Старий Орел

ДО ПИТАННЯ САМОВИХОВНИХ ПРОЦЕСІВ,

ЗОКРЕМА В ПЕРІОД НОВАЦТВА

(Продовження)

3. Са­мо­ви­хо­ван­ня: виз­на­чен­ня, роз­ви­ток са­мо­ви­хов­ної дум­ки

На­яв­на є де­я­ка схо­жість мис­лен­ня пе­да­го­гів В.Су­хом­линсь­ко­го та швай­цар­ця П.Мо­о­ра сто­сов­но за­леж­нос­ти між ви­хо­ван­ням і са­мо­ви­хо­ван­ням. На дум­ку Су­хом­линсь­ко­го, «ви­хо­ван­ня, що спо­ну­кує до са­мо­ви­хо­ван­ня, це і є ... справ­жнє ви­хо­ван­ня». Мо­ор вис­ло­вив свою дум­ку так: «Ви­хо­ван­ня оз­на­чає ро­би­ти го­то­вим до са­мо­ви­хо­ван­ня». То що ж то­ді є са­мо­ви­хо­ван­ня? П.Мо­ор дає прос­ту від­по­відь — са­мо­ви­хо­ван­ня — це кож­не ді­ян­ня ін­ди­ві­да, що спри­яє йо­го наз­рі­ван­ню. Ав­то­ри у ні­мець­ко­мов­ній лі­те­ра­ту­рі сха­рак­те­ри­зу­ва­ли са­мо­ос­ві­ту як праг­нен­ня по­ши­ри­ти свої знан­ня і вмін­ня, а са­мо­ви­хо­ван­ня як на­ма­ган­ня ут­вер­ди­ти етич­но-мо­раль­ні вар­тос­ті. Ф.Шнай­дер з'я­су­вав це пи­тан­ня так: «Звіль­нен­ня лю­ди­ни від її прис­трас­тей, зміц­нен­ня її си­ли во­лі, дос­лід­жен­ня і ви­тон­чен­ня її со­віс­ти, тре­ну­ван­ня вит­рим­ки, пе­ре­ма­ган­ня всіх сла­бос­тей, хи­мер­нос­тей, роз­гнуз­да­нос­ти шля­хом на­по­лег­ли­вої пра­ці є для неї не ли­ше пе­ре­ду­мо­ва­ми ви­щих мо­раль­них стан­дар­тів, але та­кож ви­щих ін­те­лек­ту­аль­них спро­мож­нос­тей, а крім цьо­го має гі­ґі­є­ніч­не зна­чен­ня». У прос­ті­шо­му фор­му­лю­ван­ні виз­на­чен­ня по­нят­тя са­мо­ви­хо­ван­ня мож­на ска­за­ти та­ке — са­мо­ви­хо­ван­ня є сво­є­рід­ною фор­мою ви­хо­ван­ня з ме­тою пос­тій­но ви­хо­ву­ва­ти са­мо­го се­бе. За­ча­ток са­мо­ви­хо­ван­ня в ди­тинс­тві, ви­що­го по­ряд­ку в адо­лес­цен­тів, а най­ви­ща фор­ма в до­рос­ло­му ві­ці. Від на­род­жен­ня лю­ди­на має на­хил до са­мо­ви­хо­ван­ня в тій чи ін­шій фор­мі, який тре­ба роз­ви­ва­ти. Для на­шо­го вжит­ку ми ко­рис­ту­ва­ти­ме­мо­ся та­ким виз­на­чен­ням: «Са­мо­ви­хо­ван­ня — це до­віч­ний про­цес рос­ту осо­бис­тос­ти, її наз­рі­ван­ня і са­мо­фор­му­ван­ня шля­хом пос­тій­но­го ді­ян­ня ін­ди­ві­да, йо­го праг­нен­ня кра­що­го, ве­ли­ко­го, біль­шо­го, як він уже є».

Для кра­що­го зро­зу­мін­ня са­мо­ви­хов­но­го пи­тан­ня наз­ві­мо де­кіль­ка верс­тво­вих стов­пів роз­вит­ку са­мо­ви­хов­ної дум­ки. Буд­дис­ти уже в 6-ому ст. до Хр. прак­ти­ку­ва­ли ме­ди­та­цію, щоб знай­ти ду­шев­ний спо­кій. Ко­рис­ту­ва­ли­ся йо­ґа сис­те­мою. Буд­дистсь­кі мо­на­хи здій­сню­ва­ли ко­лек­тив­не са­мо­ви­хо­ван­ня. За ан­тич­них ча­сів грець­кий фі­ло­соф Сок­рат (399 р. до Хр.) і фі­ло­соф і пе­да­гог Пля­то (348 р. до Хр.) між ін­ши­ми — це реч­ни­ки ідеї са­мо­ви­хо­ван­ня (са­мов­дос­ко­на­лю­ван­ня ду­хов­них вар­тос­тей, пра­ця над со­бою, мо­раль­ні прин­ци­пи). Ціль са­мо­ви­хо­ван­ня — доб­ро, чес­ність, муд­рість. У Ста­ро­му За­ві­ті не по­да­не з'я­су­ван­ня сис­те­ми са­мо­ви­хов­ної ме­то­ди, а ли­ше по­о­ди­но­кі вка­зів­ки, а са­ме: до­дер­жу­ван­ня За­по­ві­дей Бо­жих, страх пе­ред Бо­гом — це ви­яв муд­рос­ти, спра­вед­ли­ва лю­ди­на. У Но­во­му За­ві­ті та­кож не по­да­но сис­те­ми са­мо­ви­хов­ної. Ісус Хрис­тос яв­ля­єть­ся пер­вов­зо­ром до вдос­ко­на­лю­ван­ня. Ме­тою са­мов­дос­ко­на­лю­ван­ня є упо­діб­нен­ня до Хрис­та, до чо­го ве­де ли­ше один шлях, а це нас­лі­ду­ва­ти Хрис­та. Еле­мен­ти ре­лі­гій­но-мо­раль­но­го са­мо­ви­хо­ван­ня: жер­тва і мо­лит­ва, ка­ра і на­го­ро­да.

Де­що шир­ші ін­фор­ма­ції про роз­ви­ток са­мо­ви­хов­ної дум­ки зач­нім від мис­ли­те­ля 18 ст., яко­го мис­лен­ня кра­ще під­хо­дить для на­шо­го на­ри­су.

Гри­го­рій Ско­во­ро­да

Ук­ра­їнсь­кий ман­дрів­ний фі­ло­соф, яко­го Пав­ло Ма­ляр наз­вав Бать­ком ду­хо­во­го са­мо­виз­на­чен­ня ук­ра­їнсь­ко­го на­ро­ду, прис­вя­тив ба­га­то ува­ги са­мо­піз­нан­ню, як за­со­бу для осяг­нен­ня щас­тя, зак­ли­ка­ю­чи лю­дей по­во­ди­ти­ся та­ким чи­ном: «Піз­най се­бе і будь со­бою». «Під са­мо­піз­нан­ням ро­зу­мів Ско­во­ро­да пе­ре­ду­сім піз­нан­ня й ус­ві­дом­лен­ня се­бе як лю­ди­ни, а да­лі піз­нан­ня сво­їх ін­ди­ві­ду­аль­них, при­род­них здіб­нос­тей, го­лов­но­го та­ла­ну... При­род­ні здіб­нос­ті про­яв­ля­ють­ся вже в ди­тинс­тві... Пос­вя­та се­бе врод­же­но­му та­ла­но­ві дає жи­ттьо­ве за­до­во­лен­ня і щас­тя». Лю­ди­на по­вин­на звер­та­ти ува­гу пе­ре­ду­сім на те, що ста­но­вить суть лю­ди­ни: вар­тос­ті ду­хо­ві, внут­ріш­ні» (І.Лесь­ко). «По­руч з учен­ням про сут­ність бут­тя він роз­ви­нув вчен­ня про піз­нан­ня лю­ди­ною са­мої се­бе. Уже в пер­шо­му пи­са­но­му фі­ло­со­фіч­но­му тво­рі з цик­лу лек­цій, чи­та­них у Хар­ківсь­ко­му ко­ле­ґі­ю­мі про хрис­ти­янсь­ку шля­хет­ність, Ско­во­ро­да кли­че лю­ди­ну про­бу­ди­тись: «Чи бу­деш ти ко­ли-не­будь лю­ди­ною?» Кли­че під­нес­тись від зем­лі, наб­ли­зи­тись до лю­ди­ни бо­жес­твен­ної, бо ж во­на — віль­на, «іс­тин­на лю­ди­на», ве­лич якої по­ля­гає не в зов­ніш­ній реп­ре­зен­та­ції, ска­жі­мо, в ба­гатс­тві, знан­ні, по­ход­жен­ні, а у внут­ріш­ній, ду­хов­ній гід­нос­ті — кож­ний є тим, яке сер­це в ньо­му: вов­че чи людсь­ке» (Пав­ло Ма­ляр).

В ос­но­ву йо­го фі­ло­со­фії са­мо­піз­нан­ня і са­мов­дос­ко­на­лю­ван­ня ляг­ли на­род­ні етич­ні по­нят­тя. На­род­на муд­рість від­би­та в роз­ду­мах Ско­во­ро­ди, ко­ли мо­ва про фі­ло­со­фіч­ну сис­те­му та сус­піль­но-по­лі­тич­ні і етич­ні пог­ля­ди.

Та­рас Шев­чен­ко

У про­це­сах ос­ві­ти та са­мо­ви­хо­ван­ня Шев­чен­ко під­крес­лю­вав ве­ли­ке зна­чен­ня дош­кіль­но­го ви­хо­ван­ня та по­заш­кіль­ної ос­ві­ти чи са­мо­ос­ві­ти се­ред на­ро­ду. «Тіль­ки ос­ві­та до­по­ма­гає збе­рі­га­ти на­ці­о­наль­не об­лич­чя» і ви­хо­ву­ва­ти в лю­дей «по­ша­ну до всьо­го то­го, що са­мій тіль­ки на­ції на­ле­жить, та її ха­рак­те­ри­зує» (по­вість «Близ­ня­та»). У по­е­мі «Сон» Шев­чен­ко зоб­ра­жує іде­ал сус­піль­но­го ді­я­ча — лю­ди­ни за­гар­то­ва­ної во­лі, що «в му­ці, в ка­тор­зі — не про­сить, не пла­че, не стог­не», бо «раз доб­ром наг­рі­те сер­це — вік не про­хо­ло­не». Ви­хо­ван­ня жі­нок та­кож знай­шло своє ви­ра­жен­ня у йо­го твор­чос­ті. На дум­ку д-ра І.Бри­ка — «Мож­на ска­за­ти, що вся йо­го по­е­тич­на ді­яль­ність бу­ла од­ним ве­ли­ким зак­ли­ком до пе­ре­ви­хо­ван­ня ук­ра­їнсь­ко­го сус­піль­ства, а ма­ні­фес­том у цій спра­ві — йо­го нев­ми­ру­ще «Пос­ла­ніє».

Д-р Ле­о­нід Бі­лець­кий у сво­їй стат­ті на те­му «Пос­ла­нія» (Коб­зар, т.II, ст.241-257) з'я­су­вав пи­тан­ня осо­бис­то­го ду­хов­но­го пе­ре­род­жен­ня ук­ра­їнсь­кої ін­те­лі­ґен­ції. «По­ет учив сво­їх зем­ля­ків роз­по­ча­ти свою на­у­ку на­но­во й зас­во­ю­ва­ти знан­ня так, щоб та на­у­ка сво­єї рід­ної іс­то­рії перш за все їх ви­хо­ву­ва­ла, як лю­дей ук­ра­їнсь­кої на­ці­о­наль­нос­ти, їх ха­рак­тер, ви­хо­ву­ва­ла на­сам­пе­ред як си­нів Ук­ра­ї­ни, як прав­ну­ків тих ді­дів ве­ли­ких, що Ук­ра­ї­ну тво­ри­ли... От­же, не чва­ни­тись, а вчи­тись із по­ми­лок сво­їх пред­ків тре­ба... Скіль­ки в них (дум­ках Шев­чен­ка) правд, ідей і шля­хів до їх осяг­нен­ня? Пер­ша прав­да: «будь­те лю­ди!»... Дру­га Бо­жа Прав­да: лю­би­ти свою На­цію не тіль­ки як край, те­ри­то­рію, з якою зв'я­за­ний мій ма­те­рі­яль­ний доб­ро­бут і не тіль­ки як фі­зич­ний збір лю­дей по мо­ві, по звер­хніх ет­ніч­них оз­на­ках, — а го­лов­но як ду­хов­ний об­раз На­ції, ду­хов­ний об­раз Ук­ра­ї­ни, від якої для її си­на не­ма на сві­ті кра­щої, ду­хов­ної Ма­те­рі, до якої лю­бов до­чок і си­нів її — без­меж­на, біль­ша від са­мо­го жит­тя. Та­ка лю­бов до На­ції є лю­бов, за­по­від­же­на Бо­гом:

«Бо хто ма­тір за­бу­ває,

То­го Бог ка­рає...»

За­міт­ка: Да­ле­ког­ляд­ність Шев­чен­ка сто­сов­но пе­ре­ви­хо­ван­ня сус­піль­нос­ти знай­шла свій від­гук у Плас­ті, у мис­лен­ні йо­го Ос­но­во­по­лож­ни­ка.

Гри­го­рій Ва­щен­ко

Ви­дат­ний пе­да­гог при­ді­ляв ба­га­то сво­єї ува­ги пи­тан­ню «Ви­хо­ван­ня і са­мо­ви­хо­ван­ня» так у си­ту­а­ці­ях шко­ли, як і «мо­ло­де­чих ор­га­ні­за­цій». «Справ­жнє ви­хо­ван­ня му­сить охоп­лю­ва­ти со­бою весь пе­рі­од роз­вит­ку ди­ти­ни, по­чи­на­ю­чи з ра­нньо­го ди­тинс­тва... З ро­ка­ми ди­ти­на на­бу­ває дос­ві­ду, але до пов­но­го сфор­му­ван­ня її осо­бис­тос­ти, що бу­ває вже піс­ля юнац­тва, во­на пот­ре­бує ке­рів­ниц­тва з бо­ку дос­від­че­них до­рос­лих лю­дей. І це ке­рів­ниц­тво особ­ли­во пот­ріб­не в но­ві ча­си, ко­ли куль­ту­ра й ци­ві­лі­за­ція до­сяг­ла та­ко­го ви­со­ко­го рів­ня, ко­ли сус­піль­не жит­тя на­бу­ло та­ких склад­них форм... От­же, пи­тан­ня про ви­хо­ван­ня і са­мо­ви­хо­ван­ня...тре­ба роз­в'я­зу­ва­ти в пер­шу чер­гу на ґрун­ті пси­хо­ло­гії. Пси­хо­ло­гія ка­же нам, що всі ви­щі ро­зу­мо­ві про­це­си, як ло­гіч­не мис­лен­ня і твор­ча фан­та­зія, від­бу­ва­ють­ся за учас­тю во­лі, себ­то ма­ють сві­до­мий, ці­лес­пря­мо­ва­ний ха­рак­тер... Ко­ли, напр., учень роз­в'я­зує якусь ... за­да­чу..., тут не­од­мін­но має участь йо­го во­ля... Тре­ба, щоб учень, так би мо­ви­ти, від­крив свою ду­шу для сприй­ман­ня зміс­ту лек­ції, бо інак­ше він бу­де ли­ше чу­ти го­лос учи­те­ля, а сприй­ма­ти її зміс­ту не бу­де». На­род­на муд­рість під­ка­зує нам: «на­силь­но ми­лим не бу­деш». «На ґрун­ті на­силь­ства не мо­же роз­ви­ва­тись ні лю­бов, ні кра­са, ні доб­ро, бо все це ви­яв сво­бід­ної во­лі лю­ди­ни, як об­ра­зу і по­до­би Бо­жої». «Не мож­на по­бу­ду­ва­ти на ґрун­ті на­силь­ства ви­хо­ван­ня ес­те­тич­но­го, мо­раль­но­го і ре­лі­гій­но­го... А особ­ли­во ли­ше ав­то­ри­тар­ним спо­со­бом не мож­на ви­хо­ва­ти в лю­ди­ни ха­рак­те­ру... Ви­хо­ва­тель діє на сві­до­мість і во­лю ви­хо­ван­ця, але так, щоб той сприй­няв йо­го на­у­ку і по­ра­ди як щось своє, згід­не з йо­го во­лею, ба­жа­не для ньо­го».

Ви­хо­ван­ня дис­цип­лі­но­ва­нос­ти й ор­га­ні­зо­ва­нос­ти про­во­дить­ся в шко­лі й в мо­ло­де­чих ор­га­ні­за­ці­ях. «Але є і різ­ни­ця у ви­хов­ній ро­бо­ті шко­ли і мо­ло­де­чих ор­га­ні­за­цій. В ос­тан­ніх біль­шу ро­лю має са­мос­тій­на пра­ця мо­ло­ді, її ак­тив­ність та іні­ці­я­тив­ність... У мо­ло­де­чих ор­га­ні­за­ці­ях ос­нов­ною фор­мою нав­чан­ня є спе­ці­яль­ні схо­ди­ни, на яких роз­гля­да­єть­ся той чи ін­ший ма­те­рі­ял... Пер­ша ви­мо­га до та­ких схо­дин, щоб во­ни від­бу­ва­ли­ся за пев­ною ре­тель­но ви­го­тов­ле­ною прог­ра­мою,... на схо­ди­нах від­бу­ва­ють­ся впра­ви з ме­тою зас­во­єн­ня й зміц­нен­ня пев­них тех­ніч­них на­ви­чок, як во­ло­дін­ня пев­ни­ми інс­тру­мен­та­ми, крес­лен­ня й чи­тан­ня мап, ви­го­ту­ван­ня ді­яг­рам і т.ін. ... Лі­том плас­ту­ни й су­мів­ці час­то про­во­дять віль­ний час в та­бо­рах се­ред при­ро­ди. Умо­ви та­бо­ро­во­го жит­тя да­ють ба­га­то мож­ли­вос­тей для ви­хо­ван­ня у мо­ло­ді дис­цип­лі­но­ва­нос­ти й ор­га­ні­зо­ва­нос­ти».

«...Сві­до­ма дис­цип­лі­на кі­нець-кін­цем спи­ра­єть­ся на са­мо­дис­цип­лі­ну, себ­то на ро­зу­мін­ня лю­ди­ною сво­їх обов­'яз­ків і сві­до­ме ви­ко­нан­ня їх у ім­'я пев­ної ідеї... З ог­ля­ду на це тре­ба звер­ну­ти ве­ли­ку ува­гу на ор­га­ні­за­цію са­мос­тій­ної пра­ці уч­нів. Ос­нов­на ме­та цьо­го в то­му, щоб ви­хо­ва­ти в уч­нів лю­бов до пра­ці, сві­до­мість від­по­ві­даль­нос­ти за неї, чес­ність у ви­ко­нан­ні її та до­по­мог­ти уч­ням ово­ло­ді­ти ра­ці­о­наль­ни­ми ме­то­да­ми пра­ці, себ­то умін­ня ро­зум­но пля­ну­ва­ти свій час і на­йе­фек­тив­ні­ше ви­ко­рис­то­ву­ва­ти свої си­ли» («Ви­хо­ван­ня во­лі і ха­рак­те­ру»).

Ва­силь Су­хом­линсь­кий

Пе­да­го­гіч­не мис­лен­ня Су­хом­линсь­ко­го ба­га­те. З важ­ли­ві­ши­ми йо­го дум­ка­ми вар­то оз­на­йо­ми­тись: «Світ всту­пав у вік Лю­ди­ни» і ми зо­бов­'я­за­ні ду­ма­ти про те, що ми вкла­да­є­мо в ду­шу лю­ди­ни, щоб во­на ста­ла ви­со­ко­мо­раль­ною, ви­яв­ля­ла гро­ма­дянсь­ку гід­ність. То­му тре­ба ви­хо­ван­кам до­по­мог­ти знай­ти се­бе, ово­ло­ді­ти не­об­хід­ни­ми знан­ня­ми і вмін­ня­ми та адек­ват­но ді­я­ти. За­со­ба­ми для цьо­го — са­мо­ос­ві­та та са­мо­ви­хо­ван­ня. Су­хом­линсь­кий ви­раз­но під­крес­лив свою дум­ку: «Я є твер­до пе­ре­ко­на­ний в то­му, що справ­жнє ви­хо­ван­ня є те ви­хо­ван­ня, що за­о­хо­чує до са­мо­ви­хо­ван­ня.»... «А са­мо­ви­хо­ван­ня по­чи­на­єть­ся з за­хоп­лен­ня мо­раль­ним бла­го­родс­твом, ве­лич­чю лю­ди­ни» (V/432) — «це людсь­ка гід­ність у дії». То­му «ви­хо­ван­ня осо­бис­тос­ти не­мис­ли­ме без са­мо­ви­хо­ван­ня». Во­но не­мож­ли­ве ще без од­ної умо­ви, яка «ле­жить між во­лею пе­да­го­га й во­лею ви­хо­ван­ця, во­на ні­би об­'єд­нує ви­хо­ван­ня і са­мо­ви­хо­ван­ня в єди­не ці­ле. Ця умо­ва — ус­ві­дом­лен­ня ви­хо­ван­цем сво­го влас­но­го ста­нов­лен­ня; ро­зу­мін­ня і пе­ре­жи­ван­ня то­го, що сьо­год­ні я став кра­щим, ніж вчо­ра, що в мою ду­шу вхо­дить людсь­ка кра­са, і це вход­жен­ня кра­си за­ле­жить ве­ли­чез­ною мі­рою від ме­не са­мо­го, від влас­ної мо­єї во­лі».

Су­хом­линсь­кий роз­різ­няє са­мо­ви­хо­ван­ня осо­бис­тос­ти з її во­льо­вою спря­мо­ва­ніс­тю і са­мо­ви­хо­ван­ня жит­тя ко­лек­ти­ву, в яко­му від­бу­ва­єть­ся «вза­є­мов­плив ви­хо­ван­ців, пе­ре­да­ван­ня мо­раль­них ба­гатств і цін­нос­тей... Са­мо­ви­хо­ван­ня як внут­ріш­нє жит­тя ко­лек­ти­ву по­чи­на­єть­ся з то­го, що людсь­ка не­пов­тор­ність при­тя­гає, при­ваб­лює, про­буд­жує ба­жан­ня нас­лі­ду­ва­ти.» Пе­да­гог праг­нув: «у ро­ки ди­тинс­тва про­бу­ди­ти ін­те­рес до са­мо­ви­хо­ван­ня», бе­ру­чи до ува­ги факт, що кож­на лю­ди­на має свої ду­хов­ні пот­ре­би й ін­те­ре­си.» «У зв'яз­ку з цим ве­ли­ку ува­гу ми при­ді­ля­є­мо ще од­ній ду­же важ­ли­вій пе­да­го­гіч­ній спра­ві — са­мо­ви­хо­ван­ню ді­тей, під­літ­ків, юна­ків і дів­чат, яке не­мож­ли­ве без сім­'ї і без книж­ки. Ми до­би­ва­є­мо­ся то­го, щоб лю­ди­на, що фор­му­єть­ся, умі­ла ко­рис­ту­ва­ти­ся віль­ним ча­сом, ці­ни­ти йо­го, вдум­ли­во на­пов­ню­ю­чи ді­яль­ніс­тю, не­об­хід­ною для роз­вит­ку ду­хов­них пот­реб» (ІІ/551), «Са­мос­тій­на пра­ця над книж­кою — од­на з най­го­лов­ні­ших сфер са­мо­ви­хо­ван­ня лю­ди­ни, зміс­том якої є ово­ло­дін­ня знан­ня­ми».

(далі буде)