Про бід­ну Єли­са­ве­ту і Сем­ка

Ба­ба Єли­са­ве­та жи­ла у ма­льов­ни­чо­му се­лі у сво­їй ма­лень­кій ха­тин­ці. Тут во­на на­ро­ди­ла­ся, ви­рос­ла, тут і гос­по­да­рю­ва­ла як вмі­ла. Бу­ла во­на бід­на і не ма­ла ве­ли­ко­го дос­тат­ку. Зав­жди са­ма за­роб­ля­ла со­бі на про­жит­тя. Зи­мою со­роч­ки ви­ши­ва­ла і руш­ни­ки, їх всі пе­ред свя­та­ми ку­пу­ва­ли, а вліт­ку ві­ноч­ки про­да­ва­ла, кві­ти, у сер­пні — яб­лу­ка з влас­но­го са­ду. «Ме­ні ба­га­то не тре­ба, я са­ма жи­ву, — го­во­ри­ла ба­ба Єли­са­ве­та су­сі­дам, яких ду­же ці­ка­ви­ло, як во­на дає со­бі ра­ду. — Як вми­ра­ти бу­ду, то ні­чо­го не візь­му з со­бою».

Сво­їх ді­тей ба­ба не ма­ла, то­му ду­же лю­би­ла чу­жих. Ко­ли во­ни зби­ра­ли­ся у неї на ла­ві бі­ля ха­ти, ба­ба Єли­са­ве­та зав­жди при­го­ща­ла їх со­лод­ки­ми фрук­та­ми, а по­тім роз­по­ві­да­ла про ста­рі ча­си. Зна­ла ба­га­то ка­зок, пі­сень і за­бав. До неї на по­ріг при­би­ва­ли­ся по­ки­ну­ті на да­чах ко­ти, со­ба­ки, то во­на їх дог­ля­да­ла, ні­ко­го не за­ли­ша­ла у бі­ді.

Восени ба­ба Єли­са­ве­та доз­во­ля­ла ді­тям зби­ра­ти вро­жай із сво­го роз­кіш­но­го са­ду, а во­ни їй до­по­ма­га­ли на го­ро­ді.

Жив по су­сідс­тву бі­ля ба­би Єли­са­ве­ти дядь­ко Ти­мо­ха. За­мож­ний був і ду­же гор­дий. Звід­ки ба­гатс­тво бра­ло­ся у ньо­го, ніх­то не знав. Нап­ро­ти ба­би­ної ста­рень­кої ха­тин­ки сто­яв йо­го ве­ли­кий дім і кам­'я­на ого­ро­жа. Ме­жу Ти­мо­ха заб­рав, не пи­та­ю­чи, бо вва­жав, що ба­гач не має чо­го пи­та­ти ста­ру бід­ну жін­ку за ме­жу. Хо­тів ще й сад ві­діб­ра­ти, але ба­ба Єли­са­ве­та ска­за­ла: «То не твій сад і не мій, а ді­тей, що до ме­не при­хо­дять. Зась то­бі до ньо­го...»

Дядь­ко Ти­мо­ха не лю­бив ді­тей, ви­бі­гав і га­няв їх, ко­ли во­ни хо­ті­ли щось смик­ну­ти з йо­го де­ре­ва, чи то яб­луч­ко, чи то гру­шу. Ді­ти, як ді­ти: люб­лять те, що ва­бить око.

Був у Ти­мо­хи со­ба­ка — Сем­ко. Вір­ний пес, ро­зум­ний. Сто­ро­жив доб­ре, слу­жив чес­но гос­по­да­рю, та од­но­го дня дядь­ко Ти­мо­ха при­ніс у двір чор­но­го мас­ти­фа Ба­рі. Го­ду­вав ще­ня, дог­ля­дав, бо ж Ба­рі з по­ро­дис­тих, а Сем­ко — ні. Сем­ко все тер­пів, спо­ді­вав­ся, що гос­по­дар про ньо­го зга­дає. Та од­но­го ра­зу чо­біт Ти­мо­хи бо­ліс­но діс­тав Сем­ка. Той гір­ко за­вив і за­тих, зро­зу­мів бі­до­ла­ха, що зай­вим став. Ти­мо­ха ма­ло да­вав їс­ти Сем­ко­ві, а ма­лий Ба­рі, який ду­же лю­бив гра­тись з Сем­ком, но­сив кіс­точ­ки, мис­ку з хар­ча­ми но­сом під­пи­хав, щоб Сем­ко не скиг­лив з го­ло­ду.

— Сем­ко, Сем­ко, — пок­ли­кав йо­го од­но­го ра­зу Ба­рі, — пов­зи до ме­не, я то­бі їс­ти за­ли­шив.

— Не мо­жу я, — ледь від­по­вів Сем­ко, — мо­туз­ка моя зак­ру­ти­ла­ся, та й ос­лаб з хо­ло­ду і го­ло­ду...

— Не пе­ре­жи­вай, я то­бі мо­туз­ку пе­рег­ри­зу, — клац­нув сво­ї­ми гос­три­ми зу­ба­ми Ба­рі — і Сем­ко від­чув, як біль на шиї про­пав. По­їв він ка­ші, яку Ба­рі за­ли­шив, сів і з су­мом ска­зав:

— Я де­сять ро­ків вір­но слу­жив гос­по­да­ре­ві, а в жит­ті та­кої ка­ші не їв, якою те­бе го­ду­ють. Ба­чу, що непот­ріб­ний йо­му, тре­ба ті­ка­ти, та си­ли не маю.

— Я то­бі під ого­ро­жею яму виг­ріб. Ті­кай, бра­те, — про­мо­вив Ба­рі.

Вно­чі, ко­ли гос­по­дар зас­нув, Ба­рі го­лос­но гав­кав для го­дить­ся, щоб Ти­мо­ха чув, як він вір­но йо­му слу­жить. Сем­ко звіль­нив­ся від шнур­ка, по­ліз під ого­ро­жу і пот­ра­пив у го­род до ба­би Єли­са­ве­ти. Пі­дій­шов до її ха­тин­ки, ба­чить — світ­ло го­рить. Заг­ля­нув до вік­на, а ба­ба Єли­са­ве­та ве­че­рю го­тує, ко­ше­нят мо­ло­ком на­пу­ває. Зас­киг­лив ти­хень­ко Сем­ко, по­чу­ла ба­ба, две­рі від­чи­ни­ла. Зра­ді­ла йо­му і од­ра­зу ж на­ля­ка­лась, бо як діз­на­єть­ся Ти­мо­ха, обом гір­ко бу­де. Ду­ма­ли, ду­ма­ли, як від дядь­ка Ти­мо­хи від­ку­пи­тись, та й пос­ну­ли. А тут з сі­ней Бі­да на них су­не.

Схо­пи­ла­ся ба­ба Єли­са­ве­та на но­ги та й да­вай Бі­ду в по­рож­ню ко­лис­ку клас­ти і ко­ли­са­ти, бо ж пла­че во­на, стог­не, ви­ма­гає ува­ги до се­бе. Від її сто­го­ну дум­ки го­ло­ву об­сі­да­ють, а сер­це жур­ба ви­ї­дає.

— На­ві­що ти, ба­бу­ню Єли­са­ве­то, Бі­ду в ха­ту пус­ти­ла? — пи­тає Сем­ко.

— Хто її в ха­ту пус­кає, — во­на са­ма без доз­во­лу лі­зе, ко­ли не­ма вір­но­го дру­га, щоб від неї за­хис­тив.

— Не жу­ри­ся, ба­бу­ню, ля­гай спа­ти, я від сьо­год­ні тво­їм вір­ним дру­гом бу­ду, то й сам Бі­ду по­ко­ли­шу, бо не звик вно­чі від­по­чи­ва­ти.

Ляг­ла ба­ба Єли­са­ве­та спа­ти, а Сем­ко ко­ли­ше Бі­ду, ко­ли­ше, а по­тім хвать її — та й у мі­шок. Схо­пив йо­го в зу­би, ви­біг з ха­ти і пог­нав на край се­ла. Ви­рив там гли­бо­ку яму, зап­хав мішок з Бі­дою у неї, за­ко­пав, ще й ла­па­ми при­топ­тав. А щоб во­на не ви­ліз­ла, су­хим де­ре­вом прик­лав.

Бі­ля ба­би­ної ха­ти по­ба­чив Сем­ко го­род до кін­ця не ­об­роб­ле­ний, кар­топ­ля на ньо­му в міш­ку сто­їть. А бі­ля мішка за­єць си­дить. Над­гри­зе кар­топ­лю і ви­ки­дає, над­гри­зе і ви­ки­дає. Ки­нув­ся Сем­ко, зло­вив Ву­ха­ня і три­має за ву­ха.

— Пус­ти ме­не, — за­во­лав до ньо­го Ву­хань, — я все зроб­лю, що поп­ро­сиш.

— Доб­ре, — ка­же Сем­ко. — Я бу­ду ям­ки ри­ти, а ти ту­ди кар­топ­лю ки­да­ти, та да­вай швид­ше, по­ки мі­сяць яс­но сві­тить, кар­топ­лю ба­бі Єли­са­ве­ті по­са­ди­мо.

Взя­лись обоє до ро­бо­ти і так швид­ко пра­цю­ва­ли, що й не ог­ля­ну­ли­ся, як весь го­род за­са­ди­ли. По­тис­нув Сем­ко ла­пу зай­це­ві та й ка­же:

— Про­ща­вай, Ву­ха­ню, за доб­ру спра­ву я те­бе вліт­ку ка­пус­тою по­час­тую, при­ходь у гос­ті.

Поп­ро­ща­ли­ся і роз­біг­лись. Бі­жить Сем­ко до­до­му, ба­чить, а на ха­ти­ні ко­ле­со з сі­ном сто­їть, на ньо­му ле­ле­ка Чор­но­бік по­ход­жає. Щось у дзьо­бі но­сить, ог­ля­да­єть­ся нав­ко­ло, на­че не знає, що ро­би­ти з тим па­кун­ком, що у дзьо­бі три­має, на ніж­ку шку­тиль­гає.

— Що з то­бою? — за­пи­тав йо­го Сем­ко.

— Я Доб­ро у гле­чи­ку з да­ле­ко­го краю ба­бі Єли­са­ве­ті при­ніс за те, що во­на ме­ні ніж­ку вря­ту­ва­ла ми­ну­лої осе­ні. Не хо­чу в гніз­до клас­ти, бо во­на йо­го не по­ба­чить, а як ки­ну звер­ху, то ро­зіб­'ю гор­щик. Мої дру­зі вже гніз­да впо­ряд­ку­ва­ли, пта­ше­нят ви­сид­жу­ють, а я не знаю, що ме­ні з Доб­ром ро­би­ти.

— Не бі­да, — ка­же Сем­ко, — злі­тай по­во­лі з гніз­да на под­вір­'я, кла­ди своє Доб­ро на призь­бу, а я в зу­би візь­му та й до ха­ти за­не­су. Єли­са­ве­ті во­но при­дасть­ся, як­що ти не зна­єш, що з ним ро­би­ти. Я то­бі трі­со­чок до гніз­да на­но­шу... Ти со­бі гніз­до упо­ряд­куй і ле­ти своє щас­тя шу­ка­ти...

Пос­лу­хав йо­го Чор­но­бік, зро­бив так, як Сем­ко по­ра­див, а Сем­ко до­по­міг йо­му гніз­до об­лаш­ту­ва­ти. Ко­ли все зро­бив, взяв Доб­ро в зу­би та й по­вер­нув до по­ро­гу ба­би Єли­са­ве­ти. Пі­дій­шов ти­хень­ко до две­рей, сту­кає ла­пою, а ба­ба Єли­са­ве­та вже че­кає на ньо­го. Зра­ді­ла, що він жи­вий, ні­де не про­пав і до неї по­вер­нув­ся. На­по­ї­ла йо­го мо­ло­ком, ка­шею на­го­ду­ва­ла і ра­да та­ка, що Бі­да з ха­ти про­па­ла.

— Ох, і хо­ро­ший же ти у ме­не друг, Сем­ку! Я ще доб­ре не впо­ра­ла­ся, а ти вже все встиг. Пі­ду я сьо­год­ні до Ти­мо­хи за те­бе про­си­ти... Тіль­ки що ж я йо­му від­дам за те­бе, ко­ли са­ма ні­чо­го та­ко­го не маю?

— Не жу­ріть­ся, ба­бо Єли­са­ве­то, я сьо­год­ні ба­га­то доб­рих справ зро­бив: Бі­ду з ха­ти виг­нав, по­ле з зай­цем Ву­ха­нем за­са­див і Доб­ро до ха­ти при­ніс. Пог­лянь­те, що там у згор­тку.

Роз­гор­ну­ли во­ни, див­лять­ся, а там гли­ня­ний гле­чик. Від­кри­ли, а у ньо­му пов­но гро­шей зо­ло­тих... Зра­ді­ла ба­ба Єли­са­ве­та і зап­ла­ка­ла з ра­дос­ти. На ра­нок піш­ла во­на до Ти­мо­хи за Сем­ка про­си­ти. Діз­нав­ся дядь­ко Ти­мо­ха, чо­го до ньо­го Єли­са­ве­та прий­шла, та й ка­же:

— Я за Сем­ка в те­бе край са­ду від­бе­ру, що до мо­єї ме­жі ту­лить­ся. Я та­ко­го со­ба­ку за­дар­ма то­бі не від­дам, чу­ла — не від­дам.

— Не тре­ба то­бі у ме­не сад від­би­ра­ти, — ка­же ба­ба Єли­са­ве­та, — я маю п'ять зо­ло­тих мо­нет, то ти й візь­ми їх за Сем­ка. Ба­га­че­ві крих­ти із сто­ла шко­да, а я за доб­ро­го дру­га все від­дам, — ска­за­ла так і пок­ла­ла гро­ші йо­му на стіл.

У Ти­мо­хи аж очі роз­біг­ли­ся у всі бо­ки, ко­ли він по­ба­чив блиск зо­ло­та. І тут враз дум­ка вра­жа в го­ло­ву зай­шла: «Звід­ки у ба­би та­кі гро­ші з'я­ви­ли­ся? Нев­же скарб на сво­є­му го­ро­ді знай­шла? Тре­ба бу­де під­гле­ді­ти за нею».

І по­чав він під­гля­да­ти за ба­бою і Сем­ком. Ба­чив, як їм доб­ре жи­ло­ся, ве­се­ло. Доб­ро у ха­ті осе­ли­ло­ся, то чо­го ж тут жу­ри­ти­ся... Ді­ти при­хо­ди­ли до неї по­гос­ти­ти, ра­діс­тю сер­це по­ті­ша­ли. Ле­ле­ка Чор­но­бік кле­ко­том ві­тав їх щод­ня, ле­ле­чат сво­їх у гніз­ді го­ду­вав і все Сем­ко­ві за доб­ру по­ра­ду дя­ку­вав.

Од­но­го дня ба­ба Єли­са­ве­та від­си­па­ла з гор­щи­ка гро­ші, й ста­ло від них у тем­ній ха­ті, як удень. А під вік­ном Ти­мо­ха сто­яв і все це ба­чив. Чор­на заз­дрість охо­пи­ла йо­го, і ви­рі­шив він заб­ра­ти Доб­ро у ба­би. А на ра­нок вста­ла Єли­са­ве­та, взя­ла гро­ші й піш­ла Бо­го­ві де­ся­ти­ну від­да­ти: лю­ди з се­ла по­ча­ли храм бу­ду­ва­ти. Наз­ва­ли во­ни йо­го на честь трьох сес­тер: Ві­ри, На­дії і Лю­бо­ві. Ди­ву­ва­ли­ся од­но­сельці: звід­ки гро­ші взя­ли­ся у ба­би Єли­са­ве­ти? А во­на щи­ро пос­мі­ха­єть­ся та все на Сем­ка ру­кою по­ка­зує: «То він ме­ні та­ке Доб­ро до ха­ти при­ніс, що я й са­ма не мог­ла у це по­ві­ри­ти...»

По­ча­ли су­сі­ди при­хо­ди­ти до неї, гро­ші по­зи­ча­ти, а во­на дає і не від­мов­ляє, бо знає, що в гле­чи­ку тих гро­шей не мен­шає. Від­чу­ли од­но­сель­ці, яке щед­ре сер­це у Єли­са­ве­ти. Ра­ді­ли, ві­та­ли її, а во­на всім до­по­ма­гає, хто у бі­ду по­пав: хво­рим на лі­ки дає, бід­ним на доб­ро і щас­тя, а зне­до­ле­ним на поп­ра­ву жит­тя. Ко­ли її пи­та­ли: «На­ві­що ти це ро­биш?», то ба­ба Єли­са­ве­та зав­жди від­по­ві­да­ла: «Хо­чу, щоб моя ду­ша ве­ли­кі кри­ла ма­ла, як до Бо­га ле­ті­ти бу­де...»

Ра­діс­но ста­ло жи­ти у се­лі. Всі вже за­бу­ли про го­ре і бі­ду, ніх­то про них і не зга­дує. Ли­ше Ти­мо­ху дум­ки злі гри­зуть, ні­як не мо­же на­пас­ти на ба­бу Єли­са­ве­ту і Доб­ро її заб­ра­ти, бо все у неї лю­дей ба­га­то, та й во­на ні­ку­ди не йде. Злість йо­го вже жов­тим зро­би­ла.

Од­но­го ра­зу ба­ба Єли­са­ве­та в міс­то по­ї­ха­ла до си­ро­тин­ця, заб­ра­ти ді­ток си­ріт, бо ду­же хо­ті­ла їх сум­ні сер­день­ка лас­кою зіг­рі­ти, у доб­рі і дос­тат­ку ви­хо­ва­ти. Сем­ка на гос­по­дарс­тві за­ли­ши­ла. По­ба­чив це дядь­ко Ти­мо­ха, прий­шов до ха­ти і по­чав Сем­ка па­ли­цею би­ти, ко­ли той гав­кав на ньо­го, по­ріг ба­бин за­хи­ща­ю­чи. Діс­тає до ньо­го Ти­мо­ха па­ли­цею, а Семко його  то за ногу ку­сає, то за ру­ку вгри­зе. Роз­лю­тив­ся Ти­мо­ха, уда­рив йо­го бо­ліс­но, а сам ки­нув­ся две­рі ла­ма­ти. За­ліз до ха­ти, по­пе­ре­вер­тав усе. Ба­чить, на пе­чі гор­щи­ки сто­ять, схо­пив один з них, зап­хав за па­зу­ху — і з ха­ти.

По­вер­ну­ла­ся Єли­са­ве­та з міс­та з діть­ми, ба­чить, а на по­ро­зі Сем­ко ледь жи­вий ле­жить. Ха­та від­кри­та. Всі гор­щи­ки по­би­ті, а її ча­рів­ний гле­чик з Доб­ром у при­пі­чок за­ко­тив­ся, пос­мі­ха­єть­ся до ба­би Єли­са­ве­ти, про­сить її не жу­ри­ти­ся. Доб­рі лю­ди прий­шли, до­по­ма­га­ти ста­ли, і ха­та зно­ву ожи­ла.

Ти­мо­ха си­дить у ха­ті і гле­чик роз­кри­ває, що вос­ком звер­ху за­ли­тий. Роз­дов­бав, від­крив, ди­вить­ся, чи є там зо­ло­то і скіль­ки. Гля­нув, а з ньо­го чор­на Мразь і вся­ка Не­чисть по­ча­ли ви­ла­зи­ти. Лі­зуть, ви­пов­за­ють і по всій ха­ті роз­бі­га­ють­ся. Роз­ве­ли­ся у ній ша­ше­лі-по­жи­рай­ли, навіть ка­мінь то­чать. По­ча­ли сваї бу­дин­ку хи­та­ти­ся. Зад­ри­жав дім, ось-ось роз­сип­леть­ся. Тля одяг по­ї­дає, не­чисть — їжу. Утік не­ві­до­мо ку­ди Ба­рі. А у дядь­ка Ти­мо­хи все ті­ло свер­бляч­кою пок­ри­ло­ся, свер­бить, йо­го му­чить. Пла­че Ти­мо­ха, до лю­дей бі­гає, до­по­мо­ги про­сить. Та ніх­то йо­му ні­чим по­ра­ди­ти не мо­же, бо сам со­бі ви­нен. Впав він на зем­лю і по­чав прок­ли­на­ти. Тут враз кри­ни­ця дого­ри під­ня­ла­ся, а з неї во­да по­ли­ла­ся і все Ти­мо­ши­не ба­гатс­тво за­то­пи­ла. За­ліз дядь­ко Ти­мо­ха на де­ре­во, зац­ві­рінь­кав і го­роб­цем став.

А ба­ба Єли­са­ве­та жи­ла з діть­ми, дог­ля­да­ла їх, по­ки во­ни не ви­рос­ли. А ко­ли від­чу­ла, що вже гли­бо­ка ста­рість прий­шла, ви­рі­ши­ла по­ми­ра­ти. Ба­га­то до неї лю­дей при­хо­ди­ло. Во­на їм Доб­ро да­ру­ва­ла, а во­ни їй за це кри­ла ро­би­ли. Ве­ли­кі кри­ла бу­ли, са­ме та­кі, які во­на хо­ті­ла. То й по­ле­ті­ла на них з вес­ною ба­ба Єли­са­ве­та ви­со­ко до не­ба, аж до са­мо­го Бо­га.

Лі­дія Нес­те­рен­ко-Лань­ко