Крилатий кінь
В одній країні, над
величавою, могутньою рікою, жив собі малий хлопець. Звали його
Тарасиком. Ціла сім'я його була дуже бідна. Жили в старенькій,
напіврозваленій хатині. Батьки тяжко працювали цілий день на
шматок черствого хліба. От мати Тарасика нераз зітхає:
— Коб нам на коровину
бодай розжитися!
А Тарасик поправляє:
— На коника, мамо! На
коника!
— До чого нам коник
здався, Тарасику? А від корови було б молоко, сир, масло, —
переконує мама.
— Ні, мамо, коника нам
би, коника. Я осідлав би його, взяв у руки шаблю й ворогів наших
поїхав би бити. Чи мало через них ми бідуємо? — товкмачить своє
Тарасик.
Мати лише важко
зітхнула.
А Тарасик уже вирізав
з вербового пруття коня, зазубелив* його,
батіжком цвяхнув — і гайда між однолітків. Цілий день гарцює. А
ввечері такий сонний, самі очі клеяться.
От і раз уночі сниться
йому дивний сон. Він бачить розлогий степ. Кругом трава, трава. Високо
світить сонце, на обрії курган-могила. І чує Тарасик звідкись голос:
«Іди, Тарасику, на курган-могилу, приложи вухо до землі й почуєш
кінський тупіт. Підеш за тупотом, і сповниться твоє найбільше
бажання...»
Тарасик прокинувся,
сон зник. Та ще раз і ще раз тої ночі снився йому той сам сон.
Вранці Тарасик
швиденько встав, поснідав хлібом, попив джерельної води і побіг
гратись з товариством, як звичайно. А сон ні на хвилинку не сходить
йому з думок.
Як прибіг до гурту,
хлопці ладились побігти до лісу, що синім гребенем майорів за селом.
Тарасик подався з ними. Хлопці зразу бігли, потім пішли повільніше,
далі вже зовсім зморились, а ліс як синів, так синіє вдалі, однаково
далеко. Частина хлопців уже й знеохотилася, частина завернула.
Осталось врешті лише їх двох: сміливий провідник Андрійко і Тарасик.
Вони йшли й ішли вперед і після обіду добились до лісу.
— Колись в тому лісі
були великі бої. Жили тут безстрашні вояки, що за народ
заступалися. Мешкали в землянках, штудерно** захованих.
Батько оповідав, — почав Андрійко й зацукався.
Ішли дальше.
Та зблизька ліс
показався зовсім невеликим. Швидко пройшли його, й перед ними
простягся степ. Ліворуч замайоріла курган-могила, свідок давньої
слави; світило над ними ясно сонце й шелестіла висока трава.
Зовсім, як це в сні Тарасикові приснилося.
— Біжімо на могилу,
Андрійку! Швидко! Там сповниться моє найбільше бажання!
Побігли.
Видряпались з трудом
на курган. Тарасик приложив вухо до землі й почув тупіт. Як би хтось
кінським копитом об землю вдарив. Встав Тарасик, розглядається —
нічого ніде не видно. Лише трава висока хвилює на вітрі. Аж ось,
здалося, що ген-ген чорну цяпку бачить. Побігли хлопці туди й бачать:
не знати коли й ким покинуте лежить лошатко. Та таке вже миршаве,
виголоджене та нещасне. Сама шкура й кості! Андрійко вже хотів
покинути його напризволяще, та Тарасик каже:
— Візьму того коника
до себе. Ходитиму коло нього, може, відходиться.
Завдав собі його на
плечі, бо йти само лошатко вже не могло і, міняючись на переміну з
Андрійком, приніс коника додому.
Ішли дні, тижні,
місяці. Коник віджив, заокруглився, та все-таки ріс пиняво;
миршавенький був. Минув рік, другий, а коник дальше залишився
завбільшки з мале теля, з великою головою, чухратий і зовсім мало на
коня похожий. І почали посмішкуватись з Тарасика однолітки,
називаючи його зачухраним козаком.
Та Тарасик не брав собі
глузувань товаришів до серця. Він щодня чистив коня, напував,
годував чим мав найкращим. Від рота собі відіймав, а коникові давав.
Хлопці не переставали йому докучати, жарти їх ставали щораз
дошкульніші. І раз Тарасик таки не видержав, побився з усіма
однолітками й потовчений, розбитий вернувся домів. Засунувся у
хлівець, де стояв його коник, пригорнувся до нього й, тихо
похлипуючи, заснув.
І знову побачив у сні
той сам степ, курган-могилу, де найшов коника, й почув той сам голос.
Голос казав: «Прийшов твій час, Тарасику! Іди до ріки-батька й тричі
скупай коника в її водах. А тоді повезе він тебе до скелі, що на
березі. Там тричі копитом об скелю тупне...»
І Тарасик прокинувся.
Ще не світало, як
Тарасик вибрався в дорогу. За ним тюпав його горопашний коник з
похнюпленою великою головою. Ішли селом крадучись, щоб ніхто не
бачив, не сміявся з Тарасика та його коня.
Аж тут нагло виринуло
перед ним кількоро постатей.
— Куди ж ти, малий, так
рано йдеш? Може, в похід вибираєшся? Га? От і рисака собі вибрав
підходящого! Ха-ха-ха! — вистрілив над ним регіт кількох голосів. Це
чужі вояки глузували.
Тарасик не відповів
нічого і пройшов мовчки повз них.
Ішов знайомою дорогою.
І знову той сам ліс минув, вийшов у степ. Збоку височилася
могила-курган, а ген лискучою стрічкою блистіла ріка, — блистів,
розпершись широко, батько рідної землі!
В молитовнім настрої
зближався до ріки Тарасик. Зійшло сонце з-за протилежного круглого
берега й заграло на лискучій річній хвильці. Здригаючись від
мокрого холоду, ввійшов Тарасик з конем у воду. Наче б друге
хрещення приймав. Раз, другий і третій пірнув у воду, потягаючи за
собою коника. Лискучі оба, охолоджені вийшли на берег.
Коник після купелі
оживився й видимо погладшав. Підтюпцем побіг здовж берега,
потягаючи за собою Тарасика. І ось за закрутом виринула самітня,
гола скеля. Перед скелею коник зупинився і тричі копитом об скелю
стукнув.
Задудніло, наче б з
великої гармати впоблизу вистрелив, — і скеля розкрилась. Тарасик
побачив унутрі безліч озброєного вояцтва, на конях. Вони держали
кріси на поготівлі, на тачанках стриміли цівки кулеметів, порожньо
роззявлювались пащеки гармат. Очі всіх звернулись на Тарасика.
— Чи пора, сину? —
поспитав Тарасика їх старший, під'їхавши до нього на карому
жеребці.
— Пора! — відповів
неначе не своїми устами Тарасик.
— Так сідай на коня і
гайда з нами в дорогу! — наказав.
Тарасик повернувся і
застиг зі здивування. Замість миршавої шкапи, яку тут привів, грав
ногами поруч нього баский верхівець. З ніг виростали йому крила.
Скеля дудніла й
тряслася від стукоту копит — виїжджало крилате лицарство. Обдав
його помах від їхніх крил. Тарасик відчув, що його груди розширяє
бажання летіти, бити, кришити, топтати всю повзку погань, що
розлізлась по його землі. Вскочив на свойого коника.
Старшина лицарів
кинув наказ. І заблистіли із свистом вирвані з піхов шаблі над
їхніми головами — як лискавка. Другий наказ — і знялися їх коні до
лету, мов хижі, дужі птахи. Третій — і вже мчалися вони, мов буря,
вище дерев, черкаючи списами хмар, високо понад рідною землею.
Василь Кархут
«Малі друзі», ч. 9,
вересень 1940
* Зазубелити
— загнуздати
** Штудерно — майстерно