Три брати

(стара англійська казка)

В ма­ло­му ри­баль­сько­му се­лі жив бід­ний ри­бал­ка. Мав він трьох си­нів. А си­ни — то та­кі різ­ні вда­чі, що ніх­то б не ска­зав, що во­ни рід­ні бра­ти.

Най­стар­шо­го зва­ли Не­мо­жу. Був він ду­же лі­ни­вий, а до то­го ще ве­ли­кий ба­ба. Бо­яв­ся пе­рес­ко­чи­ти по­тік, щоб до ньо­го не впас­ти. По­бо­ю­вав­ся ви­ліз­ти на де­ре­во. Ко­ли ж йо­го пи­та­ли, чо­го він не пра­цює, то він від­по­ві­дав, що пра­цю­ва­ти не мо­же. А нас­прав­ді він ані ра­зу не про­бу­вав ста­ти до пра­ці. Та­ким са­ме він був і у шко­лі, й у час за­ба­ви. Ко­ли йо­го в шко­лі про щось пи­та­ли, то він від­по­ві­дав зав­жди од­не: «Не знаю», а ко­ли му­сів був учи­тись, він ка­зав: «Не мо­жу!»

Дру­го­го ри­баль­сько­го си­на кли­ка­ли Не­хо­чу. Він не був ані лі­ни­вий, ані дур­ний. А в­тім мав він по­га­ну вда­чу, — був впер­тий. Як тіль­ки впа­де йо­му до го­ло­ви — а це бу­ва­ло ду­же час­то, — не пос­лу­ха­ти­ся і не зро­би­ти, то хоч би що ба­жа­ли від ньо­го, не бу­ло на ці­ло­му сві­ті си­ли, яка б бу­ла в ста­ні зму­си­ти пос­лу­ха­ти­ся й ви­ко­на­ти. Ко­ли Не­хо­чу впи­рав­ся, то йо­го то­ва­ри­ші ні­як не мог­ли впли­ну­ти на ньо­го, щоб він з ни­ми ба­вив­ся. Ко­ли ж йо­го все біль­ше про­си­ли або ко­ли обі­ця­ли йо­му за­бав­ку чи ніж, то він все од­но впи­рав­ся й не хо­тів зго­ди­ти­ся. Мав пи­са­ти за­да­не або вчи­ти­ся, то він ли­шав це й ішов ба­ви­ти­ся, хоч доб­ре знав, що бу­де по­важ­но й су­во­ро за це по­ка­ра­ний. Ді­ти з ним не лю­би­ли ба­ви­ти­ся, бо він зав­жди мав див­ні й до то­го над­зви­чай­но неп­ри­єм­ні, нес­по­ді­ва­ні ви­гад­ки. Усе хо­тів, щоб реш­та йо­му під­по­ряд­ко­ву­ва­ла­ся. В шко­лі був нед­ба­лий — не мав ус­пі­хів в на­у­ці. Так са­мо ні­ко­ли він не вив­чив­ся то­го, що йо­го вчи­ли чи ра­ди­ли нав­чи­ти­ся. Не бу­ло ані од­ної лю­ди­ни, яка б йо­го лю­би­ла. Сво­єю не­гар­ною вда­чею, впер­тіс­тю та ба­жан­ням ли­ше па­ну­ва­ти був він ще більш огид­ли­вий і від­штов­ху­ю­чий.

Най­мо­лод­ший із трьох бра­тів звав­ся Спро­бую. Був то ма­лень­кий хлоп­чик, що мав ду­же чу­ле, доб­ре сер­це й зав­жди ро­бив те, що йо­му бать­ки чи вчи­тель на­ка­зу­вали зро­би­ти. Пи­та­ли йо­го, чи пев­ний він, що змо­же зро­би­ти ту чи ін­шу річ, він зав­жди з ус­міш­кою від­по­ві­дав: «Не знаю, чи то до­ве­ду, але спро­бую!» Де­кіль­ка ра­зів на­по­чат­ку йо­го спро­би кін­ча­ли­ся не­ус­пі­хом, але він все даль­ше пра­цю­вав і вреш­ті обов­'яз­ко­во зав­жди до­во­див до кін­ця, до ба­жа­но­го вис­лі­ду. Од­но­го ра­зу хо­тів він був пе­рес­ко­чи­ти че­рез по­тік, та по­тік був за­над­то ши­ро­кий. Спро­бую впав до во­ди. Про­те він не зап­ла­кав, ані ні на ко­го не на­рі­кав. Ви­су­шив одяг на со­неч­ку й пос­та­но­вив, що спро­бу пе­рес­ко­чи­ти по­тік пе­ре­ве­де піз­ні­ше, аж тро­хи під­рос­те. І справ­ді, цьо­го до­ве­ло­ся не­дов­го че­ка­ти. Спро­бую пе­рес­ко­чив по­тік на міс­ці ще шир­шо­му, ніж те, що пер­ше пе­ре­во­див спро­бу. І з цьо­го ча­су вже ні­ко­ли не па­дав до во­ди. Ко­ли прий­шов пер­ший раз до шко­ли, то йо­го спи­тав учи­тель: «Хлоп­чи­ку, чи вмі­єш ти чи­та­ти?»

— Ні, па­не вчи­те­лю, — від­по­вів Спро­бую, — а про­те, все ж хо­чу спро­бу­ва­ти нав­чи­ти­ся то­го.

— Так, це го­лов­на річ! — пох­ва­лив йо­го вчи­тель. — Все за­ле­жить від то­го, щоб ма­ти доб­ру во­лю й пос­та­ра­ти­ся нав­чи­ти­ся то­го, чо­го не вмі­є­мо, а хо­че­мо зна­ти.

За ко­рот­кий час Спро­бую став най­ліп­шим уч­нем у кля­сі. Стар­ший йо­го брат Не­мо­жу не міг з ним зрів­ня­ти­ся, а вже про Не­хо­чу, то ліп­ше не бу­де­мо й зга­ду­ва­ти: то був впер­тий ду­рень.

І ось три бра­ти рос­ли й із них ви­рос­ли три доз­рі­лі муж­чи­ни. А як га­да­є­те, що із них вий­шло? За­ду­май­те­ся над ци­ми трьо­ма різ­ни­ми вда­ча­ми й рі­шіть, кот­ра з них сьо­год­ні та й вза­га­лі при­дат­на до жит­тя?

Щоб не му­сі­ли дов­го ду­ма­ти, роз­ка­жу вам і то: най­стар­ший Не­мо­жу є сьо­год­ні слу­гою в ба­га­ча на ім­'я: Му­сиш. Дру­гий брат Не­хо­чу є во­я­ком в ар­мії ґе­не­ра­ла Пос­лух, а най­мо­лод­ший брат Спро­бую є сьо­год­ні спіль­ни­ком ве­ли­кої фір­ми «Ус­піх і спіл­ка».

Пе­ре­по­вів Ф. Гай-Га­євсь­кий