Старий Орел

ДО ПИТАННЯ САМОВИХОВНИХ ПРОЦЕСІВ,

ЗОКРЕМА В ПЕРІОД НОВАЦТВА

(Продовження)

Гри­го­рій Ско­во­ро­да (1722 — 1794)

«Справ­жній пер­ший ори­ґі­наль­ний фі­ло­соф, яко­го ви­ло­ни­ло по­ко­заць­ке по­ко­лін­ня», «ве­ли­кий ду­хов­ний ро­зум Ук­ра­ї­ни» (В. Бо­ровсь­кий). «Бать­ко ду­хов­но­го са­мо­виз­на­чен­ня ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду» (П. Ма­ляр).

Ско­во­ро­да на­ро­див­ся на Пол­тав­щи­ні в ко­за­чій ро­ди­ні. Жив у ча­сах по­не­во­лен­ня, ство­ре­но­го ука­за­ми ца­ри­ці Ка­те­ри­ни II сто­сов­но зруй­ну­ван­ня Сі­чі, зак­рі­па­чен­ня се­лян, при­пи­нен­ня ді­яль­нос­ти Ки­є­во-Пе­черсь­кої дру­кар­ні. Нав­чав­ся у Ки­ївсь­кій Ака­де­мії, де й пі­знав твор­чість кля­си­ків грець­кої і римсь­кої лі­те­ра­тур, а та­кож вчен­ня за­хід­но­ев­ро­пейсь­ких фі­ло­со­фів. По за­кін­чен­ні Ки­ївсь­кої Ака­де­мії по­бу­вав у ба­га­тьох кра­ї­нах За­хід­ної Ев­ро­пи, бу­ду­чи чле­ном мі­сії ро­сійсь­ко­го кон­суль­ства в Угор­щи­ні.

Ско­во­ро­да лю­бив спів і му­зи­ку і на­віть скла­дав піс­ні. Як спі­вак прид­вор­ної ка­пе­лі був у поч­ті Єли­са­ве­ти і Ка­те­ри­ни II, які при­їз­ди­ли до Ки­є­ва. І так він у 1744 р. за­ли­шив­ся у Ки­є­ві про­дов­жу­ва­ти сту­дії. Ка­жуть, що, ко­ли посла­нець прий­шов до Ско­во­ро­ди зак­ли­ка­ти, щоб вер­тав­ся до Пе­тер­бур­га, мав від­по­віс­ти йо­му: «Не по­ки­ну бать­ків­щи­ни». Він зай­няв­ся учи­тель­ською пра­цею по шко­лах, в різ­них арис­ток­ра­тич­них ро­ди­нах та став ман­дрів­ним фі­ло­со­фом, нав­ча­ю­чи пе­ре­ду­сім прос­тий на­род. У що­ден­но­му жит­ті, за ін­фор­ма­ці­я­ми М. Ко­ва­линсь­ко­го, уч­ня Ско­во­ро­ди, він був «доб­ро­душ­ний, зав­жди ве­се­лий, жва­вий, з усьо­го за­до­во­ле­ний ... від­ві­ду­вав хво­рих, по­ті­шав стур­бо­ва­них, ді­лив­ся ос­тан­нім кус­ком хлі­ба з пот­ре­бу­ю­чи­ми ... був по­бож­ний».

Згід­но з вчен­ням Ско­во­ро­ди, «весь світ скла­да­єть­ся з двох на­тур: од­на — вид­на, дру­га — не­вид­на. Вид­на на­ту­ра зветь­ся ство­рін­ням, не­ви­ди­ма Бо­гом». У лю­ди­ні Ско­во­ро­да від­різ­няв іс­то­ту «справ­жню», «прав­ди­ву» і «ті­лес­ну», «плотсь­ку». Внут­ріш­ня, справ­жня лю­ди­на за­хо­ва­на в зов­ніш­ній, по­діб­но як і дум­ки в ма­те­рії (Л. Бу­чи­ло). Пра­об­ра­зом «спра­вжньої» лю­ди­ни є Ісус Хрис­тос. Ско­во­ро­да зак­ли­кав лю­ди­ну про­бу­ди­тись і наб­ли­зи­ти­ся до лю­ди­ни бо­жес­твен­ної, бо во­на віль­на з внут­рі­шньою ду­хов­ною гід­ніс­тю. «Ко­ли хо­че­мо ви­мі­ря­ти не­бо, зем­лю і мо­ря, — ка­же Ско­во­ро­да, — му­си­мо на­пе­ред ви­мі­ря­ти са­мих се­бе», — ін­ши­ми сло­ва­ми, піз­на­ти са­мо­го се­бе. То­му він прис­вя­тив ба­га­то ува­ги са­мо­піз­нан­ню як за­со­бу для осяг­нен­ня щас­тя згід­но з ке­рів­ною нас­та­но­вою: «Піз­най се­бе і будь со­бою».

У пи­тан­нях пе­да­го­гіч­них Ско­во­ро­да ви­хо­див із пот­реб жит­тя і вра­хо­ву­вав при­род­ні на­хи­ли і здіб­нос­ті слу­ха­чів. Кож­на лю­ди­на по­вин­на пра­цю­ва­ти за сво­ї­ми здіб­нос­тя­ми і на­хи­ла­ми.

Гри­го­рій Ско­во­ро­да — ман­дрів­ний ук­ра­їнсь­кий фі­ло­соф, пись­мен­ник, пе­да­гог, ком­по­зи­тор — був вті­лен­ням ду­ха ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду. Жи­ву­чи в час ве­ли­ко­го по­не­во­лен­ня Ук­ра­ї­ни, від­дзер­ка­лю­вав сут­тє­ві ду­хов­ні цін­нос­ті на­ро­ду, для пр., сво­бо­ду сло­ва й ду­ман­ня, і цим за­по­чат­ку­вав ду­хов­не про­буд­жен­ня на­ро­ду шля­хом са­мо­піз­нан­ня. У роз­ду­мах Ско­во­ро­ди від­би­та на­род­на муд­рість. На­род­ні етич­ні по­нят­тя ляг­ли в ос­но­ву фі­ло­со­фії са­мо­піз­нан­ня, са­мов­дос­ко­на­лен­ня. Він ство­рив влас­ну фі­ло­софсь­ку сис­те­му, сис­те­му сус­піль­но-по­лі­тич­них і етич­них пог­ля­дів. Пи­сав ста­рою книж­ною мо­вою, не зав­жди зро­зу­мі­лою. Йо­го фі­ло­со­фіч­ні тво­ри склад­ні­ші до чи­тан­ня, як бай­ки, в яких фа­буль­ним ме­то­дом нав­чав мо­раль­них якос­тей се­ред прос­то­люд­дя, що прий­ма­ло­ся на­ро­дом при­хиль­но.

Вчен­ня Ско­во­ро­ди у су­час­ну по­ру є на ча­сі, щоб під­нес­ти на­ші мо­раль­ні якос­ті. «Хар­ківсь­кі бай­ки» мож­на ви­ко­рис­то­ву­ва­ти в но­вац­тві. Ряд ду­мок про са­мо­піз­нан­ня при­го­дять­ся у са­мо­ви­хов­них про­це­сах.

Та­рас Шев­чен­ко (1814 — 1861)

Ге­ні­яль­ний по­ет і на­ці­о­наль­ний про­рок Ук­ра­ї­ни. По звіль­нен­ні із крі­пац­тва в 1838 р. Шев­чен­ко сту­ді­ю­вав ма­лярс­тво в Ака­де­мії Мис­тецтв у Пе­тер­бур­зі і рів­но­час­но вів ус­ві­дом­лю­ю­чу сус­піль­ну пра­цю се­ред мо­ло­дих ук­ра­їн­ців шля­хом на­пи­са­них ним вис­тав і т. ін. Ко­ли при­був до Ки­є­ва (1846), сво­ї­ми по­е­зі­я­ми під­ба­дьо­рю­вав брат­чи­ків Ки­ри­ло-Ме­то­ді­ївсь­ко­го Братс­тва, яке в сво­їй прог­ра­мі ді­яль­нос­ти ма­ло виз­во­лен­ня на­ро­ду із крі­пац­тва шля­хом прос­ві­ти «на­у­ко­вої» і «хрис­ти­янсь­кої», щоб за­іс­ну­ва­ли «людсь­ка лю­бов, мир і сво­бо­да, рів­ність для всіх і бра­терс­тво на­ро­дів». Лю­бов до сво­го на­ці­о­наль­но­го і то­ле­ран­тність до чу­жо­го — «це свя­тий обов­'я­зок як кож­ної лю­ди­ни, так і на­ро­ду, що осяг­нув уже мо­раль­ну са­мос­ві­до­мість і ус­ві­до­мив со­бі своє приз­на­чен­ня».

У сво­їй стат­ті «Т. Шев­чен­ко й ос­ві­та» д‑р І. Брик під­крес­лив факт, що мо­лодь ува­жа­ла сус­піль­ну ді­яль­ність за ви­со­ке піс­лан­ниц­тво, до яко­го тре­ба під­го­то­ви­ти­ся шля­хом уваж­но­го, пос­тій­но­го са­мо­ви­хо­ван­ня за та­ки­ми ске­ру­ван­ня­ми, як ви­со­кий етич­ний рі­вень, гли­бо­ка й міц­на лю­бов до на­ро­ду і йо­го іс­то­рії.

Шев­чен­ко ува­жав ос­ві­ту за сут­тє­вий фак­тор пос­ту­пу та куль­ту­ри. Тер­мін «ос­ві­та» ужи­вав він так для ок­рес­лен­ня шкіль­но­го нав­чан­ня, як і для про­це­сів куль­тур­но-ос­ві­тньо­го пос­ту­пу на­ро­ду. Ос­ві­та по­вин­на бу­ти всес­то­рон­ня і гар­мо­ній­но роз­ви­ва­ти всі здіб­нос­ті ви­со­ко­мо­раль­ної лю­ди­ни. На­віть фа­хо­ва ос­ві­та має йти в па­рі з усім «роз­вит­ком внут­рі­шньо­го ви­со­ко­мо­раль­но­го жит­тя» («Ху­дож­ник») лю­ди­ни та з уроб­лю­ван­ням твер­дих ха­рак­те­рів і во­лі. Ви­хов­ні про­це­си, на дум­ку Шев­чен­ка, ма­ють ма­ти ос­но­вою на­ці­о­наль­ні тра­ди­ції, роз­ви­ва­ти на­ці­о­наль­ні по­чут­тя, на­ці­о­наль­ну сві­до­мість. Шко­ла по­вин­на бу­ти шко­лою жит­тя, ви­хо­ву­ва­ти во­лю, міц­ні ха­рак­те­ри на ре­лі­гій­них, ви­со­ко­мо­раль­них за­са­дах, з ес­те­тич­ними по­чут­тя­ми. Ме­тод нав­чан­ня має бу­ти на­оч­ний, рад­ше не­фор­маль­ний. До на­у­ки тре­ба за­о­хо­чу­ва­ти не ка­ра­ми, а лас­ка­віс­тю, а пе­да­гог по-бать­ківсь­ко­му по­ви­нен «пік­лу­ва­ти­ся про мо­раль­не ви­хо­ван­ня ди­ти­ни». У то­го­час­ній дій­снос­ті, на дум­ку Шев­чен­ка, ве­ли­кою пот­ре­бою бу­ло дош­кіль­не ви­хо­ван­ня і по­заш­кіль­на ос­ві­та, ши­рен­ня са­мо­ос­ві­ти се­ред на­ро­ду. Та в пер­шу чер­гу тре­ба «пе­реш­ко­ли­ти бать­ків і ма­те­рів» у про­це­сах пе­ре­ви­хо­ван­ня ук­ра­їнсь­ко­го сус­піль­ства.

Кос­тян­тин Ушинсь­кий (1824 — 1871)

На­ро­див­ся у Ту­лі, ди­тя­чі ро­ки про­вів у с. Бог­да­нів­ка на Чер­ні­гів­щи­ні, за­кін­чив Нов­го­род-Сі­версь­ку гім­на­зію. Бу­ду­чи про­фе­со­ром Ярос­лавсь­ко­го юри­дич­но­го лі­цею, був звіль­не­ний за де­мок­ра­тич­ний нап­рям мис­лен­ня. Був учи­те­лем, а зго­дом ін­спек­то­ром Тат­чинсь­ко­го си­рітсь­ко­го ін­сти­ту­ту, а з 1859 р. ін­спек­то­ром кла­сів Смоль­но­го ін­сти­ту­ту шля­хет­них пан­но­чок, але звіль­не­ний зно­ву в 1861 р. У 1862 — 1867 рр. сту­ді­ю­вав у Швай­ца­рії. По­мер в Оде­сі, по­хо­ва­ний в Ки­є­ві.

Кос­тян­тин Ушинсь­кий, пе­да­гог ук­ра­їнсь­ко­го по­ход­жен­ня, пи­сав ро­сійсь­кою мо­вою і пра­цю­вав у ро­сійсь­ких ви­щих шко­лах. Він був, ко­ли мо­ва про йо­го сус­піль­но-по­лі­тич­ні пог­ля­ди, де­мок­ра­том-прос­ві­ти­те­лем. Ві­рив, що ос­но­ву пе­да­го­гіч­ної сис­те­ми тво­рить прин­цип на­род­нос­ти, і то­му ви­хо­ван­ня має від­бу­ва­ти­ся рід­ною мо­вою, на на­род­них тра­ди­ці­ях і т. ін., бо то­ді ли­ше мож­ли­ве оду­хот­во­рен­ня на­ро­ду.

Ме­ту ви­хо­ван­ня вис­ло­вив Ушинсь­кий та­ки­ми дво­ма твер­джен­ня­ми:

1) під­го­тов­ка до пра­ці і жит­тя,

2) фор­му­ван­ня в лю­ди­ни по­чут­тя обов­'яз­ку пе­ред на­ро­дом.

У про­це­сах нав­чан­ня тре­ба бра­ти до ува­ги ві­ко­ві і пси­хо­ло­гіч­ні особ­ли­вос­ті ді­тей. На­го­ло­шу­вав на важ­ли­вос­ті ди­тя­чої гри, в якій ди­ти­на жи­ве, а слі­ди цьо­го жит­тя глиб­ше збе­рі­га­ють­ся в ній, як слі­ди дій­сно­го жит­тя, в яке во­на ще не мо­же ввій­ти че­рез склад­ність йо­го явищ та ін­те­ре­сів. Під­крес­лю­вав важ­ли­вість пра­ці в пси­хіч­но­му і фі­зич­но­му роз­вит­ку лю­ди­ни.

Кос­тян­тин Ушинсь­кий жив у ча­си ро­сійсь­ко­го гне­ту на Ук­ра­ї­ну, але про­па­ґу­вав нав­чан­ня рід­ною мо­вою, що з'я­су­вав у сво­їх пра­цях: «О на­род­нос­ти в об­щес­тве­ном вос­пи­та­нии», 1860; «Род­ное сло­во», 1861; «Лю­ди­на як пред­мет ви­хо­ван­ня», 1868; «Ди­тя­чий світ»,1861.

Со­фія Лін­дерс-Ру­со­ва (1856 — 1940)

Со­фія Ру­со­ва на­ро­ди­ла­ся в ро­ди­ні шведсь­ко-фран­цузь­кій на Чер­ні­гів­щи­ні. У де­ся­то­му ро­ці жит­тя пе­ре­ї­ха­ла до Ки­є­ва, де за­кін­чи­ла се­ред­ню шко­лу. Ко­ли по­ба­чи­ла во­на мос­ковсь­кий гніт на ук­ра­їнсь­кий на­род, ста­ла ве­ли­кою пат­рі­от­кою, зак­ла­да­ла ди­тя­чі сад­ки та ве­ла ін­шу пат­рі­о­тич­ну ро­бо­ту, за що бу­ла ба­га­то ра­зів ареш­то­ва­на й си­ді­ла в тюр­мі.

За ча­сів ко­рот­кої са­мос­тій­нос­ти Ук­ра­ї­ни бу­ла приз­на­че­на ко­мі­са­ром дош­кіль­ної і по­заш­кіль­ної ос­ві­ти, а зго­дом пе­ре­ї­ха­ла до Кам­'ян­ця-По­діль­сько­го, де вик­ла­да­ла на Уні­вер­си­те­ті. Там во­на зор­га­ні­зу­ва­ла Ук­ра­їнсь­ку На­ці­о­наль­ну Жі­но­чу Ра­ду і ве­ла до­по­мо­го­ву ак­цію для ук­ра­їнсь­ких і по­ло­не­них во­я­ків.

Роз­ча­ро­ва­на со­вєтсь­кою дій­сніс­тю, еміґ­ру­ва­ла до Пра­ги, де на 66 ро­ці жит­тя ста­ла про­фе­со­ром пе­да­го­гі­ки в Пе­да­го­гіч­но­му Ви­со­ко­му Ін­сти­ту­ті ім. Дра­го­ма­но­ва в Пра­зі.

Со­фія Ру­со­ва, пе­да­гог, ве­ли­ка пат­рі­от­ка, ві­до­ма сво­єю ак­тив­ніс­тю в по­заш­кіль­но­му ви­хо­ван­ні та тво­рен­ні ди­тя­чих сад­ків в Ук­ра­ї­ні.

(Далі буде)