Iтя в оселі

Від­ко­ли Оля по­вер­ну­ла з осе­лі на Ос­то­до­рі та роз­ка­за­ла Іті про те, як їй там жи­ло­ся, Ітя про ні­чо­го ін­шо­го не ду­має й не мріє. Во­на на­віть ча­сом ба­вить­ся «в та­бор». Ус­тав­ляє ляль­ки і свої зві­рят­ка у ряд, пе­ре­во­дить з ни­ми звіт, хо­дить на про­гуль­ки, — все так, як їй це роз­ка­зу­ва­ла Оля. Са­ма Ітя вис­ту­пає при тім як обоз­на або ди­жур­на.

Так бу­ло в зи­мі, а те­пер по­теп­лі­ло, за­зе­ле­ні­ло, й Ітя хо­дить уже ба­ви­ти­ся з діть­ми «в та­бор» на под­вір­'я. Ча­сом прий­де ще Га­ля, або й Га­лі брат, але во­ни не да­ють їй ні­ко­ли сто­я­ти на стій­ці. «Що? На­віть ні ра­зу не бу­ла в осе­лі!» — ка­жуть. Не бу­ла, але бу­де — ду­має Ітя, тат­ко ж уже обі­цяв! Ма­му­ся ка­же вправ­ді, що во­на за­ма­ла ще, але як во­на так ду­же, ду­же поп­ро­сить, то ма­ма та­ки зго­дить­ся.

***

В ха­ті рух. Зав­тра їде Ітя до осе­лі. Пер­ший раз на та­кий дов­гий час (4 тиж­ні) без ма­ми. Му­ся ла­дить Іті ви­ряд, усе те, чо­го ви­ма­га­ють в осе­лі. Вши­ла блю­зоч­ку, спід­нич­ку, ку­пи­ла бе­рет, їдун­ку, а те­пер скла­дає те все у ва­ліз­ку, спи­сує та дає ще ос­тан­ні упім­нен­ня: а слу­хай сес­три­чок, а не зас­ту­ди­ся, а теп­ло вби­рай­ся, а пи­ши. Ітя слу­хає од­ним ву­хом. Як прик­ро, що до го­ди­ни від­'їз­ду ще тре­ба пе­рес­па­ти ці­лу ніч! Уже крізь на­пів­сон чує, як ма­ма ці­лує її на доб­ра­ніч.

***

Уже тиж­день в осе­лі. Так швид­ко про­ми­нув, що Ітя на­віть нез­чу­ла­ся, ко­ли і як. Спер­шу бу­ло їй так туж­но за ма­мою, са­мій по­се­ред чу­жих лю­дей! Так туж­но, що ще тро­хи — й бу­ла би зап­ла­ка­ла, але со­ром­но бу­ло. До то­го ж стіль­ки ді­тей дов­кру­ги, зна­ком­лять­ся, ви­пи­ту­ють. А то­ді, ко­ли най­біль­ше зби­ра­ло­ся їй на плач, як­раз прий­шла «сес­трич­ка» по­ма­га­ти роз­па­ко­ву­ва­ти­ся. Во­на ус­міх­ну­ла­ся до Іті, пог­ла­ди­ла по го­лов­ці, і Іті зра­зу ста­ло ве­се­ло, а за хви­ли­ну вже й за­бу­ла, що во­на між чу­жи­ми.

Ітя спить у кім­на­ті з ве­ли­ки­ми вік­на­ми, са­ма сте­лить, са­ма вби­ра­єть­ся, ми­єть­ся, по­ряд­кує. Тіль­ки че­ше її «сес­трич­ка», бо в Іті дов­гі ко­си і са­ма во­на не вміє ще їх че­са­ти. Прав­ду ска­зав­ши, то й ко­ло по­ряд­ків «сес­трич­ка» їм по­ма­гає, але це тіль­ки трош­ки, так зов­сім, зов­сім трош­ки, бо ж пре­цінь во­ни всі вже са­мос­тій­ні. Як Ітя ви­рос­те, то теж хо­че бу­ти та­кою «сес­трич­кою-впо­ряд­чи­цею», або ні, най­кра­ще бу­ти «сес­трич­кою-ін­тен­дан­ткою». Їз­ди­ти май­же щод­ня ві­зоч­ком-дре­зи­ною (Ітя хо­ті­ла би хоч раз по­ї­ха­ти нею, так, без «брем­зи» — швид­ко, швид­ко, але ді­тям не доз­во­ля­ють), а по­тім при­во­зи­ти ді­тям лис­ти й па­кун­ки з до­му, — це му­сить бу­ти ду­же при­єм­но!

Ще од­ну мрію має Ітя — це діс­та­ти ди­жур у кух­ні. Уя­віть со­бі, хо­ди­ти в бі­лім ку­харсь­кім очіп­ку, по­ма­га­ти в кух­ні, пе­ре­би­ра­ти зна­ме­ни­ті чор­ні яго­ди (від цьо­го не тіль­ки гу­би, але й ру­ки чор­ні). При кож­но­му ве­чір­ньо­му зві­ті над­слу­хує Ітя, чи не виз­на­чать її ди­жур­ною в кух­ні. Тим ча­сом при­пав її гур­тко­ві ди­жур, і Ітя сто­їть на стій­ці в буд­ці. Сто­їть так ці­лої пів­го­ди­ни і вва­жає, що­би хто чу­жий не ввій­шов до осе­лі, а як тіль­ки хто над­хо­дить, Ітя за­дер­жує йо­го і свис­тком прик­ли­кує сес­трич­ку-ди­жур­ну. Це так ці­ка­во! Ітя мріє про те, що­би її Му­ся по­ба­чи­ла на стій­ці, як во­на ці­лу осе­лю пиль­нує. Шко­да тіль­ки, що не доз­во­ля­ють їм сто­я­ти вно­чі, то бу­ла би та­ки прав­ди­ва вар­та! А тут тіль­ки сес­трич­ки і Бі­лик пиль­ну­ють осе­лі.

Бі­лик — це пес, при­я­тель ці­лої осе­лі. Він гар­ний, бі­лий і має все ви­со­лоп­ле­ний чер­во­ний язик. Як тіль­ки щось за­ше­лес­тить у кор­чах, бі­жить сей­час ту­ди, ма­ха­ю­чи хвос­том, як­би ним над­слу­ху­вав.

Дні ми­на­ють ско­ро й ве­се­ло. Ітя об­го­рі­ла й та­ка чу­єть­ся силь­на, що мог­ла би вий­ти на­віть на са­му Ви­со­ку, якої шпиль так доб­ре вид­но з осе­лі, а сер­пен­ти­на сво­ї­ми гос­три­ми закру­та­ми ви­лис­кує до сон­ця. Але ту­ди хо­дять на про­гуль­ки тіль­ки стар­ші та­бо­ро­ви­ки, а їх гур­ток мо­лод­ших хо­дить тіль­ки ближ­че. Але там, де во­ни хо­дять, теж гар­но! На Сег­лі­сі та­кі зна­ме­ни­ті су­ни­ці, ве­ли­кі й со­лод­кі, й та­кі чу­до­ві, со­няч­ні по­ло­ни­ни, а кві­тів скіль­ки!

       А цьо­го тиж­ня хо­ди­ла Ітя на по­ля­ну під Гринь­ко­вим. Там ва­ри­ли ку­ле­шу на обід, зби­ра­ли кві­ти, гри­би, аж ве­че­ром по­вер­ну­ли до осе­лі. Ко­ли теп­ло, то ку­па­ють­ся у по­тіч­ку, а ча­сом то на­віть у Лім­ни­ці. У по­тіч­ку теж ми­єть­ся Ітя. Особ­ли­ву при­єм­ність справ­ляє ді­тям вхо­ди­ти у че­ре­вич­ках до во­ди, що ж, ко­ли сес­трич­ка на це не поз­во­ляє.

Ітя діс­та­ла лист від Му­сі! Му­ся при­ї­де від­ві­да­ти Ітю, мо­же, на­віть за­ли­шить­ся кіль­ка день у поб­лизь­ко­му пан­сі­о­ні. Щод­ня ра­но, ко­ли при­хо­дить за­ліз­нич­ка, виг­ля­дає Ітя Му­сю. Аж од­но­го дня — Ітя як­раз сто­їть на стій­ці в буд­ці і ди­вить­ся — міс­тком іде її Му­ся! Ітя вже хо­ті­ла ки­ну­ти па­ли­цю і, не зва­жа­ю­чи на ні­що, по­біг­ти ма­мі на­зус­тріч, але ж при­га­да­ла со­бі по­ру, що во­на ці­ло­го та­бо­ру пиль­нує, во­на ж на стій­ці. Вип­ря­ми­ли­ся, і як тіль­ки Му­ся ще з кіль­ко­ма гос­тя­ми пі­дій­шли ближ­че, то­ді во­на за­го­ро­ди­ла па­ли­цею вхід і зас­вис­та­ла по сес­трич­ку-ди­жур­ну. Ма­ма по­ба­чи­ла Ітю і ра­діс­но склик­ну­ла: «Ітю, до­ню моя, ти на­віть не при­ві­та­ла­ся з ма­мою?» А Ітя тіль­ки по­чер­во­ні­ла ду­же й са­ма не зна­ла, що даль­ше ро­би­ти. На щас­тя, над­біг­ла сес­трич­ка-ди­жур­на й по­яс­ни­ла ма­мі, що Ітя на стій­ці, що те­пер не віль­но їй роз­мов­ля­ти, але за­раз Ітю зас­туп­лять, і то­ді вже змо­же по­го­во­ри­ти з ма­мою дос­хо­чу. То ж то бу­ла ра­дість! Му­ся ска­за­ла, що во­на ду­же гор­да на свою до­ню. Му­ся за­меш­ка­ла на Кам­'ян­ці, і Ітя хо­ди­ла її від­ві­ду­ва­ти.

А в не­ді­лю уве­че­рі бу­ла чу­до­ва ват­ра! Це вже ос­тан­ня про­щаль­на, бо зав­тра ос­тан­ній день осе­лі. Ват­ра бу­ла ви­со­ка, ви­со­ка, зда­ва­ло­ся, що іс­кри ле­ті­ли до са­мо­го не­ба. Дов­кру­ги ват­ри си­ді­ла ці­ла осе­ля, а на пло­щі, яс­но ос­віт­ле­ній ват­рою, ви­го­ло­шу­ва­ли та­бо­ро­вич­ки вір­ші, про­мов­ля­ли сес­трич­ки, а між тим ці­ла осе­ля спі­ва­ла. За два дні осе­ля опус­ті­ла, ос­тав у ній сам тіль­ки пес Бі­лик.

***

Ітя при­ї­ха­ла до­до­му уве­че­рі, при­ві­та­ла­ся зі сво­ї­ми ляль­ка­ми, пе­ре­ве­ла з ни­ми звіт та ве­чір­ню мо­лит­ву й за­по­ві­ла ніч­ну ти­ши­ну. І снить­ся їй, що від­'їж­джає во­на з осе­лі, а за ни­ми вздовж ре­йок бі­жить Бі­лик. Він зму­чив­ся, бо за­ліз­нич­ка швид­ко їде, тяж­ко ди­ше і ви­со­ло­пив свій чер­во­ний язик. Іті жаль Бі­ли­ка, во­на взя­ла б йо­го на ру­ки, але не мо­же йо­го до­сяг­ну­ти. Вкін­ці пес став тіль­ки бі­лою цят­кою. А Ітя, а з нею вся осе­ля кли­че: «Бі­лик... Бі­лик».