Очима Любови

Що є для ме­не Пласт?

Спо­чат­ку це бу­ло за­хоп­лен­ня усім: див­ни­ми людь­ми, спіль­ною іде­єю, усім но­вим, не­зна­ним, ці­ка­вим, при­ро­дою, ман­дра­ми, при­го­да­ми… І у все це мож­на бу­ло «пір­на­ти» ра­зом з рід­ни­ми діть­ми!

Піз­ні­ше — це ба­жан­ня ре­аль­но бра­ти участь у цьо­му про­це­сі, док­лас­ти до ці­єї спра­ви свої знан­ня, вмін­ня, си­ли, твор­чість. Ось то­ді я і ста­ла сес­трич­кою рою «Му­раш­ки», всту­пи­ла до ку­ре­ня «Пер­ші Сте­жі», бо зна­ла, що люб­лю пра­цю­ва­ти з діть­ми — а ви­хов­на пра­ця є пер­шо­ос­но­вою як у цьо­му ку­ре­ні, так і в ор­га­ні­за­ції в ці­ло­му.

Ко­жен день, ко­жен мі­сяць, кожен рік змі­ню­вав ме­не і на­пов­ню­вав зміс­том моє не­лег­ке жит­тя. Ця пра­ця на­ди­ха­ла пи­са­ти му­зи­ку, вір­ші, каз­ки, стат­ті. Я зна­ла, що це пот­ріб­но і що я важ­ли­ва для ко­гось. Це на­дих­ну­ло ме­не спро­бу­ва­ти се­бе у ро­лі Ві­нні-Пу­ха, Фо­кус­ни­ка, Са­дів­ни­ка, Бор­суч­ка… А ще змог­ла ви­ко­на­ти свої тво­ри  на фес­ти­ва­лях «Зо­ря­ний ві­тер» та «Ди­тя­чі мрії». І так все ви­ще і ви­ще по схо­дин­ках:

·         рій «Му­раш­ки» (2001 р.),

·         п'ять виш­ко­лів,

·         гніз­до «Яб­лу­не­вий сад» (2004 р.)

·         між­гніз­до­вий та­бір «Де не глянь — там Ук­ра­ї­на» (2005 р.)

·         зно­ву сес­трич­ка  рою «Світ­ляч­ки» (2005 р.),

·         між­гніз­до­вий та­бір  «Та­нець Чу­гайс­тра» (2006 р.),

·         член Бу­ла­ви УПН (з 2006 р.),

·         ор­га­ні­за­ція гніз­до­вої но­ваць­кої до­мів­ки (2005 р.),

·         про­ве­ден­ня Свя­та вес­ни в ста­ни­ці Львів (2007 р.) для 100 учас­ни­ків…

По­пе­ре­ду — два та­бо­ри — і пра­ця, пра­ця…

Пласт пог­ли­нув ме­не.

І мо­їх ді­тей.

І це — моє жит­тя.

Те­пер, че­рез сім ро­ків плас­то­вої ді­яль­нос­ті, ро­зу­мію, що все від­бу­ва­єть­ся зов­сім по-ін­шо­му — шко­да, але до пер­шо­го за­хоп­лен­ня, до щи­рої пра­ці до­да­ли­ся роз­ча­ру­ван­ня та біль. Бо те­пер див­лю­ся на це все очи­ма дос­ві­ду, очи­ма ро­зу­му і, дя­ку­ю­чи Бо­го­ві, очи­ма лю­бо­ви.

Дос­від під­ка­зує, що не­дос­ко­на­ле, неп­ро­фе­сій­не ви­хо­ван­ня прос­то ка­лі­чить ді­тей, спо­тво­рює ту ви­со­ку ідею.

Ро­зум під­ка­зує, що кра­щої ор­га­ні­за­ції, яка ма­ла б ви­хо­ву­ва­ти пат­рі­о­тів сво­єї дер­жа­ви, по­ки що не­ма.

А лю­бов тво­рить чу­де­са! І чу­до по­ля­гає в то­му, що, незва­жа­ю­чи ні на що, ме­не ото­чу­ють люб­ля­чі лю­ди і до­по­ма­га­ють ви­хо­ву­ва­ти справ­жніх ук­ра­їн­ців — май­бут­ніх  гро­ма­дян сво­єї Ве­ли­кої Бать­ків­щи­ни. Це не є ви­со­кі сло­ва. Це те, що те­пер, са­ме те­пер три­має ме­не у Плас­ті. Не сла­ва,  не ви­го­да, не ам­бі­ції.

…Моя ма­ти за­раз вже шос­тий рік жи­ве за кор­до­ном, на за­ро­біт­ках. І не ро­зу­міє, чо­му я, за­мість то­го, щоб за­роб­ля­ти гро­ші, зай­ма­ю­ся з діть­ми, з чу­жи­ми діть­ми, бе­зоп­лат­но?!.

Я мо­жу її вті­ши­ти тіль­ки тим, що «за­роб­ляю плю­си­ки на не­бі». А тих, хто за­роб­ляє ці плю­си­ки, суп­ро­вод­жує по жит­ті Бо­жа лас­ка  (про це ме­ні ска­зав один  зна­йо­мий свя­ще­ник). Я ті­шу­ся з то­го, що маю такий гар­ний «за­ро­бі­ток», і дя­кую Все­ви­шньо­му за саме та­ке жит­тя.

С.О. Оксана Яблонська, ПС