Орли

Учив ста­рий орел мо­ло­до­го лі­та­ти.

Нав­чає йо­го: «Ле­ти по­ма­лу, але як­най­ви­ще. Тіль­ки вит­ри­вай. Тям, що ти — орел».

По­ле­ті­ли ве­ли­ки­ми ко­ла­ми. Круж­ля­ли в по­віт­рі і під­ні­ма­ли­ся що­раз ви­ще, аж по­ки ве­ли­ча­во не поп­лив­ли в си­ній бла­ки­ті: ста­рий на­пе­ред, а мо­ло­дий, роб­ля­чи все, як бать­ко, по­за­ду.

Але ж мо­ло­дий швид­ко вчув уто­му, та й по­чав бо­я­ти­ся в та­кій ви­со­ті. От він і став про­си­ти­ся додо­лу. Од­нак ста­рий не доз­во­ляє, а су­во­ро гу­кає йо­му:

— Ви­ще вго­ру!

Мо­ло­дий нап­ру­жив свої си­ли, але ж швид­ко по­чав з уто­ми спус­ка­ти­ся вниз.

— Я вже біль­ше не мо­жу! — кви­лить він.

— Ви­ще, все ви­ще! Ти — син ор­ла! — ще су­во­рі­ше ви­гук­нув ста­рий.

За­мовк мо­ло­дий, ще дуж­че нап­ру­жив свої си­ли, й ось — вит­ри­вав, вит­ри­вав ра­зом з бать­ком.

Ко­ли ж по­вер­ну­ли­ся ор­ли до гніз­да, ста­рий не хва­лив син­ка, тіль­ки ж по­важ­но про­мо­вив:

— Ти са­мий те­пер до­ка­зав, що для ор­лів не­має «не мо­жу», а тіль­ки «вит­ри­ваю».

Чесь­ка бай­ка

«Ма­лі дру­зі», ч. 3, бе­ре­зень 1940, с. 14

Зовемося орлами... Що це для нас означає?

Можливо, хтось, хто сприймає це як добру казку, у яку бавляться дорослі люди, здвигне плечима і скаже: «Хіба це має щось означати?..» А хтось інший, хто не звик перейматися високим, запитає: «Це обов’язково — бути орлом? Чи не досить із мене й назви?» Ще інший, хто воліє дивитися собі під ноги, аніж підносити зір до неба, промовить строго: «Треба бути реалістами — гляньте, який світ навколо! Не час зараз на всякі мрії!»

Що ж скажемо ми, хто поперед себе поставив ідею, за якою, мов за компасом, скеровує свій лет? Ми, хто творить у своєму гурті орлину атмосферу не заради красивої казки чи чепурної назви?

Кожен з нас був молодим орлом, що вчиться літати. Хтось вибирав собі надто далеку мету, але повертав на півдорозі. Хтось боявся лету і висоти й кружляв над землею, не наважуючись випробувати свої сили. Комусь, може, дух захопило від щастя, і він не бачив  навколо себе ні провідника, ані малих орлят... Але кожен пам’ятав ті слова: витривай, якщо ти орел.

Багато з нас було й тим дорослим, що вчив інших літати. Часом бували надто вимогливими до них, картали за нерівний лет чи за брак відваги. Часом самим від утоми заплющувалися очі, і тоді хотілося сказати: нехай летять, як уміють. А може, не дбаючи, не підносили їх на орлині висоти... Ні — вище вгору, туди, до сонця, бо це наказ серця.

Так, дорогі Сірі Орли і Орлиці! Якщо так зовемось — не сміємо казати одне одному «не можу». Якщо зовемось орлами — будьмо ними!