На моїй голові корона
— Іди й поклонися,
попроси. Корони не маєш на голові, нічого не впаде, не розіб'ється
тобі.
Так кажеш ти. Послухай.
Я був ще малий, як нас,
дітей, учила мати:
— Діти, ніколи не
упідлюйтеся, просячи багатих та сильних о ласку, ніколи не
лакомтеся на чуже добро й великі маєтки, ніколи й не говоріть
неправду, а то золота корона впаде з голови і розіб'ється.
— Золота корона? — й
ми, малі діти, бралися руками за голови, але там не то золотої, але
загалом жодної корони не було.
— На голові кожної
людини є корона, — тлумачила мама. — Золота, висаджувана перлами
й лискучими самоцвітами, ще невидна. У серці ти її відчуй, тоді й
почуєш її вагу на своїй голові. Будьте горді, жийте тільки зі своєї
праці й бороніть правду, хоч би за неправдою стояв цілий світ. Тоді й
почуєте свою вищість і розкіш корони на своїх головах.
Літа побігли швидко,
мов ополошені коні вулицями міста. І різні були. Бігли роки
родючі, жирні, плодовиті, і тоді було легко нести невидну корону
на гордій голові. То знов літа воєн та пожеж, літа бідні та голодні,
повні сорому, журби та тривоги, і тоді, о браття, тим тяжче, але тим
вище я мусив нести корону гордо на своїй голові.
Я вплів у ту корону ще
багато цінностей, про які мати й не згадувала, цінностей старих, як
світ, та кожною людиною здобуваних наново. Я вплів у неї щирозолоті
листки віри в себе і свій рід, і гордість. І листки золотої правди, що
ніщо в житті не прийде мені даром, а все здобути мушу тяжкою працею і
палкою любов'ю у невпинній боротьбі.
І нині, по літах
спокус, літах великих надій і неминучих розчарувань, сиджу, як жнець
по жнивах, і згадую давнє... Усе життя — один бій, в якому я часом і
подався, але вкінці таки переміг себе, а все завдяки короні,
вложеній на дитячу голову.
На моїй голові
корона!
Володимир Бірчак
Опубліковано у збірці
«Наш рік»