Старий Орел

ДО ПИТАННЯ САМОВИХОВНИХ ПРОЦЕСІВ,

ЗОКРЕМА В ПЕРІОД НОВАЦТВА

(Продовження)

До ре­чі бу­де оз­на­йо­ми­ти­ся з де­я­ки­ми ні­мець­ко­мов­ни­ми пра­ця­ми Ф. Шнай­де­ра, Г. Лім­ме­ра та П. Мо­о­ра, а та­кож пра­ця­ми, на­пи­са­ни­ми ан­глійсь­кою мо­вою та­ки­ми ав­то­ра­ми, як Г. Ґар­днер, П. Ґрін­філд, Г. Шейн, Р. Лар­сон та ін­ші.

 

Фрід­ріх Шнай­дер (Fridrich Schneider)

У сво­їй пра­ці «Прак­ти­ка са­мо­ви­хо­ван­ня» (Praxis der Selbsterziehung) Фрід­ріх Шнай­дер в особ­ли­вій фор­мі вик­лав свої дум­ки сто­сов­но са­мо­ви­хо­ван­ня, а са­ме 55 прик­ла­да­ми ви­дат­них осіб, між ін­ши­ми Ма­рії Кю­рі, св. Ав­гус­ти­на, Бе­н’я­мі­на Фран­клі­на. Він зап­ро­по­ну­вав шля­хи і ме­то­ди пра­ці са­мо­ви­хов­ної сис­те­ми для фор­му­ван­ня осо­бис­тос­ти для всіх ві­ко­вих груп. Прик­ла­ди са­мо­ви­хов­них про­це­сів зіб­ра­ні в та­ких роз­ді­лах:

І. Дві про­ти­леж­ні фор­ми са­мо­ви­хо­ван­ня.

ІІ. Са­мо­піз­нан­ня і са­мо­об­ман.

III. За­со­би са­мо­ви­хо­ван­ня.

ІV. Ці­лі са­мо­ви­хо­ван­ня.

V. Хрис­ти­янсь­ке са­мо­ви­хо­ван­ня.

І. 1. Дві про­ти­леж­ні фор­ми са­мо­ви­хо­ван­ня — од­на з них од­нос­то­ро­нньо на­го­ло­шує об­'єк­тив­ні фак­то­ри. Во­но здій­сню­єть­ся шля­хом нес­ві­до­мо­го зас­во­єн­ня етич­них вар­тос­тей чи, інак­ше го­во­ря­чи, прагненням упо­діб­ни­ти­ся до етич­ної осо­бис­тос­ти. Дру­га з них зас­но­ву­єть­ся на твер­джен­ні, що ос­нов­ним фак­то­ром є суб­'єк­тив­ний, тоб­то «я». Са­моз­дій­сню­ван­ня ста­єть­ся го­лов­но че­рез сві­до­ме ді­ян­ня.

2. Неп­ря­ме са­мо­ви­хо­ван­ня — М. Кю­рі є прик­ла­дом са­моз­дій­сню­ван­ня че­рез без­ко­рис­ли­ве са­мо­по­жер­тву­ван­ня за­ра­ди бла­га ін­ших.

II. Са­мо­піз­нан­ня і са­мо­об­ман — прик­ла­ди са­мо­об­ма­ну: зов­ніш­ня увіч­ли­вість до лю­дей як за­сіб для сво­їх его­їс­тич­них ці­лей або лас­ка­вість, доб­ро­та, пос­луж­ли­вість як ви­яв ко­кет­ли­вос­ти, бо­яз­ли­вос­ти, неп­рав­ди­вос­ти; са­мо­вип­рав­ду­ван­ня сво­їх осо­бис­тих по­ми­лок.

ІІІ. За­со­би са­мо­ви­хо­ван­ня:

1. Ви­ко­ну­ван­ня що­ден­них обов­'яз­ків.

2. Жит­тє­вий плян (пр. Бе­н’я­мін Фран­клін).

3. Ден­ний по­ря­док як ос­но­ва для са­мов­дос­ко­на­лю­ван­ня.

4. Від­бу­ван­ня дос­лід­жень со­віс­ти.

5. Що­ден­ник.

6. Са­мо­по­жер­тву­ван­ня і впра­ви во­лі (спо­ну­ка щось со­бі від­мо­ви­ти в ди­тя­чо­му ві­ці).

7. Зов­ніш­ня при­ро­да — до­по­між­ний за­сіб (ман­дру­ван­ня).

8. Роз­мо­ва з не­вид­ним пар­тне­ром.

ІV. Ці­лі са­мо­ви­хо­ван­ня:

1. «Будь, яким ти є» — у ро­зу­мін­ні: будь спра­вжньою лю­ди­ною, про­буй здій­сни­ти в со­бі справ­жню, глиб­шу суть лю­ди­ни.

2. По­до­лан­ня нер­воз­нос­ти.

3. Опа­ну­ван­ня фан­та­зії.

4. По­бо­рю­ван­ня не­від­по­від­них ду­мок (му­че­них ду­мок, не­мо­раль­них зоб­ра­жень).

5. По­до­лан­ня по­га­них на­ви­чок (св.Ав­гус­тин).

6. Емо­цій­не пе­ре­си­лю­ван­ня.

7. На­бу­ван­ня зви­ча­є­вих ко­рис­них прик­мет (напр. точ­ність).

8. Фаль­ши­ві ці­лі са­мо­ви­хо­ван­ня.

9. «Осо­бис­тий іде­ал».

10. Нас­лі­ду­ван­ня пер­во­об­ра­зу (пер­віс­но­го зраз­ка).

V. Хрис­ти­янсь­ке са­мо­ви­хо­ван­ня (нес­ві­до­ме упо­діб­нен­ня до Хрис­та і сві­до­ме нас­лі­ду­ван­ня Хрис­та).

Із пра­ці Фрід­рі­ха Шнай­де­ра «Са­мо­ви­хо­ван­ня в ми­ну­ло­му і су­час­но­му»* роз­діл ХІV — «Ті­ло­ви­хо­ван­ня, ман­дрів­ка, спорт і гра на служ­бі са­мо­ви­хо­ван­ня», с. 131-132, вар­то на­вес­ти дум­ки сто­сов­но гри, а са­ме — гра має по­зи­тив­ний, фор­му­ю­чий вплив на осо­бис­тість грав­ців і «че­рез те гра ста­ла сві­до­мим за­со­бом нав­мис­но­го са­мо­ви­хо­ван­ня».

Павль Мо­ор (Professor Paul Moor — Selbsterziehung)

Дум­ки ви­дат­но­го швай­царсь­ко­го про­фе­со­ра П. Мо­о­ра мо­жуть внес­ти чіт­кі­ше ро­зу­мін­ня спра­ви ви­хо­ван­ня і са­мо­ви­хо­ван­ня. За сло­ва­ми ав­то­ра: «Ви­хо­ван­ня по­ля­гає на то­му, що ми бе­ре­мо сво­їх ді­тей із со­бою на шлях до наз­рі­ван­ня», на яко­му во­ни по­вин­ні на­бу­ва­ти справ­жні якос­ті лю­ди­ни, що нев­том­но на­ма­га­єть­ся док­ла­да­ти свої зу­сил­ля до са­мо­наз­рі­ван­ня, са­моз­дій­снен­ня. Шлях наз­рі­ван­ня пот­ре­бує ак­тив­но­го, сві­до­мо­го, пос­лі­дов­но­го са­мо­фор­му­ван­ня в дії, і то не ли­ше для сво­го доб­ра, для роз­вит­ку сво­їх здіб­нос­тей, але й для доб­ра дру­гих, для доб­ра спіль­но­ти. Зав­дан­ня ви­хо­ван­ня мож­на виз­на­чи­ти як пік­лу­ван­ня про вда­чу (ха­рак­тер), як но­сія дов­го­час­но­го жит­тє­во­го зміс­ту і про во­лю, як но­сія жит­тє­во­го ске­ру­ван­ня і по­ве­дін­ки. До кож­ної во­лі на­ле­жить «я мо­жу», а до кож­но­го жит­тє­во­го ске­ру­ван­ня від­по­від­на тех­ні­ка бут­тя, причо­му ще й пот­ріб­на «внут­ріш­ня слух­ня­ність», що при­бор­кує свої по­хо­ті чи ім­пуль­си, щоб здій­сни­ти ба­жа­не зав­дан­ня. І са­ме вда­ча дає від­ва­гу зре­а­лі­зу­ва­ти чи­ма­ло не­об­хід­них зав­дань бут­тя.

То­му й в ав­то­ра прос­те ок­рес­лен­ня са­мо­ви­хо­ван­ня як кож­не ді­ян­ня, що спри­яє осо­бис­то­му наз­рі­ван­ню. На­ша во­ля наз­рі­ває тим, що ми щось доб­ре чи­ни­мо і во­но є спра­вед­ли­ве, а на­ша вда­ча наз­рі­ває тим, що ми є від­кри­ті для зус­тріч­но­го і доз­во­ля­є­мо ма­ти вплив на нас. У са­мо­ви­хо­ван­ні збуд­ни­ка­ми є не ідея чи вчен­ня, а лю­ди­на — жи­вий прик­лад, не хід за прог­ра­мою, а дія для здій­снен­ня зав­дан­ня, а во­но, доб­ре ви­ко­на­не, при­но­сить за­до­во­лен­ня, пог­либ­лює зміст і якість жит­тя. Са­мо­ви­хо­ван­ня — важ­ли­вий фак­тор у фор­му­ван­ні ха­рак­те­ру. В ос­но­ві цьо­го фор­му­ван­ня ле­жить «хо­тін­ня», з яким пов­'я­за­не є «я мо­жу» це зро­би­ти. При пов­то­рю­ван­ні цьо­го про­це­су уроб­ля­єть­ся на­вич­ка, яка че­рез умін­ня пе­ре­мог­ти се­бе ве­де до все пов­ні­шо­го наз­рі­ван­ня, до крис­та­лі­за­ції ха­рак­те­ру, до пос­та­ви.

Са­мо­фор­му­ван­ня за­чи­на­єть­ся з хви­ли­ною, ко­ли ми в сво­їй пра­ці ви­я­ви­мо звич­ки і прак­ти­ку, а по­за пра­цею зай­ме­мо­ся пос­тій­но спра­ва­ми, для кот­рих шлях є важ­ли­ві­шим за ціль.

Сфе­ра са­мо­ви­хов­но­го ді­ян­ня

1. Спіль­но­та — є во­на там, де оди­ни­ця не ли­ше жи­ве сво­їм влас­ним бут­тям, а спів­жиє з ін­ши­ми, що зу­мов­лює змі­ни й онов­лен­ня її жит­тя. По­ча­ток кож­ної спіль­но­ти ле­жить в лю­бо­ві людсь­кої па­ри. Че­рез неї вдер­жу­ють­ся ро­ди­ни, сус­піль­не жит­тя, а її по­ши­рен­ням є гро­ма­да так у по­лі­тич­но­му ас­пек­ті як но­сій дер­жав­нос­ті, як і в ре­лі­гій­но­му як но­сій Цер­кви. Важ­ли­ве для іс­ну­ван­ня є ба­жан­ня чле­нів спіль­но­ти жи­ти ра­зом в зла­го­ді і со­лі­дар­нос­ті для її за­хис­ту та роз­вит­ку.

2. Пра­ця — на дум­ку пе­да­го­га — це су­ціль­ність усіх ста­рань на служ­бі зав­дань жит­тя. Кож­на пра­ця є зу­сил­лям ви­ко­на­ти якесь зав­дан­ня. Ба­жан­ня пра­цю­ва­ти за­ли­ша­єть­ся без­си­лим без від­по­від­ної тех­ні­ки пра­ці. А пра­ця, ви­ко­ну­ва­на з охо­тою, стає лег­шою і зу­мов­лює ра­дість пра­ці.

3. «Фо­єр» — це, в ро­зу­мін­ні ав­то­ра, кож­не пе­ре­жит­тя, в яко­му щось нам до­хо­дить, ро­бить нас ба­гат­шими, по­ши­рює наш жит­тє­вий зміст. (Feier — свя­то, від­по­чи­нок).

4. Фор­му­ван­ня пос­та­ви лю­ди­ни, у про­це­сах яко­го сут­тє­ви­ми мо­мен­та­ми є гу­ман­ність і ре­лі­гій­ність. У про­це­сах наз­рі­ван­ня внут­рі­шньої пос­та­ви ін­ди­ві­да му­си­мо бра­ти до ува­ги не ли­ше йо­го жит­тя, але ви­яв йо­го лю­дя­нос­ти в спіль­но­ті.

За­со­би са­мо­ви­хо­ван­ня

У са­мо­ви­хов­них про­це­сах слід ма­ти не ціл­ком за­пов­не­ний плян обов­'яз­ків і їх ре­а­лі­зу­ва­ти, бо не мож­на жи­ти за су­во­ро вста­нов­ле­ним пля­ном. Важ­ли­ві є тут пиль­ність, са­мо­дис­цип­лі­на і по­ря­док. Які ж ці за­со­би?

Пос­тій­на са­мо­пе­ре­вір­ка — що зро­бив, а що за­нед­бав.

Що­ден­ник — що­ден­на звіт­ність сто­сов­но ве­ден­ня сво­го влас­но­го бут­тя.

Об­мін дум­ка­ми з до­ві­ре­ною осо­бою.

Са­мо­по­жер­тву­ван­ня і вправ­лян­ня во­лі, що в дій­снос­ті не є «за­со­бом» по со­бі, а пе­ре­мо­га в про­це­сах ре­а­лі­за­ції зав­дань, в яких від­бу­ва­єть­ся са­мо­наз­рі­ван­ня.

Ман­дрів­ка — це не ли­ше для піз­нан­ня при­ро­ди, а для поз­бу­ван­ня не­ба­жа­них зви­чок і го­ря, щоб ус­по­ко­ї­ти­ся на са­мо­ті.

Ме­ди­та­ції — час для за­ду­му­ван­ня.

 

Ганс Лім­мер (Hans Limmer — Uber die Selbsterziehung des Erziehers)

Де­кіль­ка важ­ли­вих ду­мок ав­то­ра: «Хто хо­че ви­хо­ву­ва­ти, му­сить бу­ти сам уже ви­хо­ва­ним». «Ви­хов­ник не пот­ре­бує в бо­яз­ні чи над­мір­но на­ма­га­ти­ся бу­ти зраз­ком, але зав­жди має ма­ти якийсь зра­зок пе­ред сво­ї­ми очи­ма».

Зав­дан­ня са­мо­ви­хо­ван­ня

По­ря­док — щоб зро­би­ти по­ря­док, тре­ба йо­го ра­ні­ше від­кри­ти.

Ді­ло­ви­тість.

Стри­ма­ність.

Спра­вед­ли­вість.

Тер­пе­ли­вість.

Від­по­ві­даль­ність.

Прос­то­та — це не спро­щу­ван­ня із сла­бос­ти, а зби­ран­ня си­ли, щоб по­бо­рю­ва­ти роз­дріб­лю­ван­ня бут­тя і збе­рі­га­ти єд­ність лю­ди­ни.

Де­кіль­ка ду­мок із «Шля­ху са­мо­ви­хо­ван­ня»: Ко­ли мо­ва про один чи ба­га­то шля­хів са­мо­ви­хо­ван­ня, на дум­ку ав­то­ра, є ли­ше один шлях, що ве­де до всьо­го, що ми хо­че­мо до­сяг­ти, з'я­со­ва­ний так: «не мож­на жи­ти в ра­дос­ті без ро­зум­но­го, бла­го­род­но­го і спра­вед­ли­во­го бут­тя, а та­кож, нав­па­ки, не­мож­ли­ве ро­зум­не, бла­го­род­не і спра­вед­ли­ве бут­тя, не жи­ву­чи в ра­дос­ті». На шля­ху са­мо­ви­хов­но­му ви­ник­не пи­тан­ня: са­мо­піз­нан­ня (що є пер­шим кро­ком до по­ліп­шен­ня) і са­мо­об­ма­ну. Зна­чен­ня во­лі є сут­тє­ве, бо де во­ля є, там і є нап­рям ру­ху. Для здій­снен­ня пра­ці ви­хов­ни­ка пот­ріб­на та­ка чи ін­ша до­по­мо­га.

Ціль са­мо­ви­хо­ван­ня

На­ві­що ж са­мо­ви­хо­ван­ня — щоб до­сяг­ти ви­щий сту­пінь зрі­лос­ти, щоб біль­ше зна­ти пе­ре­да­ва­ти сво­їм ви­хо­ван­кам, щоб бу­ли ко­рис­ні­ши­ми для спіль­но­ти. Ус­піш­не во­но бу­де то­ді, ко­ли ми ма­ти­ме­мо пе­ред сво­ї­ми очи­ма ціль, яку ми со­бі виб­ра­ли й ус­ві­до­ми­ли. Ціль са­мо­ви­хо­ван­ня здій­сню­є­мо без ува­ги на її кін­це­ву не­до­сяж­ність. Са­мо­ви­хо­ван­ня є до­віч­ний про­цес. Ціл­лю є не доб­ре ви­хо­ва­ний ви­хов­ник, який ви­хо­вав се­бе до кін­ця, але та­кий, що кож­но­час­но мо­же при­єд­на­ти­ся до ак­тив­ної пра­ці, ви­ко­рис­то­ву­ю­чи в ній при­род­же­ні здіб­нос­ті та прид­бан­ня. Ціль то­го, що в нас ді­єть­ся, ле­жить, та­ким чи­ном, по­за на­ми са­ми­ми в пос­тій­но­му ши­ро­ко­му вза­є­моз­в'яз­ку з діть­ми. До­вір­'я ді­тей — ви­со­ка вар­тість, і ви­хов­ник по­ви­нен пра­цю­ва­ти над тим, щоб ді­ти ста­ви­ли­ся до ньо­го з до­вір­'ям. Об­но­ва в са­мо­ви­хо­ван­ні — не мо­же бу­ти ли­ше са­мо­віль­ним ру­хом, але пе­ре­дов­сім при­ве­де­на в дію (рух).

 

До ре­чі бу­де наз­ва­ти де­кіль­ка су­час­них ан­гло­мов­них пе­да­го­гів, фу­ту­ро­ло­гів та ще й ін­ших мис­ли­те­лів, що зай­ма­ють­ся пи­тан­ням ви­хо­ван­ня чи са­мо­ви­хо­ван­ня, на­зи­ва­ю­чи це мис­лен­ня та ді­ян­ня са­мо­о­нов­лен­ням, са­мо­піз­нан­ням чи ще інак­ше.

Та­ке мис­лен­ня і ді­ян­ня ста­ло дій­сним унас­лі­док швид­ких сус­піль­них змін, зу­мов­ле­них ви­со­кою тех­но­ло­гі­єю, що пос­тій­но мі­няє стиль на­шо­го бут­тя, як це ста­ло­ся з ви­на­хо­дом хо­ло­диль­ни­ка чи ком­п'ю­те­ра. Ефект те­ле­ба­чен­ня, ві­део-ігор і ком­п'ю­те­рів є ду­же ве­ли­кий на ріст ді­тей. То­му нам до­ціль­но оз­на­йо­ми­ти­ся з цим мис­лен­ням і ді­ян­ням, по­ду­ма­ти про прог­ра­му дії, щоб і ми мог­ли ви­хо­ву­ва­ти на­ших ді­тей в ас­пек­ті чер­го­во­го сто­літ­тя з ме­тою під­го­ту­ва­ти їх до но­во­го бут­тя, яке вже тво­рить­ся сьо­год­ні.

(далі буде)