Царівна «Золоте Серце»

Дав­но, чи не дав­но, за зе­ле­ни­ми го­ра­ми, за си­ні­ми мо­ря­ми, в не­ве­лич­ко­му се­лі, жи­ла со­бі дів­чин­ка Ні­на.

Це бу­ла зов­сім, зов­сім зви­чай­на дів­чин­ка. Лі­том пас­ла гу­си, а в зи­мі хо­ди­ла до шко­ли. А жи­ла во­на в зов­сім зви­чай­ній ха­тин­ці. І ма­ла во­на та­ку ма­му, як всі ді­ти, і та­ко­го та­та, як всі ді­ти. Але для Ні­ни її ха­тин­ка бу­ла най­кра­ща, її ма­ма най­ліп­ша, її та­то най­мід­рі­ший. Ні­на лю­би­ла свою хат­ку, сво­го та­та, свою ма­му, со­неч­ко і кві­точ­ки, і все, що гар­не й доб­ре. Ко­ли во­на йшла, до неї всмі­ха­ло­ся яс­не со­неч­ко, а кві­точ­ки ве­се­лі­ше ще­бе­та­ли.

В се­лі бу­ло ба­га­то та­ких дів­ча­ток, як Ні­на. Во­ни всі хо­ті­ли бу­ти доб­ри­ми і лю­би­ли со­неч­ко. Чу­ли, що ко­лись бу­ли плас­тун­ки-но­вич­ки, що ро­би­ли доб­рі вчин­ки і всім по­ма­га­ли. Ні­на і дів­чат­ка зро­би­ли со­бі в шко­лі гур­ток но­ви­чок-про­мін­чи­ків, що мав на сво­му пра­пор­ці зо­ло­те сон­це і си­ні кві­точ­ки.

Од­но­го вес­ня­но­го ве­чо­ра Ні­на вий­шла з до­му на схо­ди­ни про­мін­чи­ків. Тяж­ко бу­ло їй іти. Дав­но вже сто­пив­ся сніг, во­да за­ли­ла до­ро­гу. Ні­на йшла, хля­па­ла по во­ді ве­ли­ки­ми ма­ми­ни­ми чо­бо­та­ми і ду­же жу­ри­ла­ся. Во­на сьо­год­ні не зро­би­ла жод­но­го доб­ро­го вчин­ку. Ши­ро­ко от­ви­ра­ла оче­ня­та, ди­ви­ла­ся на пра­во, на лі­во. Аж на­раз ко­ло мо­ги­лок чує сто­гін. Сер­це Ні­ни міц­но за­би­ло­ся. Але плас­тун­ка не сміє бо­я­ти­ся. І Ні­на від­важ­но йде до чо­гось чор­но­го, що стог­не.

— Ох, ох! — ка­зав хтось ста­рень­ким го­ло­сом. — Ох, ох, мої дро­ва, де мої дро­ва.

— Що Вам ста­ло­ся? — за­пи­та­ла Ні­на і по­ба­чи­ла ста­ру ба­бу­сю, що шу­ка­ла чо­гось по бо­ло­ті.

— Де мої дро­ва? Я зби­ра­ла на мо­гил­ках і всі роз­си­па­ли­ся, всі поп­ли­ли.

Ні­на ско­ро ки­ну­ла­ся зби­ра­ти.

— Ось во­ни, ба­бу­сю. Я вам по­мо­жу від­нес­ти до до­му. Де ви жи­ве­те?

— Ні, дя­кую то­бі дів­чин­ко, — від­по­ві­ла ба­бу­ся. — Я пі­ду до­до­му са­ма. Тіль­ки ска­жи ме­ні, що то­бі да­ти за те, що ти ме­ні по­мог­ла.

— Ні­чо­го ба­бу­сю, ні­чо­го. Я плас­тун­ка.

— Не хо­чеш ні­чо­го? — зди­ву­ва­ла­ся ба­бу­ся. — Але я маю ча­рів­ну си­лу. Я зроб­лю те­бе ца­рів­ною. Але не дам то­бі зо­ло­тої ко­ро­ни, бо ти за­гор­ді­єш. Не дам то­бі зо­ло­тої оде­жі, щоб ти не пе­рес­та­ла но­си­ти сво­єї по­лот­ня­ної со­роч­ки. Не дам то­бі зо­ло­тої па­ла­ти, щоб ти не пе­рес­та­ла лю­би­ти свою убо­гу хат­ку. Але дам то­бі зо­ло­те сер­це, що бу­де лю­би­ти всіх сво­їх і по­ма­га­ти кож­но­му, в ко­го го­ре.

І Ні­на со­бі рос­ла. І ніх­то не знав, що во­на ца­рів­на, бо не ма­ла во­на ні зо­ло­тої ко­ро­ни, ні зо­ло­тих шат і не жи­ла в зо­ло­тій па­ла­ті. Але Ні­на ма­ла ча­рів­ну си­лу. Її сло­ва бу­ли — не­мов най­кра­ща піс­ня, що лю­дям ка­же за­бу­ти їх го­ре. Її ус­міх був не­мов про­мінь сон­ця. І на­віть най­більш хво­рі ус­мі­ха­ли­ся до Ні­ни. А Ні­на лю­би­ла всіх сво­їх і все своє. Хо­ди­ла Ні­на всю­ди, де бу­ло го­ре. І при­но­си­ла зі со­бою ба­га­то-ба­га­то про­мі­нів сон­ця, ус­мі­хів щи­рих, слів ро­зум­них. Бо Ні­на бу­ла ца­рів­на і во­на ма­ла зо­ло­те сер­це — що сіє нав­ко­ло се­бе най­біль­ші скар­би.

Їв­га Шу­гай