Ста­рий Орел

ДО ПИ­ТАН­НЯ СА­МО­ВИ­ХОВ­НИХ ПРО­ЦЕ­СІВ,

ЗОК­РЕ­МА В ПЕ­РІ­ОД НО­ВАЦ­ТВА

(Продовження)

Карль Ґус­тав Юнґ (Carl Gustav Jung, 1875 — 1961)*

Не мож­на не зга­да­ти при об­го­во­рю­ван­ні пи­тан­ня са­мо­ви­хо­ван­ня твор­ців дог­ли­бин­ної пси­хо­ло­гії, а це: Зіґ­мун­да Фрой­да (1856 — 1939), авс­трійсь­ко­го пси­хі­ят­ра, зас­нов­ни­ка пси­хо­а­на­лі­тич­ної шко­ли, та її учас­ни­ків — Аль­фре­да Ад­ле­ра (1870 — 1937), авс­трійсь­ко­го пси­хі­ят­ра, та Кар­ля Ґус­та­ва Юн­ґа, що ві­дій­шли по ко­рот­ко­му ча­сі від Фрой­да, бо не по­год­жу­ва­ли­ся з йо­го сек­су­аль­ною кон­цеп­ці­єю мо­ти­ва­ції (реп­ре­сив­ні ін­фан­тиль­ні ста­те­ві ім­пуль­си) й ство­ри­ли свої шко­ли: Ад­лер — ін­ди­ві­ду­аль­ної пси­хо­ло­гії, а Юнґ — ана­лі­тич­ної пси­хо­ло­гії, що її зго­дом пе­ре­наз­вав на шко­лу ком­плек­сної пси­хо­ло­гії, якої зав­дан­ня бу­ло не ли­ше ви­ко­рис­то­ву­ва­ти для лі­ку­ван­ня пси­хіч­них проб­лем, а й та­кож для роз­вит­ку осо­бис­тос­ти шля­хом ін­ди­ві­ду­а­цій­но­го про­це­су. Са­ме й ця мож­ли­вість бу­ла при­чи­ною, що зу­мо­ви­ла де­що біль­ше на­пи­са­ти про Юн­ґа.

Карль Ґус­тав Юнґ, сві­то­вої сла­ви пси­хо­лог, пси­хі­ятр і ав­тор чис­лен­них праць, на­ро­див­ся в Кес­свіл, Швай­ца­рія, 26.VІІ.1875 р., у ро­ди­ні пас­то­ра. Ме­дич­ні сту­дії за­кін­чив на Уні­вер­си­те­ті в Ба­зель і став пра­цю­ва­ти пси­хі­ят­ром на Уні­вер­си­те­ті в Цю­рі­ху. Йо­го «асо­ці­я­тив­ний тест» прид­бав йо­му сві­то­ву сла­ву і від­крив йо­му шлях вик­ла­да­ча в різ­них кра­ї­нах сві­ту. Одер­жав чи­ма­ло по­чес­них док­то­ра­тів, вкл. із ЗСА. Зна­йомс­тво з Фрой­дом не три­ва­ло дов­го, він ві­дій­шов від йо­го пси­хо­а­на­лі­тич­ної шко­ли, ство­рив шко­лу ана­лі­тич­ної пси­хо­ло­гії або ком­плек­сної пси­хо­ло­гії. Юнґ дос­лід­жу­вав пи­тан­ня нес­ві­до­мос­ти в ев­ро­пей­ців та в при­мі­тив­них на­ро­дів під час сво­їх по­до­ро­жей до Аф­ри­ки, ЗСА та ін­ших кра­їн. У ре­зуль­та­ті йо­го дос­лі­дів ут­вер­ди­ла­ся йо­го дум­ка, що крім осо­бис­тої нес­ві­до­мос­ти іс­нує ще ко­лек­тив­на нес­ві­до­мість (мі­ти, ар­хе­ти­пи і т.п.), що ре­лі­гія є пот­ре­бою лю­ди­ни. Юнґ пок­лав в ос­но­ву «ана­лі­тич­ної пси­хо­ло­гії» два прин­ци­пи: 1) прин­цип пси­хіч­ної су­ціль­нос­ти і 2) прин­цип пси­хіч­ної енер­ґе­ти­ки (пси­хіч­ну енерґію він наз­вав лі­бі­до). Під «су­куп­ніс­тю» слід ро­зу­мі­ти з'єд­нан­ня час­тин в од­ну ці­лість, твор­чу син­те­зу, са­мо­ре­ґу­лю­ю­чі сис­те­ми. Пси­хіч­ну су­ціль­ність мож­на осяг­ну­ти шля­хом роз­вит­ко­во­го пси­хо­ло­гіч­но­го ді­ян­ня, що Юнґ наз­вав йо­го «ін­ди­ві­ду­а­цій­ним про­це­сом», який став ос­нов­ним по­ло­жен­ням йо­го вчен­ня.

Ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес, шлях роз­вит­ку й наз­рі­ван­ня, зу­мов­лює мож­ли­вість роз­гор­тан­ня і фор­му­ван­ня ін­ди­ві­да в ас­пек­ті су­ціль­нос­ти, са­мо­ре­ґу­лю­ван­ня і ком­пен­са­цій. У про­це­сах наз­рі­ван­ня пси­хе зба­га­чу­єть­ся зміс­том че­рез по­ши­рен­ня її по­ля сві­до­мо­сти, що ін­теґ­рує нес­ві­до­ме, яке мо­же бу­ти усві­дом­ле­ним. Ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес про­хо­дить дво­ма ве­ли­ки­ми ета­па­ми, а це: пер­шої по­ло­ви­ни жит­тя та прибл. по со­ро­ків­ці дру­гої по­ло­ви­ни. Юнґ по­рів­няв ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес з ко­луван­ням сон­ця по не­бі. Ран­ком за­чи­нає во­но під­но­си­ти­ся все ви­ще, а по­тім хи­лить­ся до за­хо­ду й зни­кає за го­ри­зон­том. Ран­нє під­ні­ман­ня сон­ця — пер­ший етап жит­тя, а сон­це на не­бос­хи­лі — це дру­гий етап. Юнґ мав на ува­зі ці­лий ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес, але ін­тен­сив­но дос­лід­жу­вав проб­ле­ми дру­гої по­ло­ви­ни жит­тя, а йо­го уч­ні та ін­ші нак­рес­ли­ли пи­тан­ня пер­шої по­ло­ви­ни жит­тя, по­ді­лив­ши її на дві фа­зи.

Пер­ша фа­за ін­ди­ві­ду­а­цій­но­го про­це­су про­хо­дить у ра­нньо­му ди­тинс­тві, приб­лиз­но до 3-го ро­ку жит­тя, в яко­му по­чи­нає вик­рис­та­лі­зо­ву­ва­ти­ся осо­бис­тість як ре­зуль­тат «пер­віс­ної пси­хіч­ної єд­нос­ти» ма­ти-ди­ти­на. У цій фа­зі за­ко­но­мір­но­го наз­рі­ван­ня ди­ти­на на­бу­ває пер­ші не­об­хід­ні сен­сор­ні, мо­тор­ні, вер­баль­ні, піз­на­валь­ні, емо­цій­ні та адап­та­цій­ні сту­пе­ні роз­вит­ку, що умож­лив­лю­ють при­мі­тив­не фун­кці­о­ну­ван­ня ди­ти­ни в ро­дин­но­му ко­лі.

Дру­га фа­за пер­шо­го ін­ди­ві­ду­а­цій­но­го ета­пу від­бу­ва­єть­ся в юно­му ві­ці, у ві­ці адо­лес­цен­тів. Пси­хо­лог Блос (Peter Blos, The Adolescent Passage, 1979), дос­лід­ник юно­го ві­ку, ува­жає йо­го нез­ви­чай­но ском­плі­ко­ва­ним та ду­же важ­ли­вим у роз­вит­ку осо­бис­тос­ти, бо в ньо­му від­бу­ва­єть­ся ос­нов­на пе­ре­бу­до­ва «я» та йо­го ос­та­точ­не фор­му­ван­ня. Ін­тер­ва­лі­зо­ва­ний ін­фан­тиль­ний об­'єкт (бать­ки) за­тра­чу­єть­ся, що зу­мов­лює деп­ре­сив­ний на­стрій, реґ­ре­сію та де­зор­га­ні­за­цію «я», зго­дом ре­ор­га­ні­за­цію, пе­ре­су­нен­ня пси­хіч­ної енер­ґії з бать­ківсь­ких об­'єк­тів на ро­вес­ни­ків, спор­тив­них та ін­ших зі­рок, ге­ро­їв. Шля­хом про­гре­сив­но­го зріз­нич­ку­ван­ня при­хо­дить до роз­лу­ки з бать­ка­ми з ме­тою бу­ти не­за­леж­ним, твор­чим, що й є кін­це­вим ре­зуль­та­том дру­гої фа­зи наз­рі­ван­ня осо­бис­тос­ти.

Дру­гий ве­ли­кий етап ін­ди­ві­ду­а­цій­но­го про­це­су ви­яв­ляє ба­га­то ус­клад­нень по со­ро­ків­ці. Са­ме то­ді лю­ди­на ста­ра­єть­ся шу­ка­ти і знай­ти но­ві вар­тос­ті та но­ву ціль у жит­ті, зо­кре­ма, ко­ли лю­ди­на наг­ло ус­ві­дом­лює со­бі по­рож­не­чу по роз­лу­ці із сво­ї­ми діть­ми то­що. Ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес є прос­пек­тив­ним ме­то­дом, який має на ме­ті вклю­чи­ти та пов­'я­за­ти ра­зом усі мож­ли­вос­ті чи ба­гатс­тва на­шої пси­хе, щоб до­сяг­ти пси­хіч­ну су­куп­ність ін­ди­ві­да, ін­ши­ми сло­ва­ми, ста­ти пов­но­цін­ною лю­ди­ною. Бу­ти су­куп­ним — зна­чить при­ми­ри­ти­ся з ти­ми всі­ма ас­пек­та­ми на­шої осо­бо­вос­ти, яких ми не бра­ли до ува­ги, а во­ни в біль­шос­ті є ниж­чої якос­ти.

Ін­ди­ві­ду­а­цій­ний про­цес опи­су­ють ча­сом як пси­хо­ло­гіч­ну ман­дрів­ку, в ча­сі якої ман­дрів­ник / ман­дрів­ни­ця най­пер­ше зус­трі­чає свої ті­ні, не­ґа­тив­ний ас­пект осо­бис­тос­ти, і вчить­ся жи­ти з ци­ми тем­ни­ми, іно­ді жах­ли­ви­ми ри­са­ми ін­ди­ві­ду­аль­нос­ти. На дру­гій зу­пин­ці ман­дрів­ник /-ця ста­ють віч-на-віч з та­ки­ми пси­хіч­ни­ми зоб­ра­жен­ня­ми (зе­лєн­більд) як ані­ма згл. ані­мус, які реп­ре­зен­ту­ють ге­те­ро­сек­су­аль­ний ас­пект на­шої пси­хе і фор­му­ють сві­до­му нас­та­но­ву в цьо­му нап­ря­мі, по­ши­рю­ю­чи і зба­га­чу­ю­чи цим сві­до­мість на­шої осо­бис­тос­ти. На тре­тьо­му пос­тої ман­дрів­ник       /-ця зус­трі­чає ста­ро­го муд­ре­ця, що реп­ре­зен­тує пер­віс­не не­об­ме­же­не знан­ня згл. маґ­на ма­тер, ве­ли­ку зем­лю-ма­ти, яка реп­ре­зен­тує хо­лод­ну ре­че­ву дій­сність при­ро­ди. Ця кін­це­ва зу­пин­ка на ін­ди­ві­ду­а­цій­но­му шля­ху є рів­ноз­нач­на з за­вер­шен­ням фор­му­ван­ня осо­бис­тос­ті, із ста­ном, в яко­му сво­бід­на, здо­ро­ва, онов­ле­на лю­ди­на стає спра­вжньою ін­ди­ві­ду­аль­ніс­тю, але не ін­ди­ві­ду­а­ліс­тич­ною.

У Цю­рі­ху ство­ре­но К.Ґ.Юнґ Ін­сти­тут, де за­ці­кав­ле­ні вив­ча­ли ана­лі­тич­ну пси­хо­ло­гію, де від­бу­ва­ли­ся дис­ку­сії ви­дат­них уче­них з різ­них кра­їн, на яко­му й я під час мо­їх сту­дій у Цю­рі­ху мав на­го­ду прос­лу­ха­ти ряд вик­ла­дів.

К.Ґ.Юнґ був од­ру­же­ний з Ем­мою Рав­шен­бах, мав од­но­го си­на та чо­ти­ри доч­ки. Жив не­да­ле­ко Цю­рі­ху над Цю­ріхсь­ким озе­ром, був фі­зич­но ак­тив­ним — пла­вав на ях­ті, лю­бив пла­ван­ня в озе­рі, ман­дрів­ки по го­рах і т.ін.

По­яс­нен­ня важ­ли­ві­ших по­нять,

ужитих Юн­ґом

Пси­хе — су­ціл усіх пси­хіч­них про­це­сів, сві­до­мих і нес­ві­до­мих. Є ди­на­міч­на, пос­тій­но ді­ю­ча, са­мо­ре­ґу­лю­ю­ча.

«Я» — це ком­плекс ро­зу­мо­вих зоб­ра­жень, що тво­рить центр сві­до­мос­ти, «зміст сві­до­мос­ти».

Сві­до­мість — фун­кція, яка пов­'я­зує пси­хіч­ні зміс­ти з «Я».

Нес­ві­до­мість — час­ти­на пси­хе, що скла­да­єть­ся із зов­сім нез­різ­нич­ко­ва­них зміс­тів.

Ді­ти за­чи­на­ють своє жит­тя у нес­ві­до­мо­му ста­ні і врос­та­ють у сві­до­мий стан.

Осо­бис­те нес­ві­до­ме — все ще за­бу­те, ви­тіс­не­не із сві­до­мос­ти, під­сві­до­ме різ­но­род­не сприй­ма­не, по­ду­ма­не чи від­чу­те.

Ко­лек­тив­не нес­ві­до­ме — це мо­гут­ня спад­ко­ва су­міш дос­від­них якос­тей, здо­бу­тих у людсь­ко­му роз­вит­ку, на­но­во від­тво­ре­на в ін­ди­ві­ду­аль­ній струк­ту­рі.

Ар­хе­ти­пи — ус­пад­ко­ва­ний спо­сіб ду­ман­ня, зу­мов­ле­ний дос­ві­дом да­но­го на­ро­ду, йо­го куль­ту­ри, що зна­хо­дить­ся у нес­ві­до­мос­ті ін­ди­ві­да, який кон­тро­лює спо­сіб сприй­ман­ня сві­ту. Ар­хе­ти­пи є зоб­ра­жен­ня­ми у ко­лек­тив­ній нес­ві­до­мос­ті (ос­нов­ні: пер­со­на, ті­ні, ані­мус і ані­ма, ста­рий муд­рець, Ма­ти-при­ро­да).

Ком­плекс — гру­па пси­хіч­них асо­ці­ятив­них дру­го­ряд­них дис­по­зи­цій­них і нав­ко­лиш­ніх ком­по­нен­тів, зіб­ра­них кру­гом яд­ра (що зна­хо­дить­ся в нес­ві­до­мос­ті). Ком­плекс є час­тин­но нес­ві­до­мий, а час­тин­но сві­до­мий, ав­то­ном­ний, емо­цій­но на­си­че­ний.

Джон Ґар­днер (John W. Gardner)

Ві­до­мий пе­да­гог, проф. Стан­форд уні­вер­си­те­ту в ЗСА, між ін­ши­ми пра­ця­ми є ав­то­ром пра­ці «Са­мо­о­нов­лю­ван­ня — ін­ди­від і са­мо­о­нов­ле­на сус­піль­ність» («The Individual and Innovative Society», 1963), в якій ав­тор оп­ра­цю­вав пи­тан­ня са­мо­о­нов­лю­ван­ня сус­піль­ства. Йо­го дум­ки про са­мо­о­нов­лен­ня ін­ди­ві­дів, ви­го­ло­ше­ні на Кон­фе­рен­ції на Га­ва­ях, ЗСА, по­мі­ще­но в жур­на­лі фу­ту­ро­ло­гів («The Futurist», 6/1996). Ці­ка­во бу­де оз­на­йо­ми­ти­ся з мис­лен­ням Ґар­дне­ра сто­сов­но са­мо­о­нов­лен­ня.

Ба­га­то лю­дей пе­рес­та­ло нав­ча­ти­ся; во­ни фун­кці­о­ну­ють на ниж­чо­му рів­ні сво­го по­тен­ці­а­лу, по­па­ли в пас­тку не­ру­хо­мо за­фік­со­ва­но­го мис­лен­ня і зви­чок. А лю­ди се­ре­дньо­го ві­ку й стар­ші мо­жуть вті­ша­ти­ся нав­чан­ням, бо во­но не є при­та­ман­не ли­ше мо­ло­дим. Ав­тор зак­ли­кає: вчи­ся ці­ле своє жит­тя. Вчи­ся з тво­їх по­ми­лок. Ко­ли Те­бе на­віс­ти­ло якесь ли­хо, за­пи­тай се­бе: що во­но ста­ра­єть­ся навчи­ти ме­не? Ми вчи­мо­ся в ча­сі пра­ці, вчи­мо­ся від сво­їх при­я­те­лів, ро­дин, ін­ших. Ре­чі, що ми вчи­мо­ся в до­рос­ло­му ві­ці, це не ли­ше для на­бу­ван­ня ін­фор­ма­цій чи вмінь, а й здібности не всту­па­ти са­мо­дес­трук­тив­ну по­ве­дін­ку, са­моз­ви­ну­ва­чу­ван­ня і т.п., це най­біль­ше отрут­не з нар­ко­ти­ків.

Жит­тя є без­ко­неч­ним роз­гор­тан­ням, без­ко­неч­ним про­це­сом са­мо­від­крит­тя. У про­це­сах роз­гор­тан­ня сут­тє­ві є два ас­пек­ти: са­мо­роз­ви­ток і са­мо­піз­нан­ня, а при то­му ще й шу­кан­ня зна­чи­мос­ти. У стій­ких пе­рі­о­дах бут­тя зна­чи­мість бу­ла під­три­му­ва­на в кон­тек­сті зв'яз­ної сус­піль­нос­ти і тра­ди­цій­но при­пи­са­них зраз­ків куль­ту­ри. Те­пер не мож­на роз­ра­хо­ву­ва­ти на жод­ну та­ку спад­щи­ну. Зна­чи­мість у жит­ті тре­ба ство­рю­ва­ти шля­хом зо­бов­'я­зан­ня сто­сов­но ре­лі­гії, етич­но­го ла­ду, пра­ці, близь­ких осіб. Лю­ди кож­но­го ві­ку по­тре­бу­ють ма­ти зо­бов­'я­зан­ня по­за со­бою і зна­чи­мість, що зо­бов­'я­зан­ня під­три­мує. Рід осо­бис­то­го зо­бов­'я­зан­ня є силь­ним еле­мен­том в са­мо­об­но­ві. Ін­ши­ми склад­ни­ка­ми са­мо­об­нов­лю­ван­ня є спо­ну­ка і став­лен­ня до май­бут­нос­ти.

У пи­тан­ні ор­га­ні­за­цій­но­го об­нов­лен­ня Ґар­днер ви­хо­див із фор­му­ли: ріст, за­не­пад, об­нов­лен­ня. За­галь­но го­во­ря­чи, об­нов­лен­ня в ре­зуль­та­ті но­вов­ве­ден­ня від­бу­ва­єть­ся в ос­нов­но­му дво­ма спо­со­ба­ми. Пер­ший: дія но­вов­ве­ден­ня по­чи­на­єть­ся з проб­ле­ми, що її слід роз­в'я­за­ти, або з кри­зи. В ор­га­ні­за­ці­ях мен­ше пос­ту­по­вих лю­ди­на, що ро­бить вне­сок для но­вов­ве­ден­ня, нат­рап­ляє на опір­ність її ке­рів­ни­ків. А то­му, що во­на роз­би­ває ста­тус кво, її дех­то на­зи­ває кон­тро­вер­сій­ним ха­рак­те­ром. Дру­гий спо­сіб здій­сню­єть­ся в ор­га­ні­за­ці­ях з пос­тій­ним онов­лю­ван­ням. «Пос­тій­но об­нов­лю­ю­ча ор­га­ні­за­ція не є та, яка пе­ре­ко­на­на в то­му, що во­на вті­ша­ти­меть­ся віч­ною мо­ло­діс­тю», але та, що ус­ві­до­ми­ла со­бі факт ста­рін­ня і на­ма­га­єть­ся про­ти­ді­я­ти цьо­му. У нас­лід­ку опір­нос­ти до но­вов­ве­ден­ня ор­га­ні­за­ція ста­єть­ся мен­ше пос­туп­ли­вою, збіль­шує бю­рок­ра­тич­ні пра­ви­ла, ви­яв­ляє зміс­тов­ну і ме­то­дич­ну зак­ло­по­та­ність, що ве­де до ор­га­ні­за­цій­ної се­ніль­нос­ти. Здо­ро­ві ор­га­ні­за­ції із силь­ною тра­ди­ці­єю і сво­бо­дою ма­ють у тям­ці дум­ки, що ор­га­ні­за­ції є ство­ре­ні для лю­дей, а не лю­ди для ор­га­ні­за­цій, і ви­на­го­род­жу­ють об­но­ви­ків. Лю­ди ма­ють свої ін­ди­ві­ду­аль­ні пот­ре­би, і во­ни не мо­жуть по­чу­ва­ти­ся, як ґвин­тик у ма­ши­ні, бо то­ді ста­ють­ся па­сив­ни­ми, без­дум­ни­ми ви­ко­нав­ця­ми препро­гра­мо­вих зав­дань.

Ви­хо­ван­ня в ас­пек­ті об­нов­лю­ван­ня є сут­тє­ве для рос­ту ор­га­ні­за­ції. Аль­тер­на­ти­вою для ін­док­три­но­ва­ної мо­ло­дої лю­ди­ни із сво­ї­ми за­фік­со­ва­ни­ми пе­ре­ко­нан­ня­ми є роз­ви­ток вмінь, став­лен­ня, ро­зу­мо­вих на­ви­чок, які бу­дуть ко­рис­ні в но­вих си­ту­а­ці­ях. Ви­хо­ван­ня по­вин­но від­бу­ва­ти­ся в ас­пек­тах змін і ба­га­тог­ран­нос­ти. Ці­ка­ві мір­ку­ван­ня Ґар­дне­ра сто­сов­но мо­ло­дих. Во­ни не аси­мі­лю­ють вар­тос­тей сво­єї гру­пи вив­чен­ням слів (прав­да, спра­вед­ли­вість і т.ін.) і їх де­фі­ні­цій. Во­ни засво­ю­ють став­лен­ня, на­вич­ки, спо­сіб суд­жен­ня, а та­кож на­бу­ва­ють піс­ня­ми, роз­по­ві­дя­ми, іг­ра­ми та ін­шим. Мо­ло­ді пот­ре­бу­ють ба­чи­ти зра­зок для іден­ти­фі­ка­ції. Пер­шим зав­дан­ням в про­це­сах об­нов­лю­ван­ня в мо­раль­ній сфе­рі є склад­на кон­фрон­та­ція іде­а­лу і дій­снос­ти, пра­вил і прак­ти­ки. Мо­раль­ний лад не є ста­тич­ний, є ат­ри­бу­том фун­кці­о­ну­ю­чої сус­піль­ної сис­те­ми. Про­по­зи­ції для мо­ло­дих — пос­тій­но по­нов­лю­ва­ти якос­ті в їх­ній по­ве­дін­ці, по­нов­лю­ва­ти мо­раль­ний лад і сус­піль­ність, щоб во­на пос­тій­но онов­лю­ва­ла­ся сво­ї­ми чле­на­ми на доб­ре чи на зле. І та­ким чи­ном онов­лен­ня сус­піль­нос­ти від­бу­ва­єть­ся но­ви­ми лі­де­ра­ми, ви­раз­ни­ка­ми но­вих ідей.

Рід Лар­сон (Read Larson)

Дос­лід­ник фе­но­ме­но­ло­гії що­ден­но­го жит­тя на­пи­сав стат­тю «Шу­кан­ня за са­мо­піз­нан­ням» («The Search for Self-Knowledge Enters a New Era») у збір­ни­ку «Ве­ли­ка тран­сфор­ма­ція» («The Great Transformation», Ed. Edward Cornish, Bethesda, MD, 1983), нак­рес­лив но­ву фа­зу в на­ма­ган­нях піз­на­ти са­мо­го се­бе. У ми­ну­ло­му лю­ди ста­ра­ли­ся здій­сню­ва­ти са­мо­піз­нан­ня шля­хом реф­лек­сії та ін­ши­ми роз­ду­ма­ми над сво­їм ду­шев­ним ста­ном. Те­пер ме­то­ди са­мо­піз­нан­ня по­си­ли­ли­ся мо­дер­ною тех­но­ло­гі­єю, що ефек­тив­ні­ше пе­ре­ві­ряє на­ші фі­зич­ні і пси­хо­ло­гіч­ні ста­ни, зу­мов­ле­ні на­ши­ми сві­до­ми­ми чи під­сві­до­ми­ми емо­ці­я­ми. Дос­лід­ни­ки сте­жать за змі­на­ми в ме­та­бо­ліз­мі, в пруж­нос­ті м'я­зів, в нас­трої та за ін­ши­ми по­каз­ни­ка­ми ста­нів бут­тя про­тя­гом до­би.

Для оцін­ки пси­хо­ло­гіч­но­го ста­ну є сут­тє­ві два ви­мі­ри: пер­ший — емо­цій­не бла­го­по­луч­чя, а дру­гий — ро­зу­мо­ве ді­ян­ня. Здат­ність ус­піш­но фун­кці­о­ну­ва­ти є за­леж­на від са­мо­піз­нан­ня, і то не ли­ше від пос­тій­них рис ха­рак­те­ру, але та­кож від де­я­ких ас­пек­тів що­ден­но­го бут­тя, як стрес, сон, до­бо­вий ритм і т.ін. Прик­ла­дом та­ко­го об­сте­жу­ван­ня та до­слід­жен­ня є пра­ця ас­тро­нав­тів у кос­міч­них прос­то­рах. Вони об­мо­та­ні дро­ти­ка­ми / дро­тя­ним об­лад­нан­ням для по­мі­рів: для пр. темп сер­ця, тиск кро­ві, ме­та­бо­ліч­ні да­ні і т.ін., що є ду­же важ­ли­ві для якос­ти фі­зич­но­го і пси­хо­ло­гіч­но­го фун­кці­о­ну­ван­ня, для виз­на­чен­ня кіль­кос­ти енер­ґії для пра­ці.

Ком­п'ю­тер, який змі­нив наш стиль бут­тя, і в цьо­му ви­пад­ку є до ви­ко­рис­тан­ня. Ком­п'ю­тер­ні ана­лі­зе­ри мо­жуть пе­ред­ба­ча­ти змі­ни під­ста­во­вих ста­нів на 5-10 год.

Здат­ність зо­се­ред­жу­ва­ти ува­гу і бу­ти про­дук­тив­ним за­ле­жить від ко­ор­ди­на­ції ті­ла і ро­зу­му. Ду­шев­не і фі­зич­не бла­го­по­луч­чя за­ле­жить від бі­о­ло­гіч­них і пси­хо­ло­гіч­них ком­по­нен­тів, що тво­рять ці­лість.

Важ­ли­вим зав­дан­ням, на дум­ку ав­то­ра, є піз­на­ти своє влас­не об­ме­жен­ня.

(далі буде)