Дещо з моїх спогадів про...

(сестричка з України на новацькому таборі в Америці)

Нас­прав­ді, ос­та­точ­на дум­ка про те, що ж я від­чу­ла і зро­зу­мі­ла там, в Аме­ри­ці, сфор­му­ва­лась вже да­ле­ко по при­їз­ді до­до­му. І, як на ме­не, це чу­до­во, ад­же я ма­ла до­сить ча­су, аби ві­дій­шли зай­ві нас­трої і за­ли­ши­лись більш-менш ра­ці­о­наль­ні дум­ки.

Спер­шу про мої стра­хи перед по­їз­дкою. Я бо­я­лась ле­ті­ти, бо­я­лась бу­ти од­ною се­ред та­кої ве­ли­кої кіль­кос­ти нез­на­йо­мих ме­ні лю­дей, та й та­бір мав три­ва­ти до­сить дов­го, а ще, як­що чес­но, я ва­га­лась, чи не бу­де біль­ше ко­рис­ти з ме­не тут, в Ук­ра­ї­ні. Але я та­ки на­ва­жи­лась, і ми по­ї­ха­ли...

Нас ду­же гарно зус­трі­ли і від­вез­ли до та­бо­ру. Осе­ля Вов­ча Тро­па прос­то фан­тас­тич­на, в Ук­ра­ї­ні важ­ко бу­ло б знай­ти ба­зу, яка б вмі­щу­ва­ла стіль­ки лю­дей і бу­ла за­без­печ­на усім не­об­хід­ним для та­бо­ру­ван­ня.

Зран­ку я поз­на­йо­ми­лась з сес­трич­ка­ми. Не ска­жу, що прий­ня­ли ме­не неп­ри­віт­но, але на­ші лю­ди більш від­кри­ті і доб­ро­зич­ли­ві, то­му, ма­буть, я че­ка­ла теп­лі­шо­го при­йо­му. Та й до­по­мо­га моя бу­ла не­пот­ріб­ною, я від­чу­ва­ла ма­лу пот­ре­бу в со­бі на цьо­му та­бо­рі. Оце нас­прав­ді бу­ло най­важ­че для ме­не про­тя­гом усьо­го та­бо­ру — ма­ти ма­ло ро­бо­ти, — ад­же я звик­ла до ве­ли­кої зай­ня­тос­ти. Те­пер мо­жу ска­за­ти, як би це мож­на бу­ло вип­ра­ви­ти. У ме­не не бу­ло попереднього зв'яз­ку з ко­мен­дан­ткою, і як­би во­на зна­ла, що я мо­жу ор­га­ні­зо­ву­ва­ти ба­га­то хо­ро­ших ре­чей, то, ма­буть, ви­ді­ли­ла б ме­ні біль­ше ро­бо­ти. Та, як на ме­не, ко­мен­дан­там бу­ло важ­ко пе­ред­ба­ча­ти, хто до них при­ї­де і які обов­'яз­ки мож­на бу­ло б пок­лас­ти на ви­хов­ни­ків з Ук­ра­ї­ни. В зго­ло­шен­ні вар­то бу­ло б вка­зу­ва­ти та­бо­ри, які ми від­бу­ли, і наші ро­лі на них. Доб­ре бу­ло б по­да­ти дум­ку про нас ко­мен­дан­та та­бо­ру, ад­же йо­му доб­ре вид­но, хто на що біль­ше зда­тен. Шко­дую, що на та­бо­рі пра­цю­ва­ла з стар­ши­ми діть­ми, бо ду­же чу­до­во даю со­бі ра­ду з мен­ши­ми, але це зно­ву ж проб­ле­ма зго­ло­шен­ня і кон­так­ту з ко­мен­дан­том.

Нас­туп­ним, що ме­не зди­ву­ва­ло, бу­ло те, що плас­ту­ни Аме­ри­ки спіл­ку­ють­ся ан­глійсь­кою. Я бу­ла до­сить за­тя­тою, то­му за час пе­ре­бу­ван­ня в Аме­ри­ці ан­глійсь­кою спіл­ку­ва­лась тіль­ки з про­дав­ця­ми в крамницях і зрід­ка з діть­ми, ко­ли ті чо­гось не ро­зу­мі­ли. Мо­ва — це ці­ла проб­ле­ма, хо­ча не знаю, як би по­во­ди­лась я, ко­ли б на­ро­ди­лась в Аме­ри­ці. Ме­ні бу­ло до­сить сум­но з то­го. Як на ме­не, сес­трич­ки ма­ли ма­ло мо­раль­но­го пра­ва сва­ри­тись з но­вач­ка­ми за мо­ву, ко­ли са­мі ме­жи со­бою го­во­ри­ли ан­глійсь­кою. Бу­ли ді­ти, які вдо­ма го­во­ри­ли ук­ра­їнсь­кою, а на та­бо­рі — ан­глійсь­кою. Як­ би ска­за­ли вче­ні чи невче­ні, слід про­вес­ти ма­со­ві за­хо­ди ук­ра­ї­ні­за­ції. (Люб­лю жар­ту­ва­ти, що плас­ту­нам слід змі­ни­ти гас­ло на відзнач­ці, яка є май­же у кож­но­го «I`m proud to be Ukrainian» на на­пис «Just be Ukrainian»).

Ще що­до проб­ле­ми сес­три­чок. В Ук­ра­ї­ні ко­мен­дант сам до­би­рає со­бі ко­ман­ду і бе­ре зна­ю­чих брат­чи­ків і сес­три­чок. А тут іно­ді скла­да­лось вра­жен­ня, що сес­трич­ки аб­со­лют­но не го­то­ві до ро­бо­ти з ма­ли­ми діть­ми, а ли­ше зга­ня­ють на них свої юнаць­кі уяв­лен­ня, мов­ляв, ви­хов­ник по­ви­нен ко­ман­ду­ва­ти, а юнац­тво без­за­пе­реч­но під­ко­ря­тись. Ця ме­то­да аб­со­лют­но не під­хо­дить для пра­ці з ма­ли­ми діть­ми. І, як на ме­не, це неп­ра­виль­но, що плас­ту­ни зра­зу з юнац­тва, які ще не­ на­ко­ман­ду­ва­лись, ідуть пра­цю­ва­ти з ма­ли­ми діть­ми. В Ук­ра­ї­ні теж є ця проб­ле­ма, але во­на зде­біль­шо­го оми­нає но­вац­тво. Мож­ли­во, це прос­то юнаць­кі ам­бі­ції, хо­ча це без­пе­реч­но за­ле­жить від кож­ної лю­ди­ни зок­ре­ма. Є лю­ди, які праг­нуть вла­ди, а є лю­ди, які прос­то люб­лять ді­тей. В Ук­ра­ї­ні склав­ся сте­ре­о­тип, що пра­цю­ва­ти з но­вац­твом важ­ко, то­му но­ваць­ким ви­хов­ни­ком го­то­вий ста­ти не ко­жен. В Аме­ри­ці все від­бу­ва­єть­ся поступово, в цьо­му без­пе­реч­на пе­ре­ва­га аме­ри­кансь­ко­го Плас­ту: спер­шу юнак стає но­ваць­ким ви­хов­ни­ком, а вже зго­дом юнаць­ким. В Ук­ра­ї­ні теж є проб­ле­ма, що да­ле­ко не ко­жен ви­хов­ник від­чу­ває від­по­ві­даль­ність за ді­тей, але це рад­ше сто­су­єть­ся юнац­тва. Хо­ча хо­чу на­га­да­ти, що це всьо­го лиш моя дум­ка. 

Те­пер про прог­ра­му. Во­на бу­ла до­сить від­мін­ною від на­шої. На­ша прог­ра­ма знач­но за­ван­та­же­ні­ша різ­ни­ми за­нят­тя­ми, в нас бу­ває по три за­нят­тя з вмі­лос­ти на день, і прог­ра­ма більш прив­'я­за­на до те­ми та­бо­ру. Для ме­не бу­ло до­сить див­ним, що на гу­цуль­сько­му та­бо­рі був га­вайсь­кий ве­чір. Ми не ку­па­є­мось в ба­сей­ні, на­ші та­бо­ри більш виш­кіль­ні. Як на ме­не, тут проб­ле­ма в бать­ках, які ду­же пе­ре­жи­ва­ють, аби не пе­ре­на­ван­та­жи­ти ді­тей, а в ре­зуль­та­ті не до кін­ця ви­ко­рис­то­ву­ють ди­тя­чий по­тен­ці­ял. Ми не га­є­мо час на «крам­ни­цю» (на те­ре­ні та­бо­ру в Америці іс­нує крам­ни­ця з со­лод­ким, бать­ки на по­чат­ку та­бо­ру за­ли­ша­ють пев­ну су­му гро­шей, аби ді­ти мог­ли ла­су­ва­ти со­лод­ким), бо на­ші ді­ти го­то­ві на 10 днів від­мо­ви­тись від зай­вих со­ло­до­щів — во­ни їх от­ри­му­ють на таборі, але не надміру.

Ді­ти прос­то чу­до­ві, але во­ни з ди­тинс­тва го­ду­ють­ся сте­ре­о­ти­па­ми аме­ри­кансь­ко­го сус­піль­ства. Нап­рик­лад, дів­чи­на по­вин­на бу­ти гар­на, гар­но одяг­не­на і на­ма­льо­ва­на. Ми на та­бо­рі не ма­лю­є­мо ніг­ті і об­лич­чя, хі­ба для те­ат­ру нак­ла­да­є­мо грим. Та й по­за та­бо­ром ми не на­да­є­мо та­кої над­мір­ної ува­ги сво­є­му зов­ні­шньо­му виг­ля­ду, ми праг­не­мо ви­хо­ва­ти ді­тей кві­та­ми зсе­ре­ди­ни, а не ця­ця­ми ззов­ні.

Ме­ні ду­же спо­до­ба­лась ор­га­ні­за­ція та­бо­ру і без­пе­ки, хо­ча тро­хи ди­ву­ва­ло, що ді­ти ку­па­ють­ся в про­хо­лод­ну по­го­ду, але по­тім зро­зу­мі­ла, що у нас різ­ні клі­ма­тич­ні умо­ви, то­му в Аме­ри­ці мож­на біль­ше доз­во­ли­ти ді­тям. Що­до хар­чу­ван­ня, то во­но бу­ло аме­ри­кансь­ким, і тут проб­ле­ма не ок­ре­мо­го та­бо­ру, а Аме­ри­ки за­га­лом, на­ша їжа знач­но ко­рис­ні­ша. Я поп­ра­ви­лась на 5 кг (не ска­жу, що ме­ні то ду­же шко­дить).

Ней­мо­вір­но за­хоп­лю­юсь ро­бо­тою ко­мен­дан­тки Хрис­ті Став­ни­чої, яка бу­ла з діть­ми і до­по­ма­га­ла їм в усьо­му. Нап­рав­ду, во­на рук не пок­ла­да­ла і зав­жди бу­ла ду­же енер­ґій­ною, і ду­же час­то за­па­лу і наснаги ми на­би­ра­лись са­ме у неї.

Ще ме­ні не по­до­ба­лись ве­чір­ні вог­ни­ки-посиденьки, де плас­ту­ни доз­во­ля­ли со­бі ви­пи­ти, і зрід­ка там мож­на бу­ло по­ба­чи­ти на­віть ко­мен­дан­тів де­я­ких та­бо­рів. Сум­но, що їм для гар­но­го нас­трою пот­рі­бен ал­ко­голь, та ще й на та­бо­рі.

На­сам­кі­нець хо­чу по­дя­ку­ва­ти обом КПСтар­ши­нам, Ук­ра­ї­ни і ЗСА, за на­да­ну ме­ні змо­гу піз­на­ти щось но­ве і взя­ти ці­ка­ві ідеї для ро­бо­ти з діть­ми. Маю на­дію, що я при­нес­ла ко­ристь ді­тям, бу­ду­чи сес­трич­кою, ад­же бу­ла свід­чен­ням то­го, що Ук­ра­ї­на — це не каз­ко­ва кра­ї­на з мрії, там жи­вуть та­кі са­мі лю­ди, ці­ка­ві люди, які мо­жуть ба­га­то роз­по­віс­ти і нав­чи­ти.

С. О. Оля Герус