Щербатенький
Щербатенький — це було
ім’я молодого куцохвостого зайчика. Назву цю мав він через те, що
одно вухо було в нього поторгане, щербате. А як воно сталося, про це
й розкажемо.
Щербатенький жив при
своїй мамі, куцохвостій Муці, серед буйної трави великої Мокравини.
Там мали вони затишне гніздечко, в якому й виростав Щербатенький під
опікою дбайливої мами на дужого зайця. Часто лишався самий і тоді
мама давала йому все науку: «Приляж гладенько до землі і сиди
тихенько, хоч би й що діялося». Слухняний зайчик спав у мякому
ліжечку і широко втвореними очима дивився на світ. І так раз угорі,
над його головою лаялися голосно два лісові крадуни, сойка і
червона білка, а тут, майже перед самим його носиком якась жовта
пташка спіймала синього метелика. Чорний хрущик мандрував собі
вгору по стеблинці трави, а відтак перейшов через гніздо, і далі став
лізти по мордочці Щербатенького. Він одначе ані не рухнувся, не
моргнув навіть. По хвилині почув він якийсь дивний шелест недалеко в
гущавині, але не чути було, щоб хтось ступав ногами.
Щербатенький прожив
увесь свій вік на Мокравині (йому було три тижні), але такого ще не
чував і дуже тим зацікавився. Справді, мама наказувала пристати до
землі й не рухатися, але цього шелесту не було чого лякатися, бо ж
ніхто не йшов.
Той легкий шорох
просунувся близько нього, скрутив направо і якби віддалявся.
Щербатенький знав, що робити, він уже не маленька дитина. Розуміє, що
треба довідатися, що воно таке. Підвів, отже, обережно своє
кругленьке тіло на коротеньких лапках, підніс круглу голову — і
зиркнув далеко. Заледви ворухнувся, шорох затих. Щербатенький не
чув нічого, тож поступив один крок вперед, щоб краще побачити, і нараз
найшовся віч-на-віч з величезним чорним вужем.
»Мамо!» — заверещав у
страшнім переляку, коли гадюка скочила раптом до нього. Кинувся
тікати своїми маленькими лапками, але вуж відразу вхопив його за
вухо і почав обмотуватися довкруги бідного зайчика, щоб його
вдушити й з’їсти на вечерю.
»Ма-мо, ма-мо!» — кликав
бідний Щербатенький, а крик його щораз слабшав. Ще хвилька і був би
замовк, якби не мама, що надбігла довгими скоками на рятунок. Це вже
не та полохлива безрадна куцохвоста Муця, що всього боїться.
Матірня любов додає їй відваги, крик дитини робить її геройкою, і
нараз — гоп! — як не скочить вона на страшну гадюку, — драп! — як не
драпне її пазурами задніх лап, аж гадюка зів’ється з болю та
засичить з гніву.
»М-а-м-о!» — слабенько
голосить дитинка.
А мама ще раз і ще раз
перескакує через гадюку і ще сильніше вдаряє пазурами. Вкінці
злюща гадюка випустила вухо зайчика та кинулася кусати зайчиху в
перескоку. Але лише жмінку вовни вдалося вужеві зловити. А тим
часом на його довгім, лусковатім тілі виступали щораз більші
криваві рани від пазурів.
Щораз гірше було з
гадюкою. Випнялася до останнього удару на заячиху і тоді
випустила зі своїх обнять зайченятко. Вискочив Щербатенький зі
страшних гадючих перстенів і став утікати в кущі — переляканий і
задиханий. Був цілий, тільки вухо пощерблене зубами поганої
гадюки.
А Муця й не думала
далі боротися без потреби з вужем. Побігла скоро в ліс, а маленький
синочок біг вслід за її сніжнобілим хвостиком, що показував йому
дорогу в безпечну криївку.
(За книжкою Е.
Томпсона-Сетона з життя звірів п.н. «Мої знайомі»)
«Малі друзі», ч. 7-8,
липень-серпень 1940, с. 13-14