Щер­ба­тень­кий

Щер­ба­тень­кий — це бу­ло ім’я мо­ло­до­го ку­цох­вос­то­го зай­чи­ка. Наз­ву цю мав він че­рез те, що од­но ву­хо бу­ло в ньо­го по­тор­га­не, щер­ба­те. А як во­но ста­ло­ся, про це й роз­ка­же­мо.

Щер­ба­тень­кий жив при сво­їй ма­мі, ку­цох­вос­тій Му­ці, се­ред буй­ної тра­ви ве­ли­кої Мок­ра­ви­ни. Там ма­ли во­ни за­тиш­не гніз­деч­ко, в яко­му й ви­рос­тав Щер­ба­тень­кий під опі­кою дбай­ли­вої ма­ми на ду­жо­го зай­ця. Час­то ли­шав­ся са­мий і то­ді ма­ма да­ва­ла йо­му все на­у­ку: «При­ляж гла­день­ко до зем­лі і си­ди ти­хень­ко, хоч­ би й що ді­я­ло­ся». Слух­ня­ний зай­чик спав у мя­ко­му лі­жеч­ку і ши­ро­ко втво­ре­ни­ми очи­ма ди­вив­ся на світ. І так раз уго­рі, над йо­го го­ло­вою ла­я­ли­ся го­лос­но два лі­со­ві кра­ду­ни, сой­ка і чер­во­на біл­ка, а тут, май­же пе­ред са­мим йо­го но­си­ком якась жов­та пташ­ка спій­ма­ла си­ньо­го ме­те­ли­ка. Чор­ний хру­щик ман­дру­вав со­бі вго­ру по стеб­лин­ці тра­ви, а від­так пе­рей­шов че­рез гніз­до, і да­лі став ліз­ти по мор­доч­ці Щер­ба­тень­ко­го. Він од­на­че ані не рух­нув­ся, не мор­гнув на­віть. По хви­ли­ні по­чув він якийсь див­ний ше­лест не­да­ле­ко в гу­ща­ви­ні, але не чу­ти бу­ло, щоб хтось сту­пав но­га­ми.

Щер­ба­тень­кий про­жив увесь свій вік на Мок­ра­ви­ні (йо­му бу­ло три тиж­ні), але та­ко­го ще не чу­вав і ду­же тим за­ці­ка­вив­ся. Справ­ді, ма­ма на­ка­зу­ва­ла прис­та­ти до зем­лі й не ру­ха­ти­ся, але цьо­го ше­лес­ту не бу­ло чо­го ля­ка­ти­ся, бо ж ніх­то не йшов.

Той лег­кий шо­рох про­су­нув­ся близь­ко ньо­го, скру­тив напра­во і як­би від­да­ляв­ся. Щер­ба­тень­кий знав, що ро­би­ти, він уже не ма­лень­ка ди­ти­на. Ро­зу­міє, що тре­ба до­ві­да­ти­ся, що во­но та­ке. Під­вів, от­же, обе­реж­но своє круг­лень­ке ті­ло на ко­ро­тень­ких лап­ках, під­ніс круг­лу го­ло­ву — і зир­кнув да­ле­ко. За­лед­ви во­рух­нув­ся, шо­рох за­тих. Щер­ба­тень­кий не чув ні­чо­го, тож пос­ту­пив один крок впе­ред, щоб кра­ще по­ба­чи­ти, і на­раз най­шов­ся віч-на-віч з ве­ли­чез­ним чор­ним ву­жем.

»Ма­мо!» — за­ве­ре­щав у страш­нім пе­ре­ля­ку, ко­ли га­дю­ка ско­чи­ла рап­том до ньо­го. Ки­нув­ся ті­ка­ти сво­ї­ми ма­лень­ки­ми лап­ка­ми, але вуж від­ра­зу вхо­пив йо­го за ву­хо і по­чав об­мо­ту­ва­ти­ся дов­кру­ги бід­но­го зай­чи­ка, щоб йо­го вду­ши­ти й з’їс­ти на ве­че­рю.

»Ма-мо, ма-мо!» — кли­кав бід­ний Щер­ба­тень­кий, а крик йо­го що­раз слаб­шав. Ще хвиль­ка і був би за­мовк, якби не ма­ма, що над­біг­ла дов­ги­ми ско­ка­ми на ря­ту­нок. Це вже не та по­лох­ли­ва без­рад­на ку­цох­вос­та Му­ця, що всьо­го бо­їть­ся. Ма­тір­ня лю­бов до­дає їй від­ва­ги, крик ди­ти­ни ро­бить її ге­рой­кою, і на­раз — гоп! — як не ско­чить во­на на страш­ну га­дю­ку, — драп! — як не драп­не її па­зу­ра­ми зад­ніх лап, аж га­дю­ка зі­в’єть­ся з бо­лю та за­си­чить з гні­ву.

»М-а-м-о!» — сла­бень­ко го­ло­сить ди­тин­ка.

А ма­ма ще раз і ще раз пе­рес­ка­кує че­рез га­дю­ку і ще силь­ні­ше вда­ряє па­зу­ра­ми. Вкін­ці злю­ща га­дю­ка ви­пус­ти­ла ву­хо зай­чи­ка та ки­ну­ла­ся ку­са­ти зай­чи­ху в пе­рес­ко­ку. Але ли­ше жмін­ку вов­ни вда­ло­ся ву­же­ві зло­ви­ти. А тим ча­сом на йо­го дов­гім, лус­ко­ва­тім ті­лі вис­ту­па­ли що­раз біль­ші кри­ва­ві ра­ни від па­зу­рів.

Що­раз гір­ше бу­ло з га­дю­кою. Вип­ня­ла­ся до ос­та­нньо­го уда­ру на за­я­чи­ху і то­ді ви­пус­ти­ла зі сво­їх об­нять зай­че­нят­ко. Вис­ко­чив Щер­ба­тень­кий зі страш­них га­дю­чих пер­сте­нів і став уті­ка­ти в ку­щі — пе­ре­ля­ка­ний і за­ди­ха­ний. Був ці­лий, тіль­ки ву­хо по­щер­бле­не зу­ба­ми по­га­ної га­дю­ки.

А Му­ця й не ду­ма­ла да­лі бо­ро­ти­ся без пот­ре­би з ву­жем. По­біг­ла ско­ро в ліс, а ма­лень­кий си­но­чок біг вслід за її сніж­но­бі­лим хвос­ти­ком, що по­ка­зу­вав йо­му до­ро­гу в без­печ­ну кри­їв­ку.

(За книж­кою Е. Том­псо­на-Се­то­на з жит­тя зві­рів п.н. «Мої зна­йо­мі»)

«Ма­лі дру­зі», ч. 7-8, липень-серпень 1940, с. 13-14