Ах, Крим
Вся ця подорож стала якоюсь нестандартною. Подзвонила мені якось серед білого дня Ярина і сказала (читайте це так, як я почула, тобто жартівливо): «Юля, ти виграла лотерею — їдеш в Крим!» Ми ще побалакали, а потім почались збори і відпрошування з роботи… До останнього дня не знала, зможу поїхати чи ні. Наступна нестандартність моєї подорожі полягала в тому, що в «автономію» я їхала через Львів (живу ж я в Луцьку, а це добрий гак на захід, години три до Львова). Їхали ми 26 годин. За цей час познайомились між собою (виявилося, що в одному купе зі мною подорожують дві дуже цікаві людини), ходили в гості до проводу мандрівного табору «Говерля». Вони, незважаючи на втому і голод, цілу дорогу співали, підбадьорювали один одного словами: «Ну, нічого, вже скоро Жмеринка». Це тривало від самого початку подорожі. Аж під станцією ми дізнались, що тут продають гарячі вареники!
До кінця дороги не знали, куди подітись, як сісти, де лягти. Нарешті доїхали, сіли в автобус і через дві години російськомовної екскурсії потрапили в Алупку. З цього пам'ятаю лише, як обурювався друг Юрко з Австралії, він пробував вигукувати, щоб говорили українською, що ні в одній країні світу не проводять екскурсію мовою, чужою для приїжджих. Тоді братчик Кульбас взявся за мікрофон, щоб перекладати, і під звуки його заспокійливого голосу я особисто благополучно заснула.
Приїхали ввечері. Кинули речі і побігли до моря. Темно, штормить, але на небі зорі, тепло, і ми кинулися у привітні обійми хвиль. Насолода неймовірна.
Наступні дні проходили швидко — Ай Петрі, Нікітський ботанічний сад, Воронцовський палац — все треба було побачити, біля всього сфотографуватись! А ще ж море і МРОК, на яку, власне, ми і приїхали. Спів цикад у темряві, нічний пейзаж — кілька свічок кипарисів на горі на місячному тлі, — просто фантастика. Інколи шкода, що я не вмію малювати.
А скільки людей зустрічали День незалежности України, співаючи гімн безмежному морю? А хто проводжав це свято в чорних хвилях Чорного моря, коли в чорному небі праворуч грала гроза, а ліворуч сяяли різнобарвні салюти?!
А тепер настав час ще однієї історії. Було в нас кошеня — приблуда. Сіреньке з білими плямочками. Спало з пластунами в спальниках. Годували його всі. Я особисто кожного разу тягла йому з їдальні якийсь шматок котлети, щоб нагодувати тваринку, животик якої від такої опіки з нашого боку всіх набув форми кульки. Визначити, «хлопчик» це чи «дівчинка», так і не вдалось. В результаті ми поділилися на два табори. Перший називав кота «Мирцик», а другий «Міледі». Зупинились, ніби, на Мирці. Турбувало лише одне: що станеться зі звірятком, коли ми поїдемо? На загальну радість братчик Лісовичок вирішив забрати його до Тернополя. Киця матиме дім! Ура! І ми поїхали додому. Мирця виявилася дуже лінивим створінням до всього, крім їжі. Зі мною вона провела цілий день на верхній бічній полиці біля самісінького туалету. Майже до Тернополя кошеня спало безпробудно, ведучи носом лише коли я щось їла: чи ковбасу, чи рибу, а найсмішніше було, коли ми разом їли качан кукурудзи. Весь вагон біг дивитися на цю картину.
сестричка Зозуля