Крилатий кінь

В од­ній кра­ї­ні, над ве­ли­ча­вою, мо­гу­тньою рі­кою, жив со­бі ма­лий хло­пець. Зва­ли йо­го Та­ра­си­ком. Ці­ла сім­'я йо­го бу­ла ду­же бід­на. Жи­ли в ста­рень­кій, на­пів­роз­ва­ле­ній ха­ти­ні. Бать­ки тяж­ко пра­цю­ва­ли ці­лий день на шма­ток черс­тво­го хлі­ба. От ма­ти Та­ра­си­ка не­раз зіт­хає:

— Коб нам на ко­ро­ви­ну бо­дай роз­жи­ти­ся!

А Та­ра­сик поп­рав­ляє:

— На ко­ни­ка, ма­мо! На ко­ни­ка!

— До чо­го нам ко­ник здав­ся, Та­ра­си­ку? А від ко­ро­ви бу­ло б мо­ло­ко, сир, мас­ло, — пе­ре­ко­нує ма­ма.

— Ні, ма­мо, ко­ни­ка нам би, ко­ни­ка. Я осід­лав би йо­го, взяв у ру­ки шаб­лю й во­ро­гів на­ших по­ї­хав би би­ти. Чи ма­ло че­рез них ми бі­ду­є­мо? — тов­кма­чить своє Та­ра­сик.

Ма­ти ли­ше важ­ко зіт­хну­ла.

А Та­ра­сик уже ви­рі­зав з вер­бо­во­го прут­тя ко­ня, за­зу­бе­лив* йо­го, ба­тіж­ком цвях­нув — і гай­да між од­но­літ­ків. Ці­лий день гар­цює. А вве­че­рі та­кий сон­ний, са­мі очі кле­ять­ся.

От і раз уно­чі снить­ся йо­му див­ний сон. Він ба­чить роз­ло­гий степ. Кру­гом тра­ва, тра­ва. Ви­со­ко сві­тить сон­це, на об­рії кур­ган-мо­ги­ла. І чує Та­ра­сик звід­кись го­лос: «Іди, Та­ра­си­ку, на кур­ган-мо­ги­лу, при­ло­жи ву­хо до зем­лі й по­чу­єш кінсь­кий ту­піт. Пі­деш за ту­по­том, і спов­нить­ся твоє най­біль­ше ба­жан­ня...»

Та­ра­сик про­ки­нув­ся, сон зник. Та ще раз і ще раз тої но­чі снив­ся йо­му той сам сон.

Вран­ці Та­ра­сик шви­день­ко встав, пос­ні­дав хлі­бом, по­пив дже­рель­ної во­ди і по­біг гра­тись з то­ва­рис­твом, як зви­чай­но. А сон ні на хви­лин­ку не схо­дить йо­му з ду­мок.

Як при­біг до гур­ту, хлоп­ці ла­ди­лись по­біг­ти до лі­су, що си­нім гре­бе­нем ма­йо­рів за се­лом. Та­ра­сик по­дав­ся з ни­ми. Хлоп­ці зра­зу біг­ли, по­тім піш­ли по­віль­ні­ше, да­лі вже зов­сім змо­ри­лись, а ліс як си­нів, так си­ніє вда­лі, од­на­ко­во да­ле­ко. Час­ти­на хлоп­ців уже й зне­о­хо­ти­ла­ся, час­ти­на за­вер­ну­ла. Ос­та­лось вреш­ті ли­ше їх двох: смі­ли­вий про­від­ник Ан­дрій­ко і Та­ра­сик. Во­ни йшли й іш­ли впе­ред і піс­ля обі­ду до­би­лись до лі­су.

— Ко­лись в то­му лі­сі бу­ли ве­ли­кі бої. Жи­ли тут безс­траш­ні во­я­ки, що за на­род зас­ту­па­ли­ся. Меш­ка­ли в зем­лян­ках, шту­дер­но** за­хо­ва­них. Бать­ко опо­ві­дав, — по­чав Ан­дрій­ко й за­цу­кав­ся.

Іш­ли даль­ше.

Та зблизь­ка ліс по­ка­зав­ся зов­сім не­ве­ли­ким. Швид­ко прой­шли йо­го, й пе­ред ни­ми прос­тяг­ся степ. Лі­во­руч за­ма­йо­рі­ла кур­ган-мо­ги­ла, сві­док да­вньої сла­ви; сві­ти­ло над ни­ми яс­но сон­це й ше­лес­ті­ла ви­со­ка тра­ва. Зов­сім, як це в сні Та­ра­си­ко­ві прис­ни­ло­ся.

— Бі­жі­мо на мо­ги­лу, Ан­дрій­ку! Швид­ко! Там спов­нить­ся моє най­біль­ше ба­жан­ня!

По­біг­ли.

Вид­ря­па­лись з тру­дом на кур­ган. Та­ра­сик при­ложив ву­хо до зем­лі й по­чув ту­піт. Як би хтось кінсь­ким ко­пи­том об зем­лю вда­рив. Встав Та­ра­сик, роз­гля­да­єть­ся — ні­чо­го ні­де не вид­но. Ли­ше тра­ва ви­со­ка хви­лює на віт­рі. Аж ось, зда­ло­ся, що ген-ген чор­ну цяп­ку ба­чить. По­біг­ли хлоп­ці ту­ди й ба­чать: не зна­ти ко­ли й ким по­ки­ну­те ле­жить ло­шат­ко. Та та­ке вже мир­ша­ве, ви­го­лод­же­не та не­щас­не. Са­ма шку­ра й кос­ті! Ан­дрій­ко вже хо­тів по­ки­ну­ти йо­го нап­риз­во­ля­ще, та Та­ра­сик ка­же:

— Візь­му то­го ко­ни­ка до се­бе. Хо­ди­ти­му ко­ло ньо­го, мо­же, від­хо­дить­ся.

Зав­дав со­бі йо­го на пле­чі, бо йти са­мо ло­шат­ко вже не мог­ло і, мі­ня­ю­чись на пе­ре­мі­ну з Ан­дрій­ком, при­ніс ко­ни­ка додо­му.

Іш­ли дні, тиж­ні, мі­ся­ці. Ко­ник від­жив, за­ок­руг­лив­ся, та все-та­ки ріс пи­ня­во; мир­ша­вень­кий був. Ми­нув рік, дру­гий, а ко­ник даль­ше за­ли­шив­ся зав­біль­шки з ма­ле те­ля, з ве­ли­кою го­ло­вою, чух­ра­тий і зов­сім ма­ло на ко­ня по­хо­жий. І по­ча­ли пос­міш­ку­ва­тись з Та­ра­си­ка од­но­літ­ки, на­зи­ва­ю­чи йо­го за­чух­ра­ним ко­за­ком.

Та Та­ра­сик не брав со­бі глу­зу­вань то­ва­ри­шів до сер­ця. Він щод­ня чис­тив ко­ня, на­пу­вав, го­ду­вав чим мав най­кра­щим. Від ро­та со­бі ві­дій­мав, а ко­ни­ко­ві да­вав. Хлоп­ці не пе­рес­та­ва­ли йо­му до­ку­ча­ти, жар­ти їх ста­ва­ли що­раз дош­куль­ні­ші. І раз Та­ра­сик та­ки не ви­дер­жав, по­бив­ся з усі­ма од­но­літ­ка­ми й по­тов­че­ний, роз­би­тий вер­нув­ся до­мів. За­су­нув­ся у хлі­вець, де сто­яв йо­го ко­ник, при­гор­нув­ся до ньо­го й, ти­хо пох­ли­пу­ю­чи, зас­нув.

І зно­ву по­ба­чив у сні той сам степ, кур­ган-мо­ги­лу, де най­шов ко­ни­ка, й по­чув той сам го­лос. Го­лос ка­зав: «Прий­шов твій час, Та­ра­си­ку! Іди до рі­ки-бать­ка й три­чі ску­пай ко­ни­ка в її во­дах. А то­ді по­ве­зе він те­бе до ске­лі, що на бе­ре­зі. Там три­чі ко­пи­том об ске­лю туп­не...»

І Та­ра­сик про­ки­нув­ся.

Ще не сві­та­ло, як Та­ра­сик виб­рав­ся в до­ро­гу. За ним тю­пав йо­го го­ро­паш­ний ко­ник з пох­нюп­ле­ною ве­ли­кою го­ло­вою. Іш­ли се­лом кра­ду­чись, щоб ніхто не ба­чив, не смі­яв­ся з Та­ра­си­ка та йо­го ко­ня.

Аж тут наг­ло ви­ри­ну­ло пе­ред ним кіль­ко­ро пос­та­тей.

— Ку­ди ж ти, ма­лий, так ра­но йдеш? Мо­же, в по­хід ви­би­ра­єш­ся? Га? От і ри­сака со­бі виб­рав під­хо­дя­що­го! Ха-ха-ха! — вис­трі­лив над ним ре­гіт кіль­кох го­ло­сів. Це чу­жі во­я­ки глу­зу­ва­ли.

Та­ра­сик не від­по­вів ні­чо­го і прой­шов мов­чки повз них.

Ішов зна­йо­мою до­ро­гою. І зно­ву той сам ліс ми­нув, ви­йшов у степ. Збо­ку ви­со­чи­ла­ся мо­ги­ла-кур­ган, а ген ли­ску­чою стріч­кою блис­ті­ла рі­ка, — блис­тів, роз­пер­шись ши­ро­ко, бать­ко рід­ної зем­лі!

В мо­ли­тов­нім нас­трої збли­жав­ся до рі­ки Та­ра­сик. Зій­шло сон­це з-за про­ти­леж­но­го круг­ло­го бе­ре­га й заг­ра­ло на лис­ку­чій річ­ній хвиль­ці. Здри­га­ю­чись від мок­ро­го хо­ло­ду, ввій­шов Та­ра­сик з ко­нем у во­ду. На­че б дру­ге хре­щен­ня прий­мав. Раз, дру­гий і тре­тій пір­нув у во­ду, по­тя­га­ю­чи за со­бою ко­ни­ка. Лис­ку­чі оба, охо­лод­же­ні вий­шли на бе­рег.

Ко­ник піс­ля ку­пе­лі ожи­вив­ся й ви­ди­мо пог­лад­шав. Під­тюп­цем по­біг здовж бе­ре­га, по­тя­га­ю­чи за со­бою Та­ра­си­ка. І ось за зак­ру­том ви­ри­ну­ла са­міт­ня, го­ла ске­ля. Пе­ред ске­лею ко­ник зу­пи­нив­ся і три­чі ко­пи­том об ске­лю стук­нув.

За­дуд­ні­ло, на­че б з ве­ли­кої гар­ма­ти впоб­ли­зу вис­тре­лив, — і ске­ля роз­кри­лась. Та­ра­сик по­ба­чив унут­рі без­ліч оз­бро­є­но­го во­яц­тва, на ко­нях. Во­ни дер­жа­ли крі­си на по­го­тів­лі, на та­чан­ках стри­мі­ли ців­ки ку­ле­ме­тів, по­ро­жньо роз­зяв­лю­ва­лись па­ще­ки гар­мат. Очі всіх звер­ну­лись на Та­ра­си­ка.

— Чи по­ра, си­ну? — пос­пи­тав Та­ра­си­ка їх стар­ший, під­'ї­хав­ши до ньо­го на ка­ро­му же­реб­ці.

— По­ра! — від­по­вів не­на­че не сво­ї­ми ус­та­ми Та­ра­сик.

— Так сі­дай на ко­ня і гай­да з на­ми в до­ро­гу! — на­ка­зав.

Та­ра­сик по­вер­нув­ся і зас­тиг зі зди­ву­ван­ня. За­мість мир­ша­вої шка­пи, яку тут при­вів, грав но­га­ми по­руч ньо­го бас­кий вер­хі­вець. З ніг ви­рос­та­ли йо­му кри­ла.

Ске­ля дуд­ні­ла й тряс­ла­ся від сту­ко­ту ко­пит — ви­їж­джа­ло кри­ла­те ли­царс­тво. Об­дав йо­го по­мах від їх­ніх крил. Та­ра­сик від­чув, що йо­го гру­ди роз­ши­ряє ба­жан­ня ле­ті­ти, би­ти, кри­ши­ти, топ­та­ти всю пов­зку по­гань, що роз­ліз­лась по йо­го зем­лі. Вско­чив на сво­йо­го ко­ни­ка.

Стар­ши­на ли­ца­рів ки­нув на­каз. І заб­лис­ті­ли із свис­том вир­ва­ні з пі­хов шаб­лі над їх­ні­ми го­ло­ва­ми — як лис­кав­ка. Дру­гий на­каз — і зня­ли­ся їх ко­ні до ле­ту, мов хи­жі, ду­жі пта­хи. Тре­тій — і вже мча­ли­ся во­ни, мов бу­ря, ви­ще де­рев, чер­ка­ю­чи спи­са­ми хмар, ви­со­ко по­над рід­ною зем­лею.

Василь Кархут

«Малі друзі», ч. 9, вересень 1940

* Зазубелити — загнуздати

** Штудерно — майстерно