Ніна Мудрик-Мриц

Сонячні казки

Сила усмішки

- Цить! - злякано зойкнув Щедрик і заховався під листком пишної білої троянди.

- Що сталося, що таке?! - загомоніли сонячні промені - братики Щедрика, й зупинили веселу гру.

- Хмара йде. Гляньте, яка насуплена!

Це не була хмара. З білого, чепурного будиночка вийшов у сад маленький хлопчик. Над високим чолом кучерявився світлий чубчик, довгі чорні вії коливалися на бережках великих синіх очей, холодно цвіли рожеві пелюстки уст. Їх ніколи не розтуляла усмішка, й тому гарне личко хлопчика було немов чорна хмара, якої ніколи не торкалося сонце.

- Чому він такий понурий? - питали промінчики.

- У нього наглухо закрите серце, - шепнула біла троянда. - Мати його померла, коли він народився, й не змогла навчити його любови. Усмішка ж розцвітає з любови...

- Ним піклується мачуха. Одягає, годує, навчає, але любови не може йому дати, - сумно розказували незабудьки.

- А батенько його? - питали промені.

- У батька багато праці, й він тільки зрідка буває вдома, та й тоді майже не знаходить часу для синочка, - зітхнули мальви біля вікон.

- Сердешний! - жаліли промені хлопчика.

- Слухайте! - заметушився Щедрик. - Так не може бути! Ми мусимо навчити його сміятися, радіти! Ходіть мерщій, порадимось, як це зробити.

Сонячні промені притулились голівками й кілька хвилин завзято шепотіли. Біла троянда сумно похилила чашечку:

- Усмішка й радість розцвітають з любови, а в нього серце наглухо закрите!

Хлопчик байдуже дивився на розкішний квітник, насуплено мовчав і не помітив, як зненацька струмені веселого світла вихлюпнули між квіти, розлились по зеленому шовку трав, іскорками заплюскотіли між листям, і весь сад радісно засміявся.

Бджілка, що саме зачерпнула медку із білої криниці троянди, забриніла:

- Для світла треба відкритого серця; з-з-знайдіть ключі!

- Ой як гарно! Як чарівно! - обізвався веселий голосок від огорожі саду.

Промені оглянулися: невже хлопчик?! Ні, він стояв, як давніше, насуплений і байдужий. Це була дівчинка. Сиділа на огорожі саду й безжурно гойдала ніжками. Личко її горіло щастям.

- Ой як гарно в тебе, як радісно, який ти щасливий! - гукнула хлопчикові.

- Гарно. А як це радісно? А який це - "щасливий"?

Дівчинка зніяковіла.

- Ти не знаєш? Невже? Від радости, від щастя сміється серце. Так, як і тоді, коли матуся голубить і цілує!

- Матуся... в мене немає мами.

Дівчинка мовчки обняла хлопчика й притулилася до нього гарячою щічкою. Від тієї ласки в його холодному серці спалахнув гарячий вогник і щось гарне, тепле розлилося в грудях.

- Ходи зі мною до моєї мами! Вона добра, немов янгол, і вміє всіх любити. Вона й тебе полюбить.

Вони побігли під розцвілу вишню, де стояла молода світлоока жінка. Вона взяла дівчинку в обійми, цілувала, пестила. Коли підвела повіки, побачила хлопчика. Він знерухомів на стежці, дивився очима, повними сліз та туги, й на рожеві пелюстки його уст вперше лягла тінь усмішки.

- У нього немає мами, - шепнула дівчинка.

Жінка відсторонила її й відкрила теплі материні обійми хлоп'яті. Уперше в житті відчув він ласку материного поцілунку й благодатне тепло слів любови.

Сонячні промені лягли віночком на груди хлопчика, туди, де билося навстіж відкрите серце, й він радісно засміявся. Його сміху злякалися сутінки й принишкли в гущавині. Сад мерехтів веселковою казкою світла.

Коли хлопчик повернувся додому, на його личку цвіла радісна усмішка. Мачуха вперше попестила його щічку, а батько з любов'ю пригорнув до серця.

Чому іскриться сніг

Трапилося це давним-давно, коли на землі вперше настала осінь.

Зів'яле листя встелило землю м'яким килимом, і сонячні промені мусили пролазити крізь сітку нагих гілок, коли хотіли дістатися вниз.

Сонечко натомилося за літо. Воно часто позіхало й найрадше спочивало в постелі з хмар. Пташки відлетіли в вирій, і їхні гомінкі пісні не перешкоджали Сонечкові спочивати. Тишу сколихував тільки одноманітний плюскіт дощу, схожий на колискову, яку співає мама своїм малятам, коли споночіє.

Одного осіннього ранку янгол Божий ходив по землі й мовчки визбирував рештки сонячного тепла й блиску в велику торбу. Сонячні промені ще гойдалися на пожовклих билинах трав і гралися в піжмурки між пов'ялим листям. Вони перелякано дивилися на янгола й несміливо запитували:

- Куди забираєш нас?

- У сонячні тереми, на спочинок.

- Чому?

- Така воля Творця. Земля засинає, їй треба спочити, щоб на весні знову могти цвісти новим життям!

І теплі сонячні промені зникали в янголовій торбі. День похмурнішав, і тільки де-не-де просвічувало скісне холоднувате сяйво втомленого Сонця. Янгол залишав його на землі, щоб пригадувало насінню, деревам, звірятам і людям, що Сонце, веселе гаряче Сонце, повернеться з весною.

Услід янголові ходив Приморозок. Моторному й веселому Приморозкові - наймолодшому синкові Зими - жалко було дивитися на посутенілі ліси, поля й оселі. Він відвертав обличчя, щоб не бачити сумних дитячих очей за шибками вікон і взявся прикрашати понурий день білими мережками. Все ж таки в їхній безсвітлій красі не було радощів. Приморозок докірливо глянув на янгола, й хоч знав, що янгол тут ні при чому, що він тільки виконує волю Творця, не зміг вгамувати досади й дихнув холодом на білі долоні Божого післанця. Почав падати сніг. Укривав землю теплою ковдрою. З-за обрію долинуло скрипіння Морозової ходи. Настала така стужа, що сердешний янгол увесь аж тремтів. Він намагався міцно тримати торбу похололими пальцями й поволі почав підніматися в небо.

Пальці в янгола цілком замерзли. Зненацька крайчик торби виковзнув із його долонь, і на сніг посипалися жевріючі іскорки веселого світла.

- Ой! - зойкнув янгол і швидко закрив торбу. В ній залишилося ще все сонячне тепло, але світло сміялося грайливими іскорками глибоко внизу на снігу. Янгол зупинився на хмарці й перелякано дивився вниз. Незабаром в нього на обличчі розцвіла радісна усмішка. Земля була схожа на кралю, одягнену в білу весільну сукню, оздоблену самоцвітами. Хто тільки глянув на неї, мусив радіти.

Янгол залишив світло внизу й поніс Господеві тільки сонячне тепло й свою щасливу усмішку.

Найважча молитва

Світанок примружував очі від гарячих струменів сонячного проміння, що випливали з-за небосхилу на землю. Рання Зірничка докінчувала вимітати сни віником світла, а бильця трав та листя дерев умивалися в холодній росі й струнчились до ранішньої молитви.

Сонячні промені метушилися, неначе світлокрилі бджілки, збирали молитви із сердець усього живого на землі, несли їх Всевишньому. Господь чекав молитов, щоб справедливо розподілити ласку любови поміж своїми живими створіннями.

Два промені-друзі Зорянко та Світланко забарилися трішки. Ледве встигли погасити останні зорі на небосхилі й тепер летіли плече у плече й шукали молитов, щоб занести їх на небо. Заглянули у велике вікно просторої будівлі, й Світланко поспішно загомонів:

- Цю молитву понесу я! Вона з важливих та важких. Господь зрадіє нею!

Промінчик залетів у багацьки влаштовану кімнату. У кутку на м'яких подушках клячав товстий, пишно одягнений чоловік і бив поклони перед іконою в золотих рамах. Світланко підхопив довгу й гарячу молитву на прозорі крильця й майнув у височінь.

- А що ж я понесу? - зажурився Зорянко й запопадливо почав розглядатися по довкіллі.

До огорожі багацької будівлі притулилася убогенька хатина. До маленької шибки її вікна тулилося бліде хлоп'яче личко. Він також молився, але його молитва була коротка, без вишуканих слів. Хлопчик не клячав і не бив поклонів.

- Не варто трудитися, - подумав Зорянко. - Ця молитва така коротка й убога, що з нею впораються й наслабші крильця. Пошукаю якоїсь важкої... - і промінчик полетів від вікна хатини.

Незабаром Зорянко знову зупинився біля убогого віконця. Йому не поталанило знайти помітнішої молитви, бо промені вже всі понесли на небо.

Зорянко заглянув у кімнату хатини й завмер. На постелі лежала недужа жінка. Очі її горіли від гарячки, а спалені уста з мукою прохали: "Води!"

Хлоп'я метнулося від вікна й підбігло до хворої з глечиком холодної води. На устах хлопчика ще тремтіли слова молитви, а очі його були повні сліз.

Зорянкові стало важко на серці:

- Не плач, - шепнув він і притулився до блідої щічки хлопця. - Я візьму твою маленьку молитву й понесу Господеві!

Ранок переливався струменями сонячного проміння. Воно пронизувало простір і несло Господеві земні молитви. Попереду всіх летів Світланко, а Зорянко линув на самому кінці. Друзі-промені спостерігали лет Світланка й Зорянка та вельми дивувалися:

- Гляньте, яка багата Світланкова молитва, аж переливається проханнями про гроші, достаток, шовки, самоцвіти, урожай, успіх і... чого там ще немає!

- Важко буде йому долетіти до Бога й донести все це добро.

- Важко? Та ж він перед веде й крила його цілком не втомлені!

- А друг його Зорянко на самому кінці, й молитва в нього така маленька!

- Тільки одне прохання в ній: здоров'я недужій неньці та й подяка за благословення Боже, за доброту людську, за хліб та хатину вбогу...

- Все ж таки важко Зорянкові, ледве ворушить крильцями, останній летить.

Усі молитви лежали вже у стіп Господніх, коли задиханий, докраю втомлений Зорянко поклав свою маленьку молитву в ласкаві долоні Божі. Господь не дозволив відпочити знеможеному промінчикові. Його першого поблагословив і поклав на його крильця радісну усмішку Свою й благодать любови Своєї, щоб відніс їх в убогу хатину блідолицого хлоп'яти.

Ще ніколи не носив Зорянко такого безмежного тягаря на крилах, але в серці в нього було так багато щастя й воно цвіло такою нездоланною силою, що промінчик цілком не відчував утоми. Поспішав, щоб блідолиций хлопчик не ждав довго на світлу ласку Божу.