Казка про княжну Олесю

Десь та не­десь, в од­ній кра­ї­ні сто­яв на ви­со­ко­му бе­ре­зі рі­ки за­мок. А в то­му зам­ку про­жи­ва­ла княж­на Оле­ся.

Бу­ла во­на та­ка гар­на й ба­га­та, що й не ска­за­ти. З усіх кра­їв при­їз­ди­ли ли­ца­рі й по­див­ля­ли її кра­су.

Не­да­ле­ко тої кра­ї­ни, де кня­жи­ла Оле­ся, жи­ла на піс­ках і мо­ча­рах ба­ба Злю­ща. Во­на бу­ла ду­же вбо­га й ла­со пог­ля­да­ла на ба­гатс­тва Оле­сі. Ба­ба хит­ро­ща­ми вкра­ла­ся до зам­ку княж­ни й са­ма за­сі­ла на її прес­то­лі. А її хор­ти роз­біг­ли­ся по ці­лій Оле­си­ній кра­ї­ні й по­ча­ли її ни­щи­ти. Та з зе­ле­них сте­пів на­дї­хав на доб­ро­му ко­ні ли­цар Бож­дар. Він по­ба­чив, що ба­ба Злю­ща заб­ра­ла в Оле­сі всі її ма­єт­ки. То­ді Бож­дар до­був гос­тро­го ме­ча й ки­нув­ся на ба­бу Злю­щу та її хор­тів.

Злю­ща вті­ка­ла до сво­єї ліп­лян­ки на піс­ках, а ли­цар гнав­ся за нею. Ба­ба по­ба­чи­ла, що вже їй над­хо­дить кі­нець — дих­ну­ла на Бож­да­ра от­руй­ним ди­мом і він по­чав зне­ма­га­ти. То­ді під­повз до ньо­го з пів­но­чі змий Го­ри­нич. Він пе­ре­ки­нув­ся в гар­но­го ца­ре­ви­ча й ска­зав до Бож­да­ря:

— Поб­ра­тай­ся зі мною, то я то­бі по­мо­жу по­би­ти ба­бу Злю­щу.

Бож­дар поб­ра­тав­ся з Го­ри­ни­чем. Але змий Го­ри­нич був не­доб­рий. Як тіль­ки діс­тав­ся до зам­ку княж­ни Оле­сі, за­раз по­го­див­ся з ба­бою Злю­щою. Уд­вох во­ни за­би­ли ли­ца­ря Бож­да­ря, а са­мі по­ді­ли­ли­ся доб­ром княж­ни. Оле­ся му­сі­ла їм слу­жи­ти, а ба­ба Злю­ща й змий Го­ри­нич бен­ке­ту­ва­ли в її те­ре­мах.

Вір­ні слу­ги Оле­сі про­бу­ва­ли звіль­ни­ти її з не­во­лі, але їх до­би­ва­ли хор­ти Злю­щої й пе­си­го­лов­ці змия Го­ри­ни­ча. Дов­гі ро­ки му­чи­ла­ся княж­на Оле­сі в не­во­лі.

Аж од­но­го ра­зу, як змий Го­ри­нич ски­нув свою лис­ку­чу шку­ру і був сла­бий, слу­ги Оле­сі ки­ну­ли­ся на ньо­го. Їх про­ва­див мо­ло­дий ли­цар Ев­ген.

Ли­ца­рі Оле­сі би­ли Го­ри­ни­ча так, що він пок­рив­ся кро­вю. Та ба­ба Злю­ща піс­ла­ла з-за­ду сво­їх хор­тів і во­ни з Го­ри­ни­чем по­би­ли ли­ца­рів княж­ни. Ос­тав­ся ли­цар Ев­ген. Він му­сів скри­ва­ти­ся пе­ред Злю­щою й Го­ри­ни­чем. Але він не ки­дав сво­йо­го ме­ча. Йо­го вір­ні то­ва­ри­ші за­хо­ди­ли тай­ком до зам­ку й по­би­ва­ли слуг ба­би й змия.

То­ді ба­ба Злю­ща й Го­ри­нич ста­ли ра­ди­ти­ся, як­би їм поз­бу­ти­ся ото­го ли­ца­ря. Во­ни піш­ли в гли­бо­кий ліс, де жив ча­рів­ник Під­ступ. Ча­рів­ник дав їм ко­ро­боч­ку. В цій ко­ро­боч­ці ле­жа­ла згор­не­на змі­юч­ка.

— Під­ло­жіть цю ко­ро­боч­ку, — ска­зав ча­рів­ник, — то­му ли­ца­ре­ві на сер­це, а він за­ги­не!

Ба­ба Злю­ща й Го­ри­нич зра­ді­ли. Во­ни заб­ра­ли ко­ро­боч­ку і мер­щій по­біг­ли до­до­му. Опіс­ля виб­ра­ли до­ві­ре­но­го слу­гу. На­ка­за­ли йо­му від­най­ти ли­ца­ря Ев­ге­на і пок­лас­ти йо­му на сер­це ко­ро­боч­ку. Слу­га взяв ко­ро­боч­ку й пі­шов.

Ли­цар Ев­ген пе­ре­бу­вав у той час у три­де­вя­то­му царс­тві над си­нім мо­рем. Він са­ме ду­мав, як має виз­во­ли­ти княж­ну Оле­сю. То­ді прий­шов до ньо­го слу­га Го­ри­ни­ча й дав йо­му ко­ро­боч­ку.

— Це пе­ре­дає то­бі, — ска­зав він, — княж­на Оле­ся.

Ли­цар уті­шив­ся й з ра­до­щів при­гор­нув ко­ро­боч­ку до гру­дей. То­ді са­ме ви­пов­зла з ко­ро­боч­ки га­дюч­ка й вку­си­ла йо­го в сер­це. Ли­цар Ев­ген по­мер.

Ба­ба Злю­ща й змий Го­ри­нич аж тан­цю­ва­ли з ра­до­щів. Во­ни ду­ма­ли, що вже ніх­то не про­же­не їх з те­ре­мів княж­ни Оле­сі. Але бра­ти ли­ца­ря Ев­ге­на пок­ля­ли­ся на йо­го мо­ги­лі, що виз­во­лять княж­ну Оле­сю.

Во­ни зва­ри­ли за­ліз­но­го бо­бу й да­ли ба­бі Злю­щій. Ба­ба на­ков­та­ла­ся то­го бо­бу й лоп­ну­ла. То­ді ки­ну­ли­ся на змия Го­ри­ни­ча. Змий по­чав па­ли­ти їх вог­нем, але ли­ца­рі по­би­ли йо­го. Княж­на Оле­ся ста­ла віль­на. Во­на зно­ву одяг­ну­ла­ся в кня­жу ки­рею й за­сі­ла на прес­то­лі.

А дов­кру­ги неї пос­та­ва­ли ли­ца­рі. Во­ни три­ма­ли в ру­ках яс­ні ме­чі й спі­ва­ли піс­ню про чер­во­ну кров, що вип­ли­ла з сер­ця най­біль­шо­го ли­ца­ря княж­ни Оле­сі.

«Ма­лі дру­зі», ч. 5 (17), тра­вень 1941, с. 103-104