Де­що про но­вац­тво Ев­ро­со­ю­зу

Нас­прав­ді мо­ва пі­де про кра­йо­вий но­ваць­кий та­бір у Ні­меч­чи­ні, на який при­їз­дять но­ва­ки з Авс­трії, Швей­ца­рії, Бель­гії, Ве­ли­коб­ри­та­нії і на­віть Ка­на­ди і на який уже вдру­ге пос­піль їз­див я. Цьо­го­річ но­ваць­кий та­бір зіб­рав ще біль­ше ді­тей, ніж ми­ну­ло­го — аж двад­цять трьох. Про­во­ду ж бу­ло мен­ше: шість, по­рів­ня­но з де­сять­ма, що при­ї­ха­ли на юві­лей­ний та­бір 2004-го. Як нас­лі­док, брат­чи­кам і сес­трич­кам до­ве­ло­ся сер­йоз­но нап­ра­цю­ва­ти­ся і на­бі­га­ти­ся. З од­но­го бо­ку — це  не­до­лік, з ін­шо­го бо­ку (пи­шу в пер­шу чер­гу про се­бе) — са­ме цьо­го ро­ку я від­чув се­бе нас­прав­ді час­тин­кою та­бо­ру.

Над­то роз­кіш­на по­го­да і ком­фор­тні умо­ви ми­ну­ло­го ро­ку доз­во­ля­ли нам на­о­дин­ці ви­рі­шу­ва­ти усі на­ші зав­дан­ня, пе­рес­лі­ду­ва­ти ко­жен влас­ну ме­ту і аж ні­як не спо­ну­ка­ли до щи­рос­ти і єд­нос­ти. Ко­ли ж дощ ллє ці­лий тиж­день на го­ло­ву то­бі і тво­їм но­ва­кам, а під ліж­ка­ми у шат­рах ут­во­рю­ють­ся озе­ра та бо­літ­ця, пе­ре­ко­ну­єш­ся, що са­мо­туж­ки на­віть про­вис­ло­го шат­ра не на­тяг­ну­ти, не те що прог­ра­му про­вес­ти. Отак під до­щем ми майс­тру­ва­ли і чак­лу­ва­ли на кух­ні, ба­ви­ли­ся у ки­тайсь­кий фут­бол та ін­ші іг­ри у га­ра­жі (ве­ли­ко­му шат­рі), мрі­я­ли про со­неч­ко, спорт та те­ре­но­ві іг­ри! Під час од­ні­єї не­діль­ної Лі­тур­гії дощ, ба­ра­ба­ня­чи об тент кух­ні, май­же пов­ніс­тю заг­лу­шив на­шу мо­лит­ву. Ми ні про що не до­мов­ля­лись, але рап­том усі, хто до цьо­го не спі­вав або спі­вав со­бі під ніс, як от я, по­ча­ли пі­дій­ма­ти го­лос, ми спі­ва­ли, аж до­по­ки не пе­ре­си­ли­ли до­щу, і той від­сту­пив. З по­не­діл­ка хма­ри по­ча­ли рва­ти­ся, а вже у вів­то­рок бу­ло со­няч­но!

Нас­тав час наз­до­га­ня­ти прог­ра­му: ман­дру­ва­ти, ледь не щод­ня ро­би­ти те­ре­нів­ки, спор­то­ві зма­ги, ніч­ні на­па­ди та стій­ку. Од­ну чу­до­ву те­ре­нів­ку для нас під­го­ту­ва­ло юнац­тво, а по­тім по­ї­ха­ло на БУ­ҐА — ве­ли­ку лан­дшаф­тну вис­тав­ку, в рам­ках якої від­бу­вав­ся з'їзд ска­у­тів. Тож нам їх ду­же бра­ку­ва­ло! Ве­ли­кий по­зи­тив та­бо­рів на Гох­лян­ді са­ме у то­му, що юнац­тво, но­вац­тво і пта­ше­ня­та та­бо­ру­ють ра­зом, тяг­нуть­ся од­не до од­но­го, гур­том пра­цю­ють і роз­ва­жа­ють­ся.

Та­бір мав чу­до­ву ле­ґен­ду — «Шко­ла ча­рів­ни­ків». Ма­ґіс­тра­ми шко­ли нап­ри­кін­ці ста­ли усі но­ва­ки, от­ри­мав­ши дип­ло­ми-пос­від­ки. Аби бу­ти зраз­ко­ви­ми уч­ня­ми, їм тре­ба бу­ло від­бу­ти за­нят­тя з чак­лу­ван­ня, лі­со­ве­ден­ня, ма­лю­ван­ня та па­пе­роп­лас­ти­ки, вмі­лос­ті. Кож­не шат­ро та­кож ма­ло ви­го­то­ви­ти со­бі то­тем, зма­га­ло­ся за пе­ре­мо­гу у куб­ку ша­тер. Що­ран­ку но­ва­ки юр­ми­ли­ся бі­ля точ­ку­ван­ня, аби по­ра­ху­ва­ти, чиє шат­ро йде по­пе­ре­ду, що­ран­ку ко­жен при­би­рав у се­бе в ва­ліз­ці, аби не під­ста­ви­ти дру­зів на по­їз­ді чис­то­ти.

П'ят­над­цять днів та­бо­ру ми­ну­ли до­сить швид­ко. Нап­ри­кін­ці та­бо­ру ми ус­ві­до­ми­ли, що ста­ли справ­жні­ми дру­зя­ми. Осо­бис­то ме­ні са­ме та­кі сто­сун­ки в про­во­ді но­ваць­ко­го та­бо­ру ку­ди біль­ше по­до­ба­ють­ся. Я та­кож пе­ре­ко­на­ний, що це від­чу­ва­ли і но­ва­ки, а це — ду­же важ­ли­во.

Ок­ре­мо хо­чу по­дя­ку­ва­ти усім, хто опі­ку­вав­ся ук­ра­їнсь­кою де­ле­ґа­ці­єю, бо та­ка опі­ка і під­трим­ка, яку ми від­чу­ва­ли, за­слу­го­вує ок­ре­мої стат­ті.

С.О. Ан­дрій Бє­ля­єв