Ватра на Остодорі

Бу­ло це нап­ри­кін­ці трид­ця­тих ро­ків. У плас­то­во­му та­бо­рі на Ос­то­до­рі го­рі­ла ве­ли­ка ват­ра. Її во­гонь пі­дій­мав­ся ви­со­ко, рів­но з вер­ха­ми де­рев, а іс­кри ле­ті­ли в чор­не кар­патсь­ке не­бо і ні­би не гас­ли, а ста­ва­ли но­ви­ми зір­ка­ми, що ми­го­ті­ли на ньо­му. Дов­ко­ла до­во­лі чис­лен­на гро­ма­да ді­тей в од­нос­тро­ях. Це — плас­ту­ни-но­ви­ки. В та­бо­рі свя­то. За­кін­чу­єть­ся мі­сяць та­бо­ру­ван­ня, зав­тра всі роз­'ї­дуть­ся по сво­їх до­мів­ках, зба­га­че­ні вра­жен­ня­ми і вка­зів­ка­ми сво­їх стар­ших то­ва­ри­шів — брат­чи­ків-впо­ряд­чи­ків — про Го­лов­ні Обов­'яз­ки Плас­ту­на та вза­га­лі про те, як тре­ба жи­ти згід­но з плас­то­ви­ми за­ко­на­ми.

Усьо­го мі­сяць то­му при­ве­ли цих ді­тей на збір­ний пункт їх бать­ки та від­да­ли під опі­ку цим же брат­чи­кам, які не ду­же бу­ли стар­ші від них за ві­ком. З до­рос­лих хі­ба був один ко­мен­дант. Жі­нок вза­га­лі не бу­ло, як ко­лись на За­по­різь­кій Сі­чі.

Роз­міс­ти­ли­ся в гар­но­му, ве­ли­ко­му і ви­гід­но­му бу­дин­ку, який щед­рою ру­кою по­да­ру­вав їм ве­ли­кий доб­ро­дій на­шої мо­ло­ді Мит­ро­по­лит Ан­дрей Шеп­тиць­кий. За­мість лі­жок — де­рев­'я­ні при­чі, на них сін­ни­ки і теп­лі пок­ри­ва­ла. Ра­нень­ко бу­дить усіх плас­то­ва сур­ма. Час вста­ва­ти і ско­рень­ко біг­ти до по­тіч­ка вми­ва­ти­ся. Якийсь до­теп­ник при­ду­мав на­віть ко­рот­кий вір­шик: «Ой, бі­да на кож­нім кро­ці, ка­жуть ми­ти­ся в по­то­ці!» Але ні­я­кої бі­ди не­ма. Во­да в гірсь­ко­му по­то­ці хоч і хо­лод­на, але сві­жа, чис­та і, на­пев­но, ці­лю­ща.

І да­лі ко­жен день на­си­че­ний різ­но­ма­ніт­ни­ми за­нят­тя­ми. Тут і плас­то­ві іг­ри й за­ба­ви, де­ко­ли не­об­хід­на фі­зич­на пра­ця, в ок­ре­мі дні ту­рис­тич­ні ман­дрів­ки го­ра­ми. При­га­дую со­бі, як ці­лим та­бо­ром хо­ди­ли на го­ру Ви­со­ку і нас до­ро­гою за­хо­пив дощ. Хтось зап­ро­по­ну­вав ско­ро­ти­ти до­ро­гу і пі­ти нав­прос­тець униз, аж по­ки не за­ліз­ли у неп­ро­хід­ні ха­щі, та ще до­ро­гу пе­ре­го­ро­ди­ла рі­ка Лім­ни­ця, до­во­лі ши­ро­ка, щоб мож­на бу­ло ді­тям без­печ­но її пе­рей­ти. А тим ча­сом нас за­хо­пи­ла ніч. До­ве­ло­ся всім но­чу­ва­ти під від­кри­тим не­бом, та ще в мок­ро­му одя­зі. Тіль­ки вран­ці вда­ло­ся знай­ти брід, який пе­рей­шли, не зні­ма­ю­чи взут­тя. І так все бу­ло мок­ре. В та­бо­рі че­кав ді­тей теп­лий сні­да­нок і теп­ла пос­тіль. На ди­во, ніх­то не зах­во­рів, за­гар­ту­ва­ли­ся, вид­но.

Крім то­го, від­бу­ва­ли­ся час­ті гу­тір­ки на різ­ні те­ми. Особ­ли­во всі з не­тер­пін­ням че­ка­ли, ко­ли до нас при­хо­див гість з Під­лю­то­го, отець Іван Ждан, у ми­ну­ло­му Сі­чо­вий Стрі­лець, учас­ник Виз­воль­них зма­гань. Йо­го роз­по­ві­ді, во­єн­ні спо­ми­ни всі слу­ха­ли з за­хоп­лен­ням, зна­йо­ми­ли­ся з різ­ни­ми по­ді­я­ми не­да­вньої іс­то­рії Ук­ра­ї­ни без­по­се­ре­дньо від їх жи­во­го свід­ка. Вив­чи­ли май­же всі стрі­лець­кі піс­ні і спі­ва­ли їх час­то.

...Дав­ним-дав­но по­гас­ла на Ос­то­до­рі плас­то­ва ват­ра. Не­ма вже й са­мо­го бу­дин­ку. За­ли­шив­ся тіль­ки спо­гад про неї на­ві­ки в ду­шах і пам­'я­ті її ко­лиш­ніх учас­ни­ків, те­пер уже си­во­во­ло­сих плас­ту­нів сень­йо­рів. Хо­четь­ся, аби ця тра­ди­ція від­ро­ди­ла­ся і на її під­ста­ві ви­хо­ву­ва­ло­ся но­ве по­ко­лін­ня плас­ту­нів.

Богдан Сітницький

«Основа», березень 1994