Як зігріти Сонце

Жи­ло со­бі на не­бі Сон­це. За свій вік во­но ба­чи­ло без­ліч зем­них іс­тот — зві­рів, ко­мах, рос­лин, — і лю­би­ло їх усіх од­на­ко­вою лю­бов’ю. Во­но ба­чи­ло, як ці іс­то­ти ра­ді­ють но­во­му дню, від­чу­ва­ло, як тяг­нуть­ся до ньо­го, як йо­го пот­ре­бу­ють, — і зна­ло, що жи­ве для них.

Лю­ди ж на зем­лі бу­ли зов­сім ін­ши­ми ство­рін­ня­ми. Спо­чат­ку во­ни пок­ло­ня­ли­ся Сон­цю, на­че бо­жес­тву. Сон­це­ві бу­ло ні­я­ко­во, але Бог ска­зав йо­му: «Прий­май — во­ни Ме­ні пок­ло­ня­ють­ся че­рез те­бе».

По­тім во­ни під­рос­ли і змуж­ні­ли. Во­ни за­хоп­лю­ва­ли­ся Сон­цем, ша­ну­ва­ли йо­го, на­ма­га­ли­ся до ньо­го діс­та­ти­ся, роз­гля­да­ли у різ­но­ма­ніт­ні скель­ця. Іно­ді та­ка над­мір­на ува­га бен­те­жи­ла Сон­це, але Бог ска­зав: «Не бій­ся, це чу­до­во. Во­ни виб­ра­ли шлях піз­нан­ня, а че­рез те­бе во­ни піз­на­ють і Ме­не, То­го, хто те­бе ство­рив».

І Сон­це бу­ло щас­ли­ве, ко­ли лю­ди мог­ли діз­на­ти­ся щось про ньо­го. Во­но уваж­но прис­лу­ха­ло­ся, як во­ни спе­ре­ча­ли­ся, кру­тить­ся во­но чи ні, ра­ді­ло, ко­ли їм вда­ва­ло­ся об­чис­ли­ти йо­го ве­ли­чи­ну чи тем­пе­ра­ту­ру. Йо­му са­мо­му бу­ло ці­ка­во спос­те­рі­га­ти за тим, як йо­го піз­на­ють.

Аж од­но­го зем­но­го дня Сон­це від­чу­ло, що йо­му хо­лод­но. «Це не­мож­ли­во», — по­ду­ма­ло во­но, зди­во­ва­но пог­ля­да­ю­чи на зем­лю, на тва­рин, на рос­ли­ни. Ні, во­ни бу­ли та­ки­ми ж, як і зав­жди. Але лю­ди... Сон­це по­ба­чи­ло, як ко­жен з лю­дей кло­по­тав­ся чи­мось сво­їм. Во­ни бі­га­ли, го­во­ри­ли, пи­са­ли, ра­ху­ва­ли, весь час ме­ту­ши­ли­ся, — і ні один не під­няв зір до не­ба і не про­мо­вив за­хоп­ле­но: «О, яке прек­рас­не Сон­це!» Їх вже на­віть не ці­ка­ви­ло, як во­но го­рить, скіль­ки до ньо­го кі­ло­мет­рів і чи мож­на до ньо­го до­ле­ті­ти...

Сон­це бу­ло вра­же­не. «Нев­же це кі­нець?» — по­ду­ма­ло во­но. І по­чу­ло го­лос Бо­га: «Ні, Сон­це, ще не кі­нець. Але те­пер то­бі тре­ба бу­де ще біль­ше їх лю­би­ти, то­му що не­ма для лю­дей біль­шо­го не­щас­тя, як бу­ти бай­ду­жи­ми. Во­ни не ба­чи­ти­муть ні те­бе, ні Ме­не, і від то­го ду­же страж­да­ти­муть. Але нас­прав­ді во­ни нас пот­ре­бу­ва­ти­муть біль­ше, ніж ко­лись».

І Сон­це сві­ти­ло. Во­но роз­ли­ва­ло по всій зем­лі не­ба­че­ну кра­су, го­лу­би­ло во­ди і хма­ри, на­пу­ва­ло кві­ти і пло­ди. І ко­ли хтось з лю­дей зне­наць­ка зу­пи­няв­ся і, приг­ля­да­ю­чись цій кра­сі, ше­по­тів: «Мій Бо­же, як гар­но!» — то­ді Сон­це­ві ста­ва­ло теп­лі­ше, а Бог пос­мі­хав­ся і ти­хо про­мов­ляв: «Як чу­до­во, що ти це по­мі­тив».

С. О. Ольга Свідзинська

Зав­дан­ня плас­ту­на — нав­чи­ти­ся «ба­чи­ти і по­див­ля­ти кра­су, прав­ди­ву, гли­бо­ку, не­до­сяж­ну для людсь­ко­го майс­тра» (Юрій Ста­ро­соль­ський, «Ве­ли­ка гра»). Зав­дан­ня плас­то­во­го ви­хов­ни­ка — по­мі­ти­ти в кож­но­му но­ва­ко­ві йо­го ди­тя­чу ра­дість від зви­чай­но-прак­рас­но­го, від усьо­го, що є нав­ко­ло, не да­ти цій ра­дос­ті за­хо­ва­ти­ся за бай­ду­жіс­тю бу­ден­нос­ти. Ко­жен ви­хов­ник на та­бір, схо­ди­ни, до ін­ших на­год го­тує каз­ку — ле­ген­ду, яка суп­ро­вод­жу­ва­ти­ме це за­нят­тя. Але озир­нім­ся дов­ко­ла — і по­ба­чи­мо, що ми жи­ве­мо у ве­ли­кій, не­ви­га­да­ній каз­ці, а як­що її не ба­чи­мо, втра­ча­є­мо пов­но­ту на­шо­го жит­тя.

Про­тя­гом іс­то­рії людс­тво ви­га­ду­ва­ло різ­ні спо­со­би для то­го, щоб від­би­ти не­ру­кот­вор­ну кра­су — чи то на по­лот­ні, чи в ка­ме­ні, чи на па­пе­рі. А ос­кіль­ки ос­тан­ні­ми ро­ка­ми різ­но­ма­ніт­ні тех­ніч­ні за­со­би ста­ли по­ши­ре­ни­ми пов­сюд­но і над­то дос­туп­ни­ми, бу­ло б прос­то грі­хом не ко­рис­та­ти­ся та­ким людсь­ким ви­на­хо­дом, як фо­то­а­па­рат. Дай­те сво­їм ді­тям до рук цей чу­до­вий аг­ре­гат, не­хай нав­чать­ся фік­су­ва­ти те, що ба­чить їх­нє око, від чо­го ра­діє їх­нє сер­це! То­ді ра­ді­ти­ме­те й ви ра­зом з ни­ми...