Про бідну Єлисавету і Семка
Баба Єлисавета жила у
мальовничому селі у своїй маленькій хатинці. Тут вона народилася,
виросла, тут і господарювала як вміла. Була вона бідна і не мала
великого достатку. Завжди сама заробляла собі на прожиття. Зимою
сорочки вишивала і рушники, їх всі перед святами купували, а
влітку віночки продавала, квіти, у серпні — яблука з власного саду.
«Мені багато не треба, я сама живу, — говорила баба Єлисавета
сусідам, яких дуже цікавило, як вона дає собі раду. — Як вмирати
буду, то нічого не візьму з собою».
Своїх дітей баба не
мала, тому дуже любила чужих. Коли вони збиралися у неї на лаві
біля хати, баба Єлисавета завжди пригощала їх солодкими фруктами,
а потім розповідала про старі часи. Знала багато казок, пісень і
забав. До неї на поріг прибивалися покинуті на дачах коти, собаки,
то вона їх доглядала, нікого не залишала у біді.
Восени баба Єлисавета
дозволяла дітям збирати врожай із свого розкішного саду, а вони їй
допомагали на городі.
Жив по сусідству біля
баби Єлисавети дядько Тимоха. Заможний був і дуже гордий. Звідки
багатство бралося у нього, ніхто не знав. Напроти бабиної старенької
хатинки стояв його великий дім і кам'яна огорожа. Межу Тимоха
забрав, не питаючи, бо вважав, що багач не має чого питати стару
бідну жінку за межу. Хотів ще й сад відібрати, але баба Єлисавета
сказала: «То не твій сад і не мій, а дітей, що до мене приходять. Зась
тобі до нього...»
Дядько Тимоха не любив
дітей, вибігав і ганяв їх, коли вони хотіли щось смикнути з його
дерева, чи то яблучко, чи то грушу. Діти, як діти: люблять те, що
вабить око.
Був у Тимохи собака —
Семко. Вірний пес, розумний. Сторожив добре, служив чесно господарю,
та одного дня дядько Тимоха приніс у двір чорного мастифа Барі.
Годував щеня, доглядав, бо ж Барі з породистих, а Семко — ні. Семко
все терпів, сподівався, що господар про нього згадає. Та одного разу
чобіт Тимохи болісно дістав Семка. Той гірко завив і затих, зрозумів
бідолаха, що зайвим став. Тимоха мало давав їсти Семкові, а малий
Барі, який дуже любив гратись з Семком, носив кісточки, миску з
харчами носом підпихав, щоб Семко не скиглив з голоду.
— Семко, Семко, —
покликав його одного разу Барі, — повзи до мене, я тобі їсти
залишив.
— Не можу я, — ледь
відповів Семко, — мотузка моя закрутилася, та й ослаб з холоду і
голоду...
— Не переживай, я тобі
мотузку перегризу, — клацнув своїми гострими зубами Барі — і Семко
відчув, як біль на шиї пропав. Поїв він каші, яку Барі залишив, сів і з
сумом сказав:
— Я десять років вірно
служив господареві, а в житті такої каші не їв, якою тебе годують.
Бачу, що непотрібний йому, треба тікати, та сили не маю.
— Я тобі під огорожею яму вигріб.
Тікай, брате, — промовив Барі.
Вночі, коли господар заснув, Барі
голосно гавкав для годиться, щоб Тимоха чув, як він вірно йому
служить. Семко звільнився від шнурка, поліз під огорожу і потрапив у
город до баби Єлисавети. Підійшов до її хатинки, бачить — світло
горить. Заглянув до вікна, а баба Єлисавета вечерю готує, кошенят
молоком напуває. Заскиглив тихенько Семко, почула баба, двері
відчинила. Зраділа йому і одразу ж налякалась, бо як дізнається
Тимоха, обом гірко буде. Думали, думали, як від дядька Тимохи
відкупитись, та й поснули. А тут з сіней Біда на них суне.
Схопилася баба
Єлисавета на ноги та й давай Біду в порожню колиску класти і
колисати, бо ж плаче вона, стогне, вимагає уваги до себе. Від її
стогону думки голову обсідають, а серце журба виїдає.
— Навіщо ти, бабуню
Єлисавето, Біду в хату пустила? — питає Семко.
— Хто її в хату пускає,
— вона сама без дозволу лізе, коли нема вірного друга, щоб від неї
захистив.
— Не журися, бабуню,
лягай спати, я від сьогодні твоїм вірним другом буду, то й сам Біду
поколишу, бо не звик вночі відпочивати.
Лягла баба Єлисавета
спати, а Семко колише Біду, колише, а потім хвать її — та й у мішок.
Схопив його в зуби, вибіг з хати і погнав на край села. Вирив там
глибоку яму, запхав мішок з Бідою у неї, закопав, ще й лапами
притоптав. А щоб вона не вилізла, сухим деревом приклав.
Біля бабиної хати
побачив Семко город до кінця не оброблений, картопля на ньому в
мішку стоїть. А біля мішка заєць сидить. Надгризе картоплю і викидає,
надгризе і викидає. Кинувся Семко, зловив Вуханя і тримає за вуха.
— Пусти мене, —
заволав до нього Вухань, — я все зроблю, що попросиш.
— Добре, — каже Семко.
— Я буду ямки рити, а ти туди картоплю кидати, та давай швидше, поки
місяць ясно світить, картоплю бабі Єлисаветі посадимо.
Взялись обоє до роботи
і так швидко працювали, що й не оглянулися, як весь город засадили.
Потиснув Семко лапу зайцеві та й каже:
— Прощавай, Вуханю, за
добру справу я тебе влітку капустою почастую, приходь у гості.
Попрощалися і
розбіглись. Біжить Семко додому, бачить, а на хатині колесо з сіном
стоїть, на ньому лелека Чорнобік походжає. Щось у дзьобі носить,
оглядається навколо, наче не знає, що робити з тим пакунком, що у
дзьобі тримає, на ніжку шкутильгає.
— Що з тобою? — запитав
його Семко.
— Я Добро у глечику з
далекого краю бабі Єлисаветі приніс за те, що вона мені ніжку
врятувала минулої осені. Не хочу в гніздо класти, бо вона його не
побачить, а як кину зверху, то розіб'ю горщик. Мої друзі вже гнізда
впорядкували, пташенят висиджують, а я не знаю, що мені з Добром
робити.
— Не біда, — каже
Семко, — злітай поволі з гнізда на подвір'я, клади своє Добро на
призьбу, а я в зуби візьму та й до хати занесу. Єлисаветі воно
придасться, якщо ти не знаєш, що з ним робити. Я тобі трісочок до
гнізда наношу... Ти собі гніздо упорядкуй і лети своє щастя шукати...
Послухав його
Чорнобік, зробив так, як Семко порадив, а Семко допоміг йому гніздо
облаштувати. Коли все зробив, взяв Добро в зуби та й повернув до
порогу баби Єлисавети. Підійшов тихенько до дверей, стукає лапою, а
баба Єлисавета вже чекає на нього. Зраділа, що він живий, ніде не
пропав і до неї повернувся. Напоїла його молоком, кашею
нагодувала і рада така, що Біда з хати пропала.
— Ох, і хороший же ти у
мене друг, Семку! Я ще добре не впоралася, а ти вже все встиг. Піду я
сьогодні до Тимохи за тебе просити... Тільки що ж я йому віддам за
тебе, коли сама нічого такого не маю?
— Не журіться, бабо
Єлисавето, я сьогодні багато добрих справ зробив: Біду з хати
вигнав, поле з зайцем Вуханем засадив і Добро до хати приніс.
Погляньте, що там у згортку.
Розгорнули вони,
дивляться, а там глиняний глечик. Відкрили, а у ньому повно грошей
золотих... Зраділа баба Єлисавета і заплакала з радости. На ранок
пішла вона до Тимохи за Семка просити. Дізнався дядько Тимоха, чого
до нього Єлисавета прийшла, та й каже:
— Я за Семка в тебе край
саду відберу, що до моєї межі тулиться. Я такого собаку задарма
тобі не віддам, чула — не віддам.
— Не треба тобі у мене
сад відбирати, — каже баба Єлисавета, — я маю п'ять золотих монет, то
ти й візьми їх за Семка. Багачеві крихти із стола шкода, а я за
доброго друга все віддам, — сказала так і поклала гроші йому на стіл.
У Тимохи аж очі
розбіглися у всі боки, коли він побачив блиск золота. І тут враз думка
вража в голову зайшла: «Звідки у баби такі гроші з'явилися? Невже
скарб на своєму городі знайшла? Треба буде підгледіти за нею».
І почав він підглядати
за бабою і Семком. Бачив, як їм добре жилося, весело. Добро у хаті
оселилося, то чого ж тут журитися... Діти приходили до неї
погостити, радістю серце потішали. Лелека Чорнобік клекотом
вітав їх щодня, лелечат своїх у гнізді годував і все Семкові за добру
пораду дякував.
Одного дня баба
Єлисавета відсипала з горщика гроші, й стало від них у темній хаті,
як удень. А під вікном Тимоха стояв і все це бачив. Чорна заздрість
охопила його, і вирішив він забрати Добро у баби. А на ранок встала
Єлисавета, взяла гроші й пішла Богові десятину віддати: люди з
села почали храм будувати. Назвали вони його на честь трьох сестер:
Віри, Надії і Любові. Дивувалися односельці: звідки гроші взялися
у баби Єлисавети? А вона щиро посміхається та все на Семка рукою
показує: «То він мені таке Добро до хати приніс, що я й сама не могла у
це повірити...»
Почали сусіди
приходити до неї, гроші позичати, а вона дає і не відмовляє, бо знає,
що в глечику тих грошей не меншає. Відчули односельці, яке щедре
серце у Єлисавети. Раділи, вітали її, а вона всім допомагає, хто у
біду попав: хворим на ліки дає, бідним на добро і щастя, а знедоленим
на поправу життя. Коли її питали: «Навіщо ти це робиш?», то баба
Єлисавета завжди відповідала: «Хочу, щоб моя душа великі крила
мала, як до Бога летіти буде...»
Радісно стало жити у
селі. Всі вже забули про горе і біду, ніхто про них і не згадує. Лише
Тимоху думки злі гризуть, ніяк не може напасти на бабу Єлисавету і
Добро її забрати, бо все у неї людей багато, та й вона нікуди не йде.
Злість його вже жовтим зробила.
Одного разу баба
Єлисавета в місто поїхала до сиротинця, забрати діток сиріт, бо
дуже хотіла їх сумні серденька ласкою зігріти, у добрі і достатку
виховати. Семка на господарстві залишила. Побачив це дядько
Тимоха, прийшов до хати і почав Семка палицею бити, коли той гавкав
на нього, поріг бабин захищаючи. Дістає до нього Тимоха палицею, а
Семко його то за ногу кусає, то за
руку вгризе. Розлютився Тимоха, ударив його болісно, а сам кинувся
двері ламати. Заліз до хати, поперевертав усе. Бачить, на печі
горщики стоять, схопив один з них, запхав за пазуху — і з хати.
Повернулася
Єлисавета з міста з дітьми, бачить, а на порозі Семко ледь живий
лежить. Хата відкрита. Всі горщики побиті, а її чарівний глечик з
Добром у припічок закотився, посміхається до баби Єлисавети,
просить її не журитися. Добрі люди прийшли, допомагати стали, і
хата знову ожила.
Тимоха сидить у хаті і
глечик розкриває, що воском зверху залитий. Роздовбав, відкрив,
дивиться, чи є там золото і скільки. Глянув, а з нього чорна Мразь і
всяка Нечисть почали вилазити. Лізуть, виповзають і по всій хаті
розбігаються. Розвелися у ній шашелі-пожирайли, навіть камінь
точать. Почали сваї будинку хитатися. Задрижав дім, ось-ось
розсиплеться. Тля одяг поїдає, нечисть — їжу. Утік невідомо куди
Барі. А у дядька Тимохи все тіло сверблячкою покрилося, свербить,
його мучить. Плаче Тимоха, до людей бігає, допомоги просить. Та
ніхто йому нічим порадити не може, бо сам собі винен. Впав він на
землю і почав проклинати. Тут враз криниця догори піднялася, а з неї
вода полилася і все Тимошине багатство затопила. Заліз дядько
Тимоха на дерево, зацвірінькав і горобцем став.
А баба Єлисавета жила
з дітьми, доглядала їх, поки вони не виросли. А коли відчула, що вже
глибока старість прийшла, вирішила помирати. Багато до неї людей
приходило. Вона їм Добро дарувала, а вони їй за це крила робили.
Великі крила були, саме такі, які вона хотіла. То й полетіла на них
з весною баба Єлисавета високо до неба, аж до самого Бога.
Лідія
Нестеренко-Ланько