­ком са­мо­кон­тро­лю і по­зи­тив­но­го мис­лен­ня про ін­шу лю­ди­ну, а та­кож з від­по­ві­даль­ніс­тю за вжи­ван­ня влас­ної си­ли. До цьо­го ро­ду вправ на­ле­жать іг­ри, пов­'я­за­ні зі штов­хан­ням, си­лу­ван­ням і прик­ла­дан­ням зу­силь. Під­ста­вою вправ є прин­цип сво­бо­ди у ро­зу­мін­ні на­ка­зів ве­ду­чо­го і ут­во­рен­ня під­хо­дів до зав­дань, що став­лять­ся пе­ред ди­ти­ною.

Зав­дя­ки ме­то­ду роз­ви­ва­ю­чо­го ру­ху стає мож­ли­вою ре­а­лі­за­ція та­ких пот­реб:

•      від­чу­ти без­пе­ку;

•      роз­сла­би­тись, від­по­чи­ти, зня­ти нап­ру­гу;

•      «да­ва­ти» і «бра­ти»;

•      сприй­ма­ти са­мо­го се­бе;

•      від­чу­ти близь­кий кон­такт з ін­ши­ми людь­ми;

•      від­чу­ти си­лу і влас­ну гід­ність;

•      до­ві­ря­ти со­бі і ін­шим;

•      мо­бі­лі­зу­ва­тись для по­до­лан­ня труд­но­щів, для пе­ре­вір­ки се­бе у важ­кій си­ту­а­ції;

•      від­чу­ва­ти при­єм­ність, ра­дість гри.

За­нят­тя за ме­то­дом роз­ви­ва­ю­чо­го ру­ху по­вин­ні вра­хо­ву­ва­ти пра­виль­ність емо­цій­но­го і сус­піль­но­го роз­вит­ку, а та­кож роз­ви­ток гру­по­во­го про­це­су, ін­ди­ві­ду­аль­ні пот­ре­би ді­тей. Ці впра­ви да­ють мож­ли­вість здо­бу­ва­ти і зба­га­чу­ва­ти сус­піль­ний дос­від ди­ти­ни.

МУ­ЗИ­КО­ТЕ­РА­ПІЯ

Му­зи­ко­те­ра­пія — це фор­ма пси­хо­те­ра­пії, що ви­ко­рис­то­вує му­зи­ку і її еле­мен­ти як за­со­би емо­цій­но­го сти­му­лю­ван­ня і екс­пре­сії, а та­кож не­вер­баль­но­го спіл­ку­ван­ня в про­це­сі став­лен­ня ді­аг­но­зу, лі­ку­ван­ня і роз­вит­ку осо­бис­тос­ті лю­ди­ни.

Вар­то звер­ну­ти ува­гу на те, що емо­цій­на сфе­ра є ті­єю, на яку му­зи­ка впли­ває особ­ли­во ін­тен­сив­но. То­му му­зи­ко­те­ра­пія спе­ці­а­лі­зу­єть­ся на то­му, що по­дає че­рез му­зи­ку від­по­від­но сфор­мо­ва­ні емо­цій­ні пе­ре­жи­ван­ня. Те, що му­зи­ка впли­ває на емо­цій­ну сфе­ру лю­ди­ни, є не­за­пе­реч­ним фак­том, під­твер­дже­ним у дос­лід­жен­нях фі­зі­о­ло­гів. По­єд­нан­ня ор­га­ну слу­ху зі зо­ро­вим і лім­біч­ною* сис­те­мою спри­чи­няє без­по­се­ред­ній вплив  му­зи­ки на емо­ції. Му­зи­ка мо­же, нап­рик­лад, ак­ти­ві­зу­ва­ти і виз­во­ля­ти емо­цій­ні про­це­си. Зас­то­су­ван­ня від­по­від­но пі­діб­ра­ної му­зи­ки мо­же ви­віль­ни­ти аг­ре­сив­ні по­чут­тя.

ТЕ­РА­ПІЯ ЗА ДО­ПО­МО­ГОЮ КАЗ­КИ

Каз­ки зав­жди то­ва­ри­ши­ли лю­ди­ні, ство­рю­ю­чи світ особ­ли­во­го ха­рак­те­ру. Світ пов­ний стра­хів, але і на­дії, не­о­чі­ку­ва­них здо­бут­ків, си­ли, муд­рос­ті, що  зав­жди пе­ре­ма­гає глу­по­ту і нес­пра­вед­ли­вість. Каз­ка не є вті­кан­ням в кра­ї­ну фан­та­зії, ані спро­бою ре­а­лі­зу­ва­ти мрії, а є для ди­ти­ни ра­діс­ним пе­ре­жи­ван­ням при­го­ди «так, ні­би». Са­ме при­го­ди роб­лять каз­ку ці­ка­вою, роз­буд­жу­ють уя­ву. Все це ді­єть­ся у по­чут­ті без­пе­ки, і з цьо­го по­хо­дить си­ла впли­ву каз­ки на ди­ти­ну.

Світ каз­ки близь­кий для пси­хіч­но­го роз­вит­ку ди­ти­ни у дош­кіль­но­му ві­ці, для йо­го мож­ли­вос­тей і піз­на­валь­них пот­реб — емо­цій­них. Каз­ки під­хо­дять до спо­со­бу ду­ман­ня ди­ти­ни. Дос­лід­жен­ня по­ка­зу­ють, що ді­ти, що ма­ло фан­та­зу­ють, під час гри ви­яв­ля­ють в ос­нов­но­му схиль­ність до ру­ху, та­ким чи­ном во­ни вик­ла­да­ють­ся че­рез фі­зич­ну, а не ро­зу­мо­ву ак­тив­ність. Ди­ти­на, що схиль­на до фан­та­зу­ван­ня, ви­яв­ляє біль­ше здат­ність до твор­чос­ті, а в кон­флік­тних си­ту­а­ці­ях швид­ше про­яв­ляє сло­вес­ну аг­ре­сію, аніж фі­зич­ну. Каз­ка по­дає пев­ний іде­ал, вста­нов­лює кри­те­рій вар­тос­ті, є шко­лою мо­раль­но­го ви­хо­ван­ня. Во­на дає мож­ли­вість піз­на­ва­ти світ влас­них пе­ре­жи­вань, а та­кож прий­ма­ти рі­шен­ня. Пе­рей­ма­ю­чи каз­ко­вий дос­від, ді­ти по­чу­ва­ють­ся без­печ­ні­ше, їм вда­єть­ся час­то поз­бу­ва­ти­ся різ­но­го нап­ру­жен­ня і зас­по­ко­ї­ти­ся внут­рі­шньо. Каз­ка не тіль­ки фор­мує по­чут­тя і уя­ву, во­на має те­ра­пев­тич­ну си­лу, а та­кож ро­бить ди­ти­ну чут­ли­вою на кра­су, зба­га­чує ес­те­тич­ні по­чут­тя.

Каз­ки та­кож вчать ви­яв­ля­ти по­чут­тя, на­зи­ва­ти і ус­ві­дом­лю­ва­ти їх. Це є ду­же важ­ли­вим в про­це­сі спіл­ку­ван­ня з ін­ши­ми, ке­ру­ван­ні емо­ці­я­ми. В каз­ках світ спра­вед­ли­вий і ке­ру­єть­ся згід­но з од­ноз­нач­ни­ми пра­ви­ла­ми. Ди­ти­на вчить­ся ці­ну­ва­ти дот­ри­му­ван­ня пра­вил, бу­ти доб­рою, бо за та­ку по­ве­дін­ку от­ри­має на­го­ро­ду.

ТЕ­РА­ПЕВ­ТИЧ­НА КАЗ­КА

Ціл­лю те­ра­пев­тич­них ка­зок є зас­по­ко­ї­ти внут­рі­шньо, змен­ши­ти емо­цій­ні проб­ле­ми і під­три­ма­ти осо­бис­тий зріст. Змен­шу­ю­чи м'я­зо­ву нап­ру­гу, ак­ти­ві­зу­є­мо па­ра­сим­па­тич­ну** час­ти­ну нер­во­вої сис­те­ми і спри­чи­ню­є­мо роз­ши­рен­ня су­дин, а все ті­ло по­чи­нає гар­мо­ній­но пра­цю­ва­ти. Та­ким чи­ном бу­ду­є­мо про­ти­ва­гу до збуд­жен­ня. Чим глиб­ше ві­дір­ва­ти­ся, тим лег­ше зас­по­ко­ї­ти­ся, роз­сла­би­ти­ся, кра­ще са­мо­по­чут­тя. Для то­го, щоб вик­ли­ка­ти роз­слаб­лен­ня і спо­кій, від­по­чин­ко­ва каз­ка ви­ко­рис­то­вує ві­зу­аль­ні за­со­би.  По­дії та­кої каз­ки про­хо­дять у міс­ці доб­ре ві­до­мо­му ди­ти­ні, а опи­су­ва­не во­но як спо­кій­не, при­яз­не і без­печ­не. Та­ка каз­ка має ви­раз­ну схе­му, ге­рой роз­ка­зує, спос­те­рі­гає і від­чу­ває усі­ма ор­га­на­ми чут­тів міс­ця, де від­по­чи­ває. Згід­но з Е. Мал­ке­ви­чем, каз­ка по­вин­на бу­ти ко­рот­кою, з спе­ці­яль­ни­ми по­ді­я­ми, що пов­'я­за­ні з пит­тям во­ди з дже­ре­ла, ку­пан­ням над во­дос­па­дом. Цим по­ді­ям то­ва­ри­шить силь­не очи­щен­ня, що звіль­няє від нап­ру­ги і ін­ших не­га­тив­них емо­цій.

Пе­ред роз­по­ві­дан­ням каз­ки ве­ду­чий мо­же про­бу­ва­ти роз­сла­би­ти ді­тей, ка­жу­чи: «А те­пер пос­лу­ха­є­мо ка­зоч­ку, зруч­но ся­де­мо, ще зруч­ні­ше, вслу­ха­є­мо­ся у своє ди­хан­ня, мож­на рик­ри­ти очі…». Опо­ві­дач по­ви­нен сам бу­ти роз­слаб­ле­ним, він не мо­же від­чу­ва­ти нап­ру­ги. Він по­ви­нен ди­ха­ти рів­но­мір­но і рит­міч­но, ти­хим го­ло­сом по­да­ва­ти текст. Пе­рер­ви по­вин­ні бу­ти та­ки­ми ж дов­ги­ми, як роз­по­від­на дум­ка.

Доб­ре, ко­ли роз­по­відь суп­ро­вод­жу­єть­ся зас­по­кій­ли­вою му­зи­кою, му­зи­ко­те­ра­пія під­си­лить ефект роз­слаб­лен­ня.

Пси­хо­ви­хов­ною є каз­ка, що «впро­вад­жує змі­ни в по­ве­дін­ку ди­ти­ни, у ши­ро­ко­му її ро­зу­мін­ні, тоб­то роз­ши­рює мож­ли­вий ре­пер­ту­ар по­ве­дін­ки».

Ге­рої каз­ки ма­ють проб­ле­ми, по­діб­ні до тих, які пе­ре­жи­ває ди­ти­на. Во­на здо­бу­ває дос­від че­рез каз­ко­вий світ, звід­ки вчить­ся зас­то­со­ву­ва­ти від­по­від­ні зраз­ки по­ве­дін­ки, по­во­ди­ти­ся у важ­ких си­ту­а­ці­ях, зав­дя­ки чо­му роз­ши­рює свою сві­до­мість.

Пси­хо­ви­хов­ні каз­ки по­вин­ні го­во­ри­ти про емо­ції, що виз­во­ля­ють пев­ні си­ту­а­ції в та­кий спо­сіб, щоб роз­ви­ва­ти емо­цій­ну сві­до­мість. По­вин­ні по­да­ва­ти зраз­ки стра­те­гії по­ве­дін­ки, що ве­дуть до роз­в'яз­ки зав­дан­ня. Ни­ми мож­на пос­лу­го­ву­ва­ти­ся, ко­ли по­я­вить­ся кон­крет­на проб­ле­ма. Піс­ля їх про­чи­тан­ня на­ле­жа­ло б за­о­хо­ти­ти ді­тей на­ма­лю­ва­ти ілюс­тра­ції, що ви­яв­ля­ли б емо­ції, по­роз­мов­ля­ти про те, що від­чу­ва­ли ге­рої каз­ки.

ДРАМА

Дра­ма — це сво­го ро­ду про­цес дос­лід­жен­ня, в яко­му учас­ни­ки ак­ти­ві­зу­ють од­но­час­но ро­зум і емо­ції, що ви­ра­жа­ють­ся у без­по­се­ред­ній спо­сіб в дії.

Ко­ли ди­ти­на опи­ня­єть­ся у важ­кій си­ту­а­ції, яку му­сить не тіль­ки емо­цій­но пе­ре­жи­ти, а й спро­бу­ва­ти са­мос­тій­но роз­в'я­за­ти проб­ле­му, про­хо­дить дос­ко­на­ле тре­ну­ван­ня у доз­рі­ван­ні. Умін­ня прий­ма­ти рі­шен­ня є од­ним з йо­го еле­мен­тів. В дра­мі, дії з ро­ля­ми, іс­нує без­по­се­ред­ня мож­ли­вість спос­те­рі­ган­ня різ­ної по­ве­дін­ки, сво­їх ді­тей і ін­ших. Ми ма­є­мо мож­ли­вість про­а­на­лі­зу­ва­ти дже­ре­ло ре­ак­цій, що в них є по­зи­тив­не, а що не­га­тив­не і як пот­ріб­но це змі­ни­ти. Ба­чи­мо по­ве­дін­ку ін­ших і мо­же­мо ко­рис­та­ти з доб­рих зраз­ків. А от на­ші по­мил­ки не при­но­сять жод­них фа­таль­них нас­лід­ків, що є прек­рас­ною влас­ти­віс­тю дра­ми. Ок­рім то­го, іс­нує мож­ли­вість від­ра­зу ко­ре­гу­ва­ти по­ве­дін­ку.

Дра­ма по­ля­гає на ство­рю­ван­ні си­ту­а­ції, зма­льо­ву­ван­ні проб­лем і спро­бі роз­в'я­зан­ня їх шля­хом ак­тив­но­го вход­жен­ня у роль. Ос­нов­ною ви­мо­гою є ре­аль­на при­сут­ність в си­ту­а­ції і за­ан­га­жу­ван­ня. Дра­ма пе­ре­ду­сім є фор­мою пра­ці, це по­вин­ні ус­ві­дом­лю­ва­ти до­рос­лі. Во­на ви­ма­гає сер­йоз­но­го під­хо­ду, бо тіль­ки то­ді мож­ли­ві пот­ріб­ні нас­лід­ки.

З аг­ре­сії не «ви­рос­та­ють». Ко­ли во­на за­ли­шить­ся нес­пос­те­ре­же­на і не роз­піз­на­на, ста­не взір­цем ре­ак­ції, а то­ді її рі­вень бу­де ра­зом з ві­ком зрос­та­ти. Май­же пев­ним є те, що кло­піт­ли­ві дош­кіль­ня­та че­рез кіль­ка ро­ків у шко­лі ма­ти­муть знач­но по­важ­ні­ші кло­по­ти. Як­що при­пус­ти­мо, що схиль­ність до на­сил­ля має по­ча­ток в ро­дин­ній ха­ті, то дош­кіль­ний зак­лад мо­же бу­ти міс­цем, де ці схиль­нос­ті мож­на змі­ни­ти. Цей зак­лад по­ви­нен бу­ти  до­пов­нен­ням впли­вів і зу­силь ро­ди­ни. Важ­ли­вою умо­вою сто­сун­ків: бать­ко — ди­ти­на — дош­кіль­ний зак­лад є доб­ра спів­пра­ця з бать­ка­ми. Прак­ти­ка по­ка­зує, що дош­кіль­ний зак­лад як ком­пе­тен­тний пар­тнер здій­снює важ­ли­вий вплив на сус­піль­ний і емо­цій­ний роз­ви­ток ди­ти­ни, тим біль­ше, що ді­тям час­то бра­кує по­зи­тив­но­го дос­ві­ду в ро­дин­но­му ко­лі.

Лі­те­ра­ту­ра:

1. Р. Пор­тман. Іг­ри і за­ба­ви про­ти аг­ре­сії. — Кель­це: Єд­носць, 1999.

2.    Е. Мал­кє­віч. Ре­лак­са­цій­но-те­ра­пев­тич­ні каз­ки в пра­ці з діть­ми з емо­цій­ни­ми проб­ле­ма­ми // Під­три­му­ван­ня роз­вит­ку, за ред. Б. Кая. — Бид­гощ 1997.

* Лімбічна система — група мозкових клітин, що впливають на внутрішню секрецію організму і емоції (прим. укр. перекл.).

** Парасимпатична частина нервової системи завідує більшістю звичайних життєвих функцій організму, його «господарчими роботами», такими, як травлення, видалення відпадків, оберігання зорової системи і взагалі збереження енергії. Для порівняння, симпатична частина нервової системи спрацьовує як аварійна служба, у термінових випадках, коли є загроза для життя у процесі надмірних зусиль або інтенсивного тренування, а також під час сильних емоцій, таких, як страх, або гнів (прим. укр. перекл.).

Ка­те­ри­на Мен­дзі­як, Маг­да­ли­на Ла­тос, Ко­ша­лін

Переклад з польської о. Любомира Бобиляка, ЧСВВ