РОВ 198 (впо­ряд­ни­ків 156)

«25 в кар­це­рі, не ра­ху­ю­чи про­во­ду»

Все роз­по­ча­лось, як у каз­ці, ве­се­ло та прос­то. У міс­ті Луць­ку бу­ло ви­рі­ше­но про­вес­ти виш­кіл ви­хов­ни­ків но­вац­тва. По­чув­ши дов­го­о­чі­ку­ва­ну но­ви­ну, плас­ту­ни та плас­тун­ки з близь­ких та да­ле­ких око­лиць чим­дуж ки­ну­лись до да­вньої сто­ли­ці Во­ли­ні...

10 май­же 00 ве­се­лі брат­чи­ки та сес­трич­ки за­хо­дять до гос­тин­но­го при­мі­щен­ня ЗОШ № 15. Їх ра­дість та­ка ве­ли­ка, що ли­хо­віс­ний скрип две­рей ні­ко­го не бен­те­жить.

Ак­то­вий зал. І ось тут із їх­ніх очей спа­ла рай­дуж­на пе­ле­на. «Ре­чі в кар­цер!», «Гро­ші пи­са­рю!», «За­пов­нюй­те зго­ло­шен­ня!!!» — ці ви­гу­ки по­ка­за­ли справ­жнє об­лич­чя про­во­ду. Але най­важ­че бу­ло ще по­пе­ре­ду...

Ча­рів­ні, ми­лі та не­пов­тор­ні інс­трук­то­ри із чу­до­ви­ми зу­ба­ми та на­си­че­ним чер­во­ним ко­льо­ром гу­бів гіп­но­тич­ни­ми го­ло­са­ми по­ча­ли чи­та­ти, чи­та­ти, чи­та­ти... Уве­че­рі дех­то із учас­ни­ків так і за­ли­шив­ся си­ді­ти на сво­їх стіль­цях.

День дру­гий, але не ос­тан­ній. Зран­ку Бо­бер по сек­ре­ту ска­зав, що вно­чі чу­ло­ся го­лос­не чав­кан­ня. Гу­тір­ки ста­ва­ли де­да­лі гіп­но­тич­ні­ши­ми (на хвиль­ку вда­ло­ся на­віть ві­дір­ва­ти­ся від ду­мок про виш­кіл і кар­цер та по­ли­ну­ти у ди­тинс­тво — у той час, ко­ли мож­на бу­ло із зап­лю­ще­ни­ми очи­ма слу­ха­ти каз­ку) та енер­ґій­ні­ши­ми — сер­ця учас­ни­ків по­чи­на­ли би­тись час­ті­ше і час­ті­ше («Ад­ре­на­лін» — на­ді­я­лись учас­ни­ки, «Ман­драж» — ста­ви­ли пра­виль­ний ді­яг­ноз чле­ни про­во­ду). Кар­цер об­рос­тав ле­ґен­да­ми, страш­ни­ми іс­то­рі­я­ми про но­ва­ків та, міс­ця­ми, реш­тка­ми ху­до­жньої ді­яль­нос­ти та ча­ю­ван­ня.

День пе­ре­дос­тан­ній. Учас­ни­ки вже по­ча­ли ди­ву­ва­ти­ся, як дех­то з них до­жив до цьо­го ча­су. Їх че­ка­ло найс­траш­ні­ше вип­ро­бу­ван­ня. Жи­ві но­ва­ки... Жи­ві но­ва­ки!!! Очі май­бут­ніх брат­чи­ків та сес­три­чок по­ча­ли ви­ла­зи­ти з ор­біт. Шко­ла за­гу­ла від ту­по­ту, кри­ку, йой­кан­ня та за­ви­ван­ня. (Сла­ва Бо­гу, уч­ні вже піш­ли до­до­му й не під­да­лись пси­хо­ло­гіч­ній ата­ці но­вац­тва). Уве­че­рі сес­трич­ка ко­мен­дан­тка роз­ка­зу­ва­ла всі­я­ну різ­ни­ми не­по­добс­тва­ми та прим­ха­ми до­лі іс­то­рію УПН, на­тя­ка­ю­чи, що кра­ще ста­ти ви­хов­ни­ком доб­ро­віль­но... Всім бу­ло ве­се­ло!

Ос­тан­ній де-е-е-е-нь!!! Піш­ли у цер­кву. Але гу­тір­ки ще три­ва­ли. О жах! Не­щас­них плас­ту­нів при­му­си­ли роз­би­ра­ти но­ва­ка (не­хай на­віть од­нос­трій). Ско­ро кі­нець.

Опит­ник. О Гос­по­ди! Як пи­шуть­ся ці бук­ви? Чо­му я? Ко­ли кі­нець?

А кін­ця не бу­де! Той, хто хоч раз мав спра­ву із хи­мер­ни­ми та та­ки­ми нез­ви­чай­ни­ми но­ва­ка­ми, ні­ко­ли не за­бу­де цьо­го!

Кін­ця не­має!

Го­туйсь!

ст. пл. Ірина Остапйовська, Луцьк, 2005