«Вершок-80»

(cпо­га­ди з 1980 ро­ку, Великобританія)

На­ші від­ві­ди­ни між­на­род­но­го та­бо­ру скав­тів у Дар­бі­шір по­ча­ли­ся си­нім не­бом, з яко­го зо­ло­те сон­це щед­ро роз­ли­ва­ло своє про­мін­ня. По­мо­лив­шись і пос­ні­дав­ши, ми «за­па­ку­ва­ли­ся» до двох авт і «джі­па» на­шо­го ін­тен­дан­та Ми­хай­ла та ви­ру­ши­ли в до­ро­гу. Всіх нас бу­ло 25, і хоч їха­ти бу­ло тіс­ну­ва­то, за­те ве­се­ло. Щоб до­ро­га ско­рі­ше ми­на­ла, ми гра­ли в різ­ні іг­ри: по­ча­ли зі всім зна­ної «Ай Спай».

— Сес­трич­ко, а як по-ук­ра­їнсь­ко­му бу­де «ай спай»? — за­пи­та­ла Хрис­тя.

— Я знаю, я знаю! — крик­ну­ла На­тал­ка.

— Ну, то ска­жи, — від­по­ві­ла сес­трич­ка.

— Це бу­де, е-е-е... я не знаю.

— А мо­же, хтось ін­ший знає?

— Я, я, я, — по­чу­ло­ся кіль­ка го­ло­сів.

На­реш­ті по кіль­кох різ­них спро­бах і здо­га­дах Ле­ся ска­за­ла:

— Це бу­де «я ба­чу».

— Так, пра­виль­но, — пох­ва­ли­ла сес­трич­ка Ма­рій­ка.

Піс­ля пів­го­дин­ної гри «Я ба­чу» по­ча­ли гра­ти в «Слов­ник». Тут спра­ва бу­ла труд­ні­ша. В ук­ра­їнсь­кій мо­ві стіль­ки слів кін­ча­єть­ся на бук­ву «а» і так ма­ло по­чи­на­єть­ся на цю са­му бук­ву. Тож тре­ба бу­ло не тіль­ки знан­ня, а й фан­та­зія. Але це не стри­ма­ло на­ших но­ва­ків і юна­ків, рад­ше до­да­ло охо­ти ви­шу­ку­ва­ти но­ві сло­ва. Ба­га­то ще ін­ших ігор гра­ли ми по до­ро­зі, але зав­жди по­вер­та­ли­ся до «Слов­ни­ка».

По кіль­ка­го­дин­ній до­ро­зі на­реш­ті ми при­ї­ха­ли до Чат­свор­ту.

— Сес­трич­ко, а де ми знай­де­мо на­ших плас­ту­нів? Тут так ба­га­то та­бо­рів і ша­тер, — за­пи­та­ла Ді­ян­ка.

— Ди­ви­ся, де по­ба­чиш ук­ра­їнсь­кий пра­пор, — по­чув­ся під­ба­сок яко­гось юна­ка.

За­ли­шив­ши ав­та в приз­на­че­но­му міс­ці, ми піш­ли стеж­кою по­між та­бо­ри скав­тів різ­них на­цій. Бу­ли тут і нім­ці, і фран­цу­зи, і шве­ди, і зам­бій­ці, і тур­ки, і ба­га­то ще ін­ших. Всіх на­цій бу­ло трид­цять.

— Як тут ба­га­то пра­по­рів! — вик­лик­нув хтось, див­ля­чись на в'їз­ну до­ро­гу, по обох сто­ро­нах якої ви­сі­ли пра­по­ри різ­них на­цій.

— Ану, хто пер­ший знай­де ук­ра­їнсь­кий!

Всі по­ча­ли роз­гля­да­ти­ся і ско­ро по­ба­чи­ли си­ньо-жов­тий пра­пор, що ве­се­ло по­ві­вав на ле­гень­ко­му віт­рі.

— Але тут не­ма ні­я­ких та­бо­рів, тіль­ки щог­ли з пра­по­ра­ми, — по­чув­ся чийсь роз­ча­ро­ва­ний го­лос.

— Зна­чить, тре­ба йти да­лі. Ди­віть­ся доб­ре, то на­пев­но знай­де­те, — ві­діз­вав­ся брат­чик Ігор.

Всі та­бо­ри бу­ли роз­ді­ле­ні і від­го­род­же­ні один від дру­го­го гру­би­ми шну­ра­ми. Пе­ред кож­ною гру­пою та­бо­рів сто­я­ла ве­ли­ка бра­ма з на­ці­о­наль­ни­ми гер­ба­ми та лі­лей­ка­ми тих на­цій, що в ній та­бо­ру­ва­ли.

Всі ці­ка­во роз­гля­да­ли­ся дов­ко­ла! Кож­ний хо­тів пер­шим по­ба­чи­ти свій та­бір, че­рез це трап­ля­ли­ся й ви­пад­ки.

— Ди­вись, ку­ди йдеш, бо за­мо­та­єш­ся в чийсь шнур, — чу­ти бу­ло час від ча­су бас ін­тен­дан­та Ми­хай­ла. Йо­го ве­ли­ка пос­тать се­ред ма­лих но­ва­чат виг­ля­да­ла, не­на­че пас­тух се­ред овець. І він кож­ні кіль­ка хви­лин за­га­няв до «ста­да» якусь заб­лу­ка­ну «овеч­ку», що по­мил­ко­во піш­ла по­під шну­ри в ін­ший бік.

Ко­рот­ка до­ро­га ми­ну­ла се­ред ве­се­лих жар­тів. На­реш­ті хтось по­ба­чив дру­гий ук­ра­їнсь­кий пра­пор, вже тро­хи мен­ший, що був ко­ло та­бо­ру на­ших плас­ту­нів. Але тут бу­ло хви­ле­ве роз­ча­ру­ван­ня.

— А де ж на­ші? Тут ні­ко­го не­ма, — за­пи­та­ло на­раз кіль­ка го­ло­сів. З шат­ра вий­шла Га­ля:

— А я що?

— І я тут, — по­чув­ся го­лос сень­йо­ра Ми­ко­ли по­за­ду нас.

Ви­я­ви­ло­ся, що реш­та плас­ту­нів (а їх на цій зус­трі­чі бу­ло 15) ку­хо­ва­ри­ли в яко­мусь та­бо­рі на між­на­род­но­му кон­кур­сі на­ці­о­наль­них страв. Ва­ри­ли ва­ре­ни­ки. І хоч на­го­ро­ди не здо­бу­ли, про­те гос­ті з'ї­ли всі ва­ре­ни­ки зі сма­ком, так що на­шим ні­чо­го не за­ли­ши­ло­ся. Як тіль­ки зай­шла мо­ва про хар­чі, по­чу­ли­ся го­ло­си, то­нень­кі і гру­бі: «Ми та­кі го­лод­ні». На щас­тя, ми ма­ли з со­бою ка­нап­ки. Бра­ку­ва­ло тіль­ки чо­гось ви­пи­ти. За­раз Га­ля за­хо­ди­ла­ся ста­ви­ти во­ду на чай.

— Ось по­че­кай­те хви­лин­ку, чай бу­де ско­ро го­то­вий.

Але та хви­лин­ка три­ва­ла ду­же дов­го. Вже дав­но всі ка­нап­ки зник­ли, вже й по­ї­ли тіс­теч­ка, а чаю як не бу­ло, так і не­ма.

— Це все піч вин­на, — вип­рав­до­ву­вав­ся сень­йор Ми­ко­ла. — Ми кра­щу піч заб­ра­ли ва­ри­ти ва­ре­ни­ки.

— Е-е, дру­же, ми вас пош­ле­мо зда­ва­ти пер­шу юнаць­ку про­бу, бо ви щось за­бу­ли, як во­гонь роз­па­ли­ти, — за­гу­дів Ми­хай­ло.

Ви­рі­ше­но, що по­ки во­да за­ки­пить, ми пі­де­мо по­ди­ви­ти­ся на ін­ші та­бо­ри. Роз­ді­ли­ли­ся на три час­ти­ни, приз­на­чи­ли час по­вер­нен­ня і ро­зій­шли­ся. А в різ­них та­бо­рах бу­ло ба­га­то ці­ка­во­го. В од­нім шат­рі вправ­ля­ли дзю­до і зак­ли­ка­ли гля­да­чів бра­ти участь. В ін­шім йшло фех­ту­ван­ня. А ще в ін­ших бу­ли на по­каз ви­ро­би з різ­них ма­те­рі­я­лів: пляс­ти­ко­вої со­ло­ми, шну­рів, па­пе­ру то­що. Тут ви­роб­ля­ли ме­те­ли­ків з про­зо­ро­го ма­те­рі­я­лу, ляль­ки, ви­ти­на­ли об­ра­зи на гли­ні, які виг­ля­да­ли з від­ста­ні, як ви­шив­ки. Ба­га­то крам­ниць, де мож­на бу­ло ку­пи­ти пам­'ят­ки з «Вер­шка-80». А вже най­біль­ше бу­ли по­пу­ляр­ні ав­та з мо­ро­зи­вом. Тут на­ші спраг­лі но­ва­ча­та (а з ни­ми і брат­чи­ки) вта­мо­ву­ва­ли спра­гу.

У приз­на­че­ний час усі по­вер­ну­ли­ся до сво­го та­бо­ру.

— А ви що за хус­тки на со­бі ма­є­те? Це ж не юнаць­кі, — за­пи­та­ла Ір­ка двох юна­ків.

— А це ми об­мі­ня­ли­ся з ін­ши­ми скав­та­ми, — від­по­вів Пав­ло.

— Так, — під­твер­див Ан­дрій, — там усі мі­ня­ють­ся хус­тка­ми і від­зна­ка­ми.

По­чув­ши це, но­вац­тво ки­ну­ло­ся й со­бі на ви­мі­ну. Тут пе­ред ма­лим Пет­ри­ком ви­ник­ли труд­но­щі. Так хо­ті­ло­ся діс­та­ти чи­юсь хус­тку, щоб по­тім нею хва­ли­ти­ся, але так жаль від­да­ва­ти свою. Кіль­ка ра­зів прос­тя­гав ру­ку зі сво­єю хус­ткою до ан­глійсь­ко­го но­ва­ка і кіль­ка ра­зів за­би­рав її на­зад. Ма­лий ан­глі­єць теж не ду­же ра­до хо­тів роз­лу­чи­ти­ся зі сво­єю. І так не зна­ти як дов­го та «ви­мі­на» три­ва­ла б, як­би на по­міч не прий­шов ан­глійсь­кий свя­ще­ник, що приг­ля­дав­ся із за­ці­кав­лен­ням до ці­лої спра­ви.

— Ти йо­му дай свою хус­тку, — ска­зав він з ус­міш­кою до Пет­ри­ка, — а твоя сес­трич­ка на­пев­но знай­де то­бі дру­гу.

Пет­рик за­пит­ли­во пог­ля­нув на сес­трич­ку. Сес­трич­ка Ма­рій­ка зас­мі­я­ла­ся:

— Дай, дай. У та­бо­рі діс­та­неш но­ву.

Пет­рик з по­лег­шен­ням зіт­хнув і пе­ре­дав свою хус­тку но­во­му при­я­те­ле­ві. Обид­ва но­ва­ки за­до­во­ле­но вдяг­ну­ли на се­бе свою «ви­мі­ну».

По яко­мусь ча­сі всі вер­ну­лись зно­ву до та­бо­ру і... чу­до з чу­дес: чай був го­то­вий. Піс­ля спіль­них зні­мок та го­лос­них про­щань ми по­сі­да­ли до сво­їх авт і ру­ши­ли до­до­му, до «Вер­хо­ви­ни».

Десь ко­ло дев­'я­тої го­ди­ни ве­чо­ра ми по­вер­ну­ли­ся до та­бо­ру і ки­ну­ли­ся до кух­ні. Тут на нас че­кав борщ. Що це за чу­до­ва стра­ва, а особ­ли­во по ці­ло­ден­ній ман­дрів­ці! Вмить від бор­щу не ли­ши­лось ані слі­ду, а ми крізь сон, який нас усіх змо­рю­вав, роз­по­ві­да­ли на­шим менш щас­ли­вим при­я­те­лям, що си­ді­ли в та­бо­рі, про на­ші при­го­ди.

На­реш­ті та­бір за­мовк, і все зас­ну­ло ти­хим сном.

— Сес­трич­ко, а ти не за­бу­деш да­ти ме­ні но­ву хус­тку? — вже лед­ве крізь сон про­мо­вив Пет­рик.

— Не за­бу­ду. Зав­тра пе­ред мо­лит­вою прий­ди до ме­не, — від­по­ві­ла зас­по­кій­ли­во сес­трич­ка.

Пет­рик зас­нув, в ру­ці міц­но стис­кав ви­мі­ня­ну хус­тку, а на лич­ку роз­лив­ся за­до­во­ле­ний ус­міх.

пл. сен. М. Ба­бич, «Ук­ра­їнсь­ка дум­ка», ве­ре­сень 2004, с. 7