Новацька праця на Лемківщині та Підляшші
в 1940-1941 роках

Так скла­ло­ся, що плас­то­ві іс­то­ри­ки та лі­то­пис­ці, опи­су­ю­чи ді­яль­ність Плас­ту під час дру­гої сві­то­вої вій­ни, май­же ціл­ко­ви­тою мов­чан­кою про­ми­на­ють 1940-41 ро­ки та ді­яль­ність «Ку­ре­нів мо­ло­ді» на те­ре­нах Ге­не­рал-Гу­бер­на­торс­тва. Зок­ре­ма, Се­ве­рин Ле­виць­кий у сво­їй пра­ці «Ук­ра­їнсь­кий плас­то­вий Улад в ро­ках 1911-1945 у спо­га­дах ав­то­ра» до­сить по­біж­но зга­дує про те, що Ук­ра­їнсь­ко­му Цен­траль­но­му Ко­мі­те­то­ві в Кра­ко­ві вда­ло­ся от­ри­ма­ти доз­віл на ор­га­ні­за­цію «Ку­ре­нів мо­ло­ді». Сі­рий Лев твер­дить, що «Ні­мець­ка то­діш­ня дій­сність і до­бір лю­дей до про­во­ду "Від­ді­лу мо­ло­ді" спри­чи­ни­ли те, що в ос­нов­но­му ви­хо­ван­ня мо­ло­ді на плас­то­вих іде­а­лах не ма­ло міс­ця», хоч по­де­ку­ди на міс­цях, де опи­ни­ли­ся плас­то­ві про­від­ни­ки, біль­шою чи мен­шою мі­рою в ді­яль­нос­ті «Ку­ре­нів» ви­яв­ля­ли­ся плас­то­ві тра­ди­ції. Серед таких провідників Сірий Лев називає імена Михайла Іва­нен­ка, о. Богдана Га­ну­шевсь­кого, Леоніда Ба­чинсь­кого, Сер­гія Кос­тець­кого.

Ста­рий Орел у сво­є­му на­ри­сі «25-річ­чя но­ваць­ко­го ру­ху» ось що пи­ше про та­бо­ри-осе­лі, ор­га­ні­зо­ва­ні для ді­тей Хол­мщи­ни:

«У 1940 р. при до­по­мо­зі УЦК в Кра­ко­ві ор­га­ні­зо­ва­но ди­тя­чий та­бір в Ок­ше­ві бі­ля Хол­ма. Ко­ман­дан­том та­бо­ру був д-р Лев Ду­бас, а обоз­ним Ро­ман Ко­пач. Учас­ни­ків та­бо­ру бу­ло 64. Біль­шість ді­тей при­ї­ха­ло з Вар­ша­ви, що їх бать­ки бу­ли еміґ­ран­та­ми з 1919 р. Всі во­ни го­во­ри­ли поль­ською мо­вою, крім трьох дів­чат, до­чок ред. Ос­тровсь­ко­го. По мі­ся­це­ві пе­ре­бу­ван­ня на та­бо­рі роз­'ї­ха­ли­ся вже зі знан­ням ук­ра­їнсь­кої мо­ви. Це ста­ло­ся зав­дя­ки пра­ці ви­хов­ни­ків: д-ра Ми­ко­ли Цен­ка, пи­са­ря, та впо­ряд­ни­ків: Ро­ма­на Са­є­ви­ча, Ва­си­ля Бу­ту­ри­на і ін­ших чле­нів про­во­ду.

У 1941 р. від­бу­ли­ся ди­тя­чі та­бо­ри на Лем­ків­щи­ні, Під­ляш­ші та Хол­мщи­ні».

З цих не­ве­ли­ких ін­фор­ма­цій мо­же­мо зро­зу­мі­ти, що якісь ор­га­ні­за­цій­ні зу­сил­ля ро­би­ли­ся і що ске­ро­ва­ні во­ни бу­ли ве­ли­кою мі­рою і на ді­тей но­ваць­ко­го ві­ку.

Ці­ка­ві ві­до­мос­ті мож­на від­най­ти у то­ді­шній ук­ра­їнсь­кій пре­сі. Ось жур­на­лик «Ма­лі дру­зі», ви­да­ва­ний у Кра­ко­ві для шко­ля­рів Лем­ків­щи­ни, Під­ляшшя і Хол­мщи­ни, міс­тить хоч і не­ве­лич­кі, але ду­же точ­ні за­міт­ки.

Пер­ше, що на­ди­бу­є­мо на сто­рін­ках «Ма­лих дру­зів», це ого­ло­шен­ня про літ­ні та­бо­ри:

Їде­мо на осе­лі

Ра­діс­на віс­тка для Вас, ді­точ­ки: оце в ча­сі фе­рій від­бу­дуть­ся для ук­ра­їнсь­кої діт­во­ри дві літ­ні осе­лі, од­на на Лем­ків­щи­ні в Ро­ма­но­ві, дру­га бі­ля Хол­му в Ок­ше­ві. Зго­ло­шу­ва­тись мо­жуть хлоп­чи­ки й дів­чат­ка від 7-го до 12-13 ро­ку жит­тя. Осе­лі бу­дуть три­ва­ти від 10 лип­ня до 20 сер­пня.

Про­сіть, ді­точ­ки, сво­їх Ба­теч­ків, щоб кон­че вис­ла­ли Вас до осе­лі. Там у дру­жньо­му, ве­се­ло­му гур­ті на­бе­ре­те­ся сил і здо­ров­ля і нав­чи­те­ся всі­ля­ких умі­лос­тей.

У ча­со­пи­сі «Кра­ківсь­кі Віс­ті» бу­де опо­віс­тка, ко­ли, як і з чим їха­ти до осе­лі, та як до неї зго­ло­шу­ва­ти­ся (ч. 7-8, ли­пень-сер­пень 1940).

Ба­чи­мо, що в пла­ні бу­ло про­ве­ден­ня 1940 ро­ку двох та­бо­рів для ді­тей но­ваць­ко­го ві­ку (вік ді­тей май­же той са­мий, що й но­ви­ків, що та­бо­ру­ва­ли в Під­лю­то­му та на Ос­то­до­рі у 20-30-х роках). А ось нас­туп­не, ве­рес­не­ве чис­ло жур­на­лу. У ньо­му на са­мо­му по­чат­ку (с. 5) ма­є­мо, мож­на ска­за­ти, піс­ля­та­бо­ро­вий ре­пор­таж. І що б ви ду­ма­ли? Та­бо­рів від­бу­ло­ся не два, а ці­лих чо­ти­ри! Щоп­рав­да, тут не­має док­лад­ні­ших да­них, яких, мо­же, хтось із нас би очі­ку­вав: хто са­ме про­ва­див та­бо­ра­ми, чи во­ни від­бу­ва­лись у зап­ла­но­ва­ний тер­мін (пів­то­ра мі­ся­ці!), скіль­ки бу­ло учас­ни­ків і як виг­ля­да­ла та­бо­ро­ва прог­ра­ма. Але, пев­не, ми з ва­ми аж над­то вимогливі. Чи­тай­те:

Най­кра­щі ва­ка­ції

Ви пев­но всі ду­же ці­ка­ві, хто з ма­лих дру­зів мав най­кра­щі ва­ка­ції. Оче­вид­но, най­кра­щі ва­ка­ції ма­ли ці, що бу­ли в та­бо­рах: в Ок­ше­ві ко­ло Хол­му, в Тур­ко­ви­чах ко­ло Гру­бе­шо­ва, в Ки­єв­ці ко­ло Бі­лої Під­лясь­кої й у Ро­гіз­ні ко­ло Люб­ли­на. Не ві­ри­те? Глянь­те лиш на світ­ли­ни, що їх міс­ти­мо в жур­на­ли­ку. Скіль­ки ж це ра­дос­ти, при­год і сон­ця бу­ло в цих та­бо­рах! А які чу­до­ві й ці­ка­ві бу­ли оці ве­чір­ні ват­ри, що го­рі­ли яс­ним по­лу­мям аж ген під не­бо. О, не ско­ро за­бу­дуть ді­ти ці гар­ні, ве­се­лі дні, про­ве­де­ні в та­бо­рах. А скіль­ки во­ни ці­ка­во­го й доб­ро­го нав­чи­ли­ся там!

В чер­го­вім чис­лі по­міс­ти­мо ще ба­га­то світ­лин з та­бо­рів, а мо­же хтось з ма­лих дру­зів —та­бо­ро­ви­ків приш­ле нам гар­ний до­пис? Ду­же про­си­мо!

На пре­ве­ли­кий жаль, ме­ні не тра­пи­ло­ся нас­туп­не чис­ло жур­на­лу, то­му не­ві­до­мо, чи бу­ли у ньо­му опуб­лі­ко­ва­ні обіцяні дописи і знімки з таборів. Про­те ті кіль­ка світ­лин, що знаходимо у цьо­му чис­лі, є та­кож ду­же цінні. Це фо­тог­ра­фії з та­бо­рів в Ок­ше­ві та Ки­їв­ці.

Та­бір, що відбувався в Ок­ше­ві — єдиний з усіх таборів, про який до­сі опуб­лі­ко­ва­но де­я­кі спо­га­ди, зок­ре­ма, спо­гад Во­ло­ди­ми­ра Гоць­ко­го у «Плас­то­во­му Віс­ни­ку» (видання КПС Польщі, 1992, ч. 3) та Зи­но­вія Ле­виць­ко­го у пам’ят­ній кни­зі Холмсь­кої гім­на­зії (Долі розкиданих по світу. — Львів, 1999). Да­ні, що їх от­ри­му­є­мо з цих спо­га­дів, де­що різ­нять­ся від тих, що по­дає Ста­рий Орел. Зок­ре­ма, В. Гоць­кий пи­ше, що та­бір бу­ло роз­мі­ще­но в сіль­сько­гос­по­дарсь­кій шко­лі, учас­ни­ка­ми бу­ли ді­ти ві­ком від 8 до 15 ро­ків, з них 83 бу­ло з Вар­ша­ви, 16 з по­ві­тів Со­каль, Белз та Лю­ба­чів. Се­ред учас­ни­ків був Юр­ко Шу­хе­вич, яко­го під кі­нець та­бо­ру від­ві­дав бать­ко.

В се­лі Ки­їв­ці, як ви­яв­ля­єть­ся з нас­туп­них чи­сел жур­на­лу, ді­яв гур­ток но­ви­чок «Про­мін­чи­ки», яким про­ва­ди­ла вчи­тель­ка п. О. Яворсь­ка і який мав ре­ґу­ляр­ні схо­ди­ни про­тя­гом ро­ку (прав­до­по­діб­но, від ча­су про­ве­ден­ня пер­шо­го та­бо­ру). Каз­ку чи бу­валь­щи­ну, на­пи­са­ну про цих но­ви­чок (а мо­же, й нав­мис­но для них) знай­де­те у ВО­Рі в руб­ри­ці «На до­по­мо­гу ви­хов­ни­ку» під заголовком «Царівна “Золоте Серце”». Звер­ніть ува­гу: го­лов­на ге­ро­ї­ня, но­вич­ка з гур­тка «Про­мін­чи­ки», на­зи­ває се­бе ні­як інак­ше, як тільки плас­тун­кою.

А ось один з чис­лен­них лис­тів «ма­лих дру­зів» до сво­го жур­на­лу. Лист цей цінний тим, що у ньому не тільки вказано імена і прізвища ройових провідників, а й тим, що тут бачимо згадку про однострої, яких переважно в тодішніх умовах просто не встигали завести:

Но­ви­ки пра­цю­ють

Ми ді­ти з При­би­ше­ва, пов. Ся­нік на Лем­ків­щи­ні (..). На­ше се­ло по­ло­же­не близь­ко сло­ваць­кої гра­ни­ці. Те­че че­рез ньо­го по­тік По­лон­ка, кот­рий по­то­му пли­ве до Ос­ла­ви і Ся­ну (..)

Най­біль­ша пра­ця іде в Ку­рі­ні Но­ви­ків. На­ша чо­та ді­лить­ся на 3 рої. Ку­рін­ним є Пряд­ка Сте­пан, уч. IV кл. Ро­йо­ві є: Осю­рак Ан­дрій, Осю­рак Спи­рі­ді­он і Ду­дусь Ми­хай­ло, а для дів­чат Ба­зар Ан­на.

Всі ми ма­є­мо де­ре­вя­ні крі­си і ґра­на­то­ві од­нос­трої. В лі­ті вправ­ля­є­мо 2 ра­зи в тиж­день, ко­ли ма­є­мо якийсь вис­туп, то і час­ті­ше.

По­діб­ні ін­фор­ма­ції мож­на знай­ти і в ін­ших чис­лах жур­на­лу. Нап­рик­лад, діз­на­є­мо­ся, що в За­бо­лот­тю на Під­ляш­ші не­да­ле­ко Хол­ма «за­ло­жи­ли Ку­рінь Но­ви­ків, бо Бать­ків­щи­на пот­ре­бує ба­га­то здо­ро­вих і муд­рих лю­дей» (про це пи­ше Валь­чук Ма­рія, доч­ка Ан­ни).

Ви­хов­на пра­ця ве­ла­ся та­кож під ін­ши­ми наз­ва­ми, зок­ре­ма, зус­трі­ча­ють­ся згад­ки про ор­га­ні­за­цію «Січ» (ві­до­мо, що під ці­єю наз­вою зас­но­ву­ва­ли плас­то­ву ор­га­ні­за­цію мо­ло­ді у 1941 ро­ці у Льво­ві, але її ще в за­род­ку лік­ві­ду­ва­ли нім­ці). У зв’яз­ку з цим ду­же ці­ка­ви­ми є опо­ві­дан­ня Пет­ра Мір­чу­ка «Ми, шко­ля­ри­ки ма­лі», що дру­ку­ва­ли­ся в «Малих друзях», по­чи­на­ю­чи від січ­ня 1941 ро­ку. Не мож­на твер­ди­ти, що ці опо­ві­дан­ня сто­від­сот­ко­во від­би­ва­ли ре­аль­ну дій­сність, але є під­ста­ви вба­ча­ти у них сво­є­рід­ні ме­то­дич­ні вка­зів­ки для ор­га­ні­за­ції пра­ці. П. Мір­чук на­зи­ває чле­нів «Сі­чі» но­ви­ка­ми, їх­ні від­ді­ли — ро­я­ми, при­чо­му хлоп­ці ма­ють свій рій, а дів­ча­та — свій. Но­ви­ки про­во­дять свої схо­ди­ни, на яких бав­лять­ся в різ­но­ма­ніт­ні іг­ри, слу­ха­ють роз­по­ві­ді про Ук­ра­ї­ну, вчать вірші та спі­ва­ють пі­сень. Зго­дом рої об’єд­ну­ють­ся в ку­рінь но­ви­ків (описуваний курінь но­сить ім’я Бо­гу­на). Під час сходин застосовуються елементи впоряду та звітування. Але най­ці­ка­ві­ше те, що новики, як справ­жні плас­ту­ни, скла­да­ють про­би!

До «Пер­шої про­би» тре­ба вмі­ти:

Зас­пі­ва­ти ук­ра­їнсь­кий гимн. Зас­пі­ва­ти ще пять ук­ра­їнських пі­сень. Ска­за­ти з па­мя­ти «За­по­віт» Шев­чен­ка «Як ум­ру». Який є ук­ра­їнсь­кий герб і пра­пор. Як на­зи­ва­єть­ся го­лов­не міс­то і го­лов­на рі­ка Ук­ра­ї­ни. Зна­ти жит­тє­пис Т. Шев­чен­ка. Жит­тє­пис опі­ку­на ку­рі­ня.

А крім цьо­го: за­вя­за­ти шість різ­них вуз­лів; при­ши­ти ґуд­зик; са­мо­му ско­ро і доб­ре вбра­тися та взу­ти­ся; за­вя­за­ти зра­не­ний па­лець; вмі­ти ска­ка­ти по­над шну­рок; зро­би­ти щось са­мо­му з де­рева або з па­пе­ру; при грі Кі­ма за­па­мя­та­ти хоч шість пред­ме­тів.

А даль­ші ви­мо­ги та­кі: від­бути хоч дві про­гуль­ки, зро­би­ти хоч шість доб­рих діл, не опусти­ти біль­ше, як 3 ра­зи, сходи­ни.

Всю цю прог­ра­му перед іспитом но­ви­ки ма­ли вже ра­ні­ше від­бу­ти на сво­їх схо­ди­нах.

Ось та­ке во­но бу­ло (чи ма­ло бу­ти), плас­то­ве-но­ваць­ке жит­тя сіль­ської ук­ра­їнсь­кої мо­ло­ді, що жи­ла у пе­ре­важ­но чу­жи­нець­ко­му ото­чен­ні і ні­ко­ли ра­ні­ше не ма­ла ані рід­ної шко­ли, ані своєї дитячої ор­га­ні­за­ції. І хоч організаційна діяльність тривала недовго, напевно вона дала дуже добрі результати. Як пише Сірий Лев, «ця "то­ле­ро­ва­на" нім­ця­ми ор­га­ні­за­ція, "Ку­рі­ні мо­ло­ді", яка по­ши­ри­ла­ся до­сить ма­со­во, ма­ла .. ве­ли­кий і ви­рі­шаль­ний у май­бу­тньо­му вплив на за­галь­но-на­ці­о­наль­не ак­ти­ві­зу­ван­ня та ос­ві­дом­лен­ня мас мо­ло­ді, для яко­го пра­цю­ва­ти в поль­ській дій­снос­ті бу­ло ду­же важ­ко, а ча­са­ми й ціл­ком не­мож­ли­во».

Мож­на спо­ді­ва­ти­ся, що при ре­тель­ні­ших по­шу­ках ми ви­я­ви­мо ще біль­ше свід­чень про ці ор­га­ні­за­ції і та­ким чи­ном змо­же­мо до­пов­ни­ти плас­то­ву іс­то­рію са­мо­бу­тньою сто­рін­кою.