«Вершок-80»
(cпогади з 1980 року, Великобританія)
Наші відвідини міжнародного табору
скавтів у Дарбішір почалися синім небом, з якого золоте сонце щедро
розливало своє проміння. Помолившись і поснідавши, ми
«запакувалися» до двох авт і «джіпа» нашого інтенданта Михайла та
вирушили в дорогу. Всіх нас було 25, і хоч їхати було тіснувато,
зате весело. Щоб дорога скоріше минала, ми грали в різні ігри:
почали зі всім знаної «Ай Спай».
— Сестричко, а як по-українському буде
«ай спай»? — запитала Христя.
— Я знаю, я знаю! — крикнула Наталка.
— Ну, то скажи, — відповіла сестричка.
— Це буде, е-е-е... я не знаю.
— А може, хтось інший знає?
— Я, я, я, — почулося кілька голосів.
Нарешті по кількох різних спробах і
здогадах Леся сказала:
— Це буде «я бачу».
— Так, правильно, — похвалила сестричка
Марійка.
Після півгодинної гри «Я бачу» почали
грати в «Словник». Тут справа була трудніша. В українській мові
стільки слів кінчається на букву «а» і так мало починається на цю
саму букву. Тож треба було не тільки знання, а й фантазія. Але це не
стримало наших новаків і юнаків, радше додало охоти вишукувати
нові слова. Багато ще інших ігор грали ми по дорозі, але завжди
поверталися до «Словника».
По кількагодинній дорозі нарешті ми
приїхали до Чатсворту.
— Сестричко, а де ми знайдемо наших
пластунів? Тут так багато таборів і шатер, — запитала Діянка.
— Дивися, де побачиш український прапор,
— почувся підбасок якогось юнака.
Залишивши авта в призначеному місці, ми
пішли стежкою поміж табори скавтів різних націй. Були тут і німці, і
французи, і шведи, і замбійці, і турки, і багато ще інших. Всіх націй
було тридцять.
— Як тут багато прапорів! — викликнув
хтось, дивлячись на в'їзну дорогу, по обох сторонах якої висіли
прапори різних націй.
— Ану, хто перший знайде український!
Всі почали розглядатися і скоро
побачили синьо-жовтий прапор, що весело повівав на легенькому
вітрі.
— Але тут нема ніяких таборів, тільки
щогли з прапорами, — почувся чийсь розчарований голос.
— Значить, треба йти далі. Дивіться добре,
то напевно знайдете, — відізвався братчик Ігор.
Всі табори були розділені і
відгороджені один від другого грубими шнурами. Перед кожною групою
таборів стояла велика брама з національними гербами та
лілейками тих націй, що в ній таборували.
Всі цікаво розглядалися довкола! Кожний
хотів першим побачити свій табір, через це траплялися й випадки.
— Дивись, куди йдеш, бо замотаєшся в чийсь
шнур, — чути було час від часу бас інтенданта Михайла. Його велика
постать серед малих новачат виглядала, неначе пастух серед овець. І
він кожні кілька хвилин заганяв до «стада» якусь заблукану «овечку»,
що помилково пішла попід шнури в інший бік.
Коротка дорога минула серед веселих
жартів. Нарешті хтось побачив другий український прапор, вже трохи
менший, що був коло табору наших пластунів. Але тут було хвилеве
розчарування.
— А де ж наші? Тут нікого нема, —
запитало нараз кілька голосів. З шатра вийшла Галя:
— А я що?
— І я тут, — почувся голос сеньйора
Миколи позаду нас.
Виявилося, що решта пластунів (а їх на
цій зустрічі було 15) куховарили в якомусь таборі на міжнародному
конкурсі національних страв. Варили вареники. І хоч нагороди не
здобули, проте гості з'їли всі вареники зі смаком, так що нашим
нічого не залишилося. Як тільки зайшла мова про харчі, почулися
голоси, тоненькі і грубі: «Ми такі голодні». На щастя, ми мали з
собою канапки. Бракувало тільки чогось випити. Зараз Галя
заходилася ставити воду на чай.
— Ось почекайте хвилинку, чай буде скоро
готовий.
Але та хвилинка тривала дуже довго. Вже
давно всі канапки зникли, вже й поїли тістечка, а чаю як не було, так і
нема.
— Це все піч винна, — виправдовувався
сеньйор Микола. — Ми кращу піч забрали варити вареники.
— Е-е, друже, ми вас пошлемо здавати першу
юнацьку пробу, бо ви щось забули, як вогонь розпалити, — загудів
Михайло.
Вирішено, що поки вода закипить, ми
підемо подивитися на інші табори. Розділилися на три частини,
призначили час повернення і розійшлися. А в різних таборах було
багато цікавого. В однім шатрі вправляли дзюдо і закликали
глядачів брати участь. В іншім йшло фехтування. А ще в інших були на
показ вироби з різних матеріялів: плястикової соломи, шнурів,
паперу тощо. Тут виробляли метеликів з прозорого матеріялу,
ляльки, витинали образи на глині, які виглядали з відстані, як
вишивки. Багато крамниць, де можна було купити пам'ятки з
«Вершка-80». А вже найбільше були популярні авта з морозивом. Тут
наші спраглі новачата (а з ними і братчики) втамовували спрагу.
У призначений час усі повернулися до
свого табору.
— А ви що за хустки на собі маєте? Це ж не
юнацькі, — запитала Ірка двох юнаків.
— А це ми обмінялися з іншими скавтами,
— відповів Павло.
— Так, — підтвердив Андрій, — там усі
міняються хустками і відзнаками.
Почувши це, новацтво кинулося й собі на
виміну. Тут перед малим Петриком виникли труднощі. Так хотілося
дістати чиюсь хустку, щоб потім нею хвалитися, але так жаль віддавати
свою. Кілька разів простягав руку зі своєю хусткою до англійського
новака і кілька разів забирав її назад. Малий англієць теж не дуже
радо хотів розлучитися зі своєю. І так не знати як довго та «виміна»
тривала б, якби на поміч не прийшов англійський священик, що
приглядався із зацікавленням до цілої справи.
— Ти йому дай свою хустку, — сказав він з
усмішкою до Петрика, — а твоя сестричка напевно знайде тобі другу.
Петрик запитливо поглянув на сестричку.
Сестричка Марійка засміялася:
— Дай, дай. У таборі дістанеш нову.
Петрик з полегшенням зітхнув і передав
свою хустку новому приятелеві. Обидва новаки задоволено вдягнули
на себе свою «виміну».
По якомусь часі всі вернулись знову до
табору і... чудо з чудес: чай був готовий. Після спільних знімок та
голосних прощань ми посідали до своїх авт і рушили додому, до
«Верховини».
Десь коло дев'ятої години вечора ми
повернулися до табору і кинулися до кухні. Тут на нас чекав борщ. Що
це за чудова страва, а особливо по цілоденній мандрівці! Вмить від
борщу не лишилось ані сліду, а ми крізь сон, який нас усіх зморював,
розповідали нашим менш щасливим приятелям, що сиділи в таборі, про
наші пригоди.
Нарешті табір замовк, і все заснуло тихим
сном.
— Сестричко, а ти не забудеш дати мені
нову хустку? — вже ледве крізь сон промовив Петрик.
— Не забуду. Завтра перед молитвою прийди
до мене, — відповіла заспокійливо сестричка.
Петрик заснув, в руці міцно стискав
виміняну хустку, а на личку розлився задоволений усміх.
пл. сен. М. Бабич, «Українська думка», вересень 2004, с. 7