Чарівний пензлик

 

Андрійко ходив у перший клас. Хлопчик дуже любив малювати, ліпити з пластиліну різні фігурки. У нього було велике пластилінове козацьке військо на конях і справжній гетьман Нескорений. Тато вчив хлопчика всьому, бо мав "золоті руки”. Так завжди говорила про нього мама. Коли тато був дома, вони разом малювали, а мама у той час пекла для них солодкі тістечка. Андрійко і тато дуже любили мамине печиво з вигадками.

Та до їх щасливої домівки прийшов смуток. Тато залишився без роботи і поїхав у спекотну країну на заробітки. Звідти писав мамі дуже гарні листи, а Андрійкові малював картинки. Андрійко відписував йому своїми малюнками.

Андрійко ходив до школи, а мама на роботу. У класі він товаришував з усіма дітьми. З ним вчилася його сусідка Іринка. Іринка не вміла малювати, але дуже старалася, коли хлопчик їй показував, як треба розфарбовувати розмальовки, як самій вигадувати малюнок.

Одного разу Андрійко з мамою поверталися зі школи додому. У будинку, балкони якого підпирали кам’яні Атланти, був новий хлібний магазин — "Смак”. Там продавали запашні булочки із заварним та масляним кремом. Вони завжди заманювали Андрійка своїми кремовими ротиками і запрошували поласувати ними. Андрійко любив булочки, посипані цукром-пудрою. Спочатку він злизував крем, а потім з’їдав порожню булочку.

Коли він із мамою виходив з магазину, старий дідусь простягнув до нього руку і попросив копієчку на хліб. Андрійкова мама дала йому копійки, а Андрійко швидко простягнув дідусеві булочку, яку ще не встиг надкусити.

— Їжте, дідуню, вона дуже смачна, — щиро сказав хлопчик.

Старий дідусь не чекав на такий солодкий подарунок, але взяв його, бо, напевно, був дуже голодний. Його сизі добрі очі лагідно дивилися на хлопця. Він посміхнувся, подякував, а потім спитав:

            — Ти малювати любиш?..

— Люблю, — відповів хлопчик.

— То я подарую тобі чарівний пензлик і фарби, вони мені вже не потрібні. Бачиш мої руки: вони старі і тремтливі, не слухають мене, а у тебе руки справні, ти все гарно вмієш робити. Коли будеш старатися гарно малювати, то виростеш чарівником-художником. Все у тебе буде, як справжнє. А як тобі колись стане сумно або буде потрібна моя допомога, то тихенько поклич мене: "Тенто-Вітенто, прийди!” І я прийду...

Тільки промовив це, як фарби і пензлик опинилися у руках хлопчика, а старенький почав зменшуватись і став маленьким гномиком. Він мав вишневого кольору оксамитову мантію, жовту шапочку і кольорову парасольку. Тенто-Вітенто відкрив її, помахав на прощання і полетів від легкого подиху вітру...

Мама нічого не бачила. Вона йшла поволі, про щось думала і оглянулася тоді, коли Тенто-Вітенто зник. Хлопчик взяв її за руку і легко потис, наче просив вибачення за таємницю, якою зараз не хотів з нею поділитися. Удома Андрійко допоміг мамі приготувати вечерю, помив посуд, поскладав іграшки у своїй кімнаті, а потім відкрив фарби і почав їх розглядати. Побачив, як вони гарно блищать, переливаються різними відтінками. Фарби мали велику притягаючу силу, вони справді були чарівними. Андрійко дістав татів аркуш паперу і почав малювати. Яблука, груші, персики, банани, іграшкову пожежну машину і коника-стрибунця. Все, що він малював, ставало справжнім. Хлопчик вкусив грушу і відчув, що вона солодка і соковита. Доторкнувся до машинки, а вона почала їздити по кімнаті. Андрійко переглянув і випробував все, що намалював, і був щасливий і вражений.

Він вирішив поділитися своєю новиною з мамою, але вона була дуже втомлена і сонна. Лежала на дивані і нічого не розуміла з розповіді сина, а потім тихенько сказала: "Знаєш, синочку, я сьогодні дуже втомилася, хочу спати. Прочитай сам казочку, а завтра мені розкажеш по дорозі до школи... Згода?...” Андрійко пішов до своєї кімнати. Він розглядав і бавився творіннями свого чарівного пензлика, і йому здавалося, що казка, яку подарував дідусь, уже почалася.

Хоч було вже пізно, Андрійко побіг до Іринки. Хлопчик розповів їй про свій чарівний пензлик і фарби, про те, що його малюнки стали справжніми і у нього зараз багато фруктів, машинок, іграшок.

— Давай рознесемо усім дітям у нашому будинку, — запропонувала йому Іринка.

— Але вони вже сплять...

— Ну і що, ми покладемо їм під двері!

— Тоді допоможи мені, — сказав Андрійко.

Коли Іринчина бабуся задрімала, діти пішли до Андрійка і взялися за діло. Іринка брала кожну іграшку, захоплено обдивлялася, а потім клала під чиїсь двері. Коли скінчили, виявилося, що Іринці іграшки не вистачило.

— Знаєш, Іринко, — заспокоїв подругу Андрійко, — я тобі завтра намалюю таку гарну ляльку, якої і в магазині немає!

Андрійко пішов у свою кімнату, ліг у ліжечко, але не спав. Згадав тата, який важко працює у далекій спекотній країні. І враз хлопчик відчув, як йому бракує великих і теплих татових рук, його усмішки, його вигадок... Він з гіркотою подумав: "Чому мій тато повинен працювати так далеко в чужій країні, адже в нього золоті руки? А що, як я покличу Тенто-Вітенто, чи з’явиться він, чи прийде до мене і чи виконає моє прохання? Я хочу побачитися з татом, показати йому свій чарівний пензлик і фарби, розповісти про сьогоднішній надзвичайний день! От якби гномик-чарівник зараз прийшов до мене, я б попросив його перенести мене до тата...” Тільки він про це подумав, як щось вигулькнуло з-під подушки і скочило на перильце ліжечка. Це і був гном Тенто-Вітенто.

— Це ти?! — зрадів Андрійко. — Як ти почув, що я тебе кличу? Знаєш, я скучився за татом. Так хочу побачити його, показати йому свої малюнки, розповісти про сьогоднішній день... Почастуйся фруктами, я їх намалював, і вони ожили, — сказав Андрійко і простягнув йому велике червоне яблуко. Тенто-Вітенто не відмовився від гостинця, він лагідно посміхнувся, вкусив яблуко і сказав хлопчикові:

— Нехай буде так, як ти хочеш...

Тільки він це промовив, як Андрійко вмить відчув міцні татові руки. Вони підхопили його, підкинули високо вгору і притисли до себе. "Татку! — скрикнув від радості хлопчик і обняв його за шию, — як я за тобою заскучив!..” — він хотів заплакати, але стримався, бо Тенто-Вітенто дивився на нього, і йому стало соромно. Не хотів бути плаксієм...

— Мені так бракує тебе, татку! — промовив тихо. — І мама теж за тобою дуже сумує. Кожен день заглядає у скриньку, чекає листа, а як отримає, то по декілька разів читає... Коли ти приїдеш до нас?

— Скоро, синку, потерпіть трошки, — мені тут теж нелегко. Я за вами дуже сумую, але в мене є тут робота, платять гроші, а це значить, що тепер ми не пропадемо, — тато поставив його на землю і повів за собою. Він показував йому велику теплу країну, де банани і ананаси росли навіть на вулиці. У ній було багато сонця. Всюди безліч квітів, та вони чомусь не пахли. Андрійко здивувався: як це квіти не пахнуть? Його мама любить пахучі квіти, а ці наче намальовані. "Треба купити квіти мамі, — сказав тато, — бо мене нема і нема у неї квітів”.

— Татку, я завжди малюю мамі квіти, а коли ми ходимо на прогулянку, збираю їй маленький букетик квітів з лісової галявинки. Та від сьогодні квіти в неї будуть найсправжнісінькі і такі красиві, як ці, ще й пахучі, адже я маю чарівний пензлик і фарби! — поділився своєю таємницею хлопчик. Вони обоє розсміялися і пішли оглядати місто. Поруч з ними був Тенто-Вітенто. Андрійко відчував, що Тенто-Вітенто такий щасливий, як він і тато.

Всі троє мандрували по високих схилах гір, потім ходили вузенькими вуличками, були в дитячому парку розваг. Ласували морозивом, солодощами і різними фруктами. Було так чудово і радісно на душі, що Андрійкові захотілося з татом залишитися, але він згадав маму, яка солодко спить на дивані й ні про що не здогадується. Він притулився до тата — і відчув міцний потиск його руки. Так тато робив тоді, коли їхав далеко від них, а синові, як справжньому чоловікові, довіряв оберігати маму. Андрійко все зрозумів і відповів татові теж міцним потиском, наче хотів сказати йому: "Не сумнівайся, татку, я з мамою буду завжди і нікому не дозволю зробити їй прикрість”.

На міській вежі вдарив годинник. Тато подивився на нього і сказав: "Ти мусиш повертатися додому, тебе чекає мама”. Він наповнив кошик різними подарунками і попросив сина бути слухняним і багато малювати, бо фарби справді чарівні і саме такі, які завжди хотів мати Андрійко. Тенто-Вітенто взяв хлопчика за руку, розкрив велику кольорову парасольку, Андрійко заплющив очі, і вони обоє полетіли...

Коли Андрійко відкрив очі, то побачив, що він вже вдома, а на столі стоїть великий кошик. У ньому було повно апельсинів, бананів, помаранчів, великих соковитих груш, винограду та різноманітних солодощів і подарунків.

Вранці мама легенько будила його до школи. На столі пахла солодка гарбузова каша, приправлена яблуками, грушами і сливами. Андрійко дуже любив гарбузову кашу і пісеньку про неї.

— Не знаю, хто і коли приніс і поклав нам на стіл великий кошик з фруктами і солодощами та різними сюрпризами, — сказала здивовано мама, — а гарбуз стояв біля дверей, як сторож. От я і зварила з нього кашу. Тобі подобається? — вона подивилася на сина і спитала:

— Андійку, до нас ніхто ввечері не приходив?

— Приходив наш чарівник Тенто-Вітенто, — відповів хлопчик. — Пам’ятаєш дідуся, якому я дав солодку булочку? Це не дідусь був, а справжнісінький гномик. Я з ним був у нашого тата. От він нам і передав гостинців.

Мама посміхалася, її великі очі блищали від радості. Вона була окрилена і дуже, дуже гарна...

У школі все, як завжди. Всі діти співали, розв’язували задачі, малювали. Тільки Іринки сьогодні не було. Андрійкові без неї було сумно, бо він обіцяв намалювати Іринці ляльку, про яку вона так мріяла.

Як тільки повернувся додому, ще з порогу почув шум і дитячий гамір. Діти показували один одному свої іграшки, говорили про те, як вони їх знайшли біля свого порогу зранку, обмінювалися ними, щоб весело бавитись. Андрійко слухав їх, був гордий за себе і Тенто-Вітенто, а також за Іринку, адже це вона запропонувала зробити дітям свято. Хлопчик поспішив до Іринки. Коли це — ой біда! — дівчинка лежить хвора, її горло зав’язане теплим шаликом, вона не може говорити і має високу температуру. Бабуся просила її випити ліки, але Іринка закрила ротика руками і крутила головою.

Андрійко поклав на край ліжечка солодощі, які приніс з дому, і шепнув, що коли вона вип’є ліки, то отримає від нього подарунок. Тоді дівчинка взяла ліки, а коли побачила омріяну ляльку, навіть забула про хворобу.

— Якби не Тенто-Вітенто і його фарби та пензлик, я б не зміг подарувати тобі таку гарну ляльку, — сказав хлопчик.

— Вона така, як я мріяла! Давай назвемо її Тена, адже твій гномик називається Тенто-Вітенто, — сказала Іринка. — А ти зміг би намалювати велику солодку таблетку, яку б я випила і зразу стала здоровою? — спитала вона і поглянула на Андрійка з надією

— Я не вмію, але це, напевно, вміє Тенто-Вітенто. — І він тихо промовив:

— Тенто-Вітенто прийди скоріше! Порятуй Іринку! Зроби таку таблетку, щоб вона швидко одужала.

Зразу ж після цих слів гномик Тенто-Вітенто з’явився на перильцях ліжечка дівчинки. Вона від здивування сіла і простягнула до нього свої руки. Тенто-Вітенто покрутив парасолькою, і з неї посипалися різнобарвні таблеточки. Він поскладав їх біля дівчинки і промовив:

— Якщо ти будеш слухняна і вип’єш всі ці ліки, то швидко підеш до школи, — відкрив парасольку і вилетів у прочинене вікно.

— Бачиш, який добрий чарівний гномик! Ти виконаєш його прохання? — спитав Андрійко.

— Я тобі дуже вдячна. Я все виконаю, бо хочу бути здоровою, а ще я завжди буду слухати бабусю і не буду пити холодного молока з холодильника...

Чарівний пензлик в руках Андрійка і далі творив чудеса. А весь секрет був у тому, що хлопчик завжди поспішав комусь на допомогу, робив добро, не чекаючи подяки, а винагорода за добре серце завжди сама його знаходила.

 

Лідія Нестеренко-Ланько