У пластовому таборі
Було це з початком липня цього року. Ожило Підлюте від радісних окликів, сміху і співів молоді. Кругом жвавий рух та гамір: це ж прокидається до життя пластовий табор. Найбільше ж гамірно ось там, перед поверховим будинком, в якому міститься домівка табору. Раз-в-раз падуть тут короткі слова команди, а різкі свистки пластових впорядчиків пронизують чистий гірський воздух.
В рядах поодиноких гуртків новиків стає нараз торжественно тихо, а молоденькі серця огортає якесь святочне очікування — радість, неначе в день великого свята.
І не диво! — Це ж перший день життя в таборі, — сьогодня перший раз піднесуть на машт прапор. Ще хвиля — і нараз приказ «Позір!» Грудь кождого новика прямується, голова гордо підноситься вгору... А там по машті в хвилю цю велично підіймається вгору жовто-блакитний прапор та радісно лопоче на легеньких хвилях лагідного вітру.
Якось так святочно стає в цілій природі; здається, оживають у хвилі цій високі береги карпатських гір, а навіть й ось ті стрімкі вікові смереки — й вони неначе покидають на хвилину свою суворість; у шумі їхньому тужньому відчувається сьогодні неначе якийсь радісний привіт знакомим їм уже з минулого літа новикам та й тим новим, що вперше тут прибули.
І починається з того дня правильне пластове життя: безжурна веселість, молодечий сміх та свобода, а рівночасно строгий лад, точність та карність; кругом табору стійки.
Цього року також переживав табор миле та рідке свято: гостив у себе свойого великого Покровителя, улюбленого Митрополита Андрея.
Якже дійсно сердечно вітали оці молоденькі серця того найбільшого з наших Владик, як добре вони відчули ту велику любов, якою горить до них шляхотне серце їхнього Митрополита!
І від цього дня починається правильне ставлення стійки перед митрополичою палатою.
Ось молоденький новик держить стійку. Випрямлена по стрілецьки стать, пластова палиця «на плече», неначе й справді кріс, а невеличкі ноги твердо вибивають рівномірний текс: раз-два, раз-два.
Яка гордість пробивається з цілої постави новика! Це ж він держить стійку біля самого Митрополита — готов кождої хвилини своїм молоденьким життям боронити приступу ворогові.
Та ось відчиняється вікно палати, а в ньому з'являється сам Митрополит.
Новик віддає пластову почесть та починає дальше відбивати свій рівномірний такт: раз-два, раз-два. Тільки тепер іще більше твердо, більше бадьоро.
А Митрополит хвильку радісно глядить за ним та з любов'ю всміхається. «Пластунику маленький, а ходи-но тут, до мене!» — кличе.
Новик добре чує зазив Митрополита та хвилю вагається. В його серцю повстає боротьба — непевність: йому ж строго заборонено в часі стійки з ким-небудь розмовляти; а тут кличе сам Митрополит. Що ж йому чинити?!
Мала хвилинка, і він ось вже стоїть перед Митрополитом «на позір».
Це була тільки мала хвилинка, але Митрополит запримітив вагання новика.
«Чому це ти, хлопчику, зразу не прийшов, коли я тебе покликав?» — питає.
«Мені не вільно в часі стійки з ніким розмовляти», — твердо відповідає новик.
«А чому ти таки мене послухав і прийшов?»
«Бо я рішив, що коли я держу стійку біля особи Ексцеленції, так я є обов'язаний також Їх слухати. Ексцеленція прецінь знають також пластовий правильник, а коли мимо того мене покликували, так видно, що була до того важна причина і тому — думаю — я не зломив карности, коли послухав Їх візвання».
«Ти добре рішив, — каже Митрополит, — і поступив так, як повинен поступити добрий пластун; ти рішився скоро, красно, обережно й бистро.
Одначе запам'ятай собі, хлопчику, добре на ціле життя, що ти не тільки є пластуном, але й рівночасно через св. Тайну Миропомазання лицарем Христа, а через приналежність до Марійського Союзу також лицарем Пречистої Діви Марії; твоїм обов'язком є проте боронити чести Бога і Пречистої Діви перед їхніми ворогами — безбожниками. Все в твойому життю слухай твоїх родичів та настоятелів і совісно сповняй усе їх прикази; ніколи не завагайся навіть через малу хвилинку сповнити котрусь із Божих або Церковних заповідей; це ж воля Того, якого вірним лицарем повинен ти остати ціле твоє життя та мужньо держати біля Нього стійку!»
Митрополит кивнув приязно рукою в сторону новика, неначе благословив його. Новик віддав почесть, — вікно зачинилося, а всміхнене лице Митрополита зникло.
І знову почулося під вікнами палати рівномірне: раз-два, раз-два; це сторожив пластун та роздумував у свойому молоденькому серцю над тим, що перед хвилиною почув. А коли його звільнив зі стійки товариш і він хотів відійти, вийшов із дверей палати митрополичий слуга і передав йому від Митрополита коробку з цукорками. А на коробці написав Митрополит власною рукою: «Мойому маленькому доброму пластунови й лицареви Марії».
«Наш приятель», ч. 1, вересень 1930, с.
5-6