Вертеп рою «Проліски»

Кож­но­го ро­ку но­вац­тво че­кає Різ­два, ад­же то­ді во­ни во­ди­ти­муть вер­теп. У на­шо­го рою уже ук­ла­лась тра­ди­ція, що піс­ля вер­те­пу на­ко­ля­до­ва­ні гро­ші ми ді­ли­мо на час­ти­ни, на од­ну ку­пу­є­мо пі­цу і їмо її у сес­трич­ки вдо­ма, дру­гу пе­ре­да­є­мо си­ро­там, а тре­тя ли­ша­єть­ся у ро­йо­вій скар­бнич­ці. Але чо­го ж це я з кін­ця по­ча­ла?

Цьо­го ро­ку у нас був не прос­то вер­теп, — у нас був ляль­ко­вий вер­теп, який ми майс­тру­ва­ли ра­зом з бать­ка­ми. Ко­жен знав свою роль, на­ма­лю­вав ес­кіз ге­роя, і то­ді ми ма­ли ці­лі схо­ди­ни майс­тру­ван­ня ля­льок. Без до­по­мо­ги бать­ків ми б ні­ку­ди, то­му ми доб­ро­віль­но-при­му­со­во зму­шу­ва­ли їх за­ли­ши­тись і до­по­ма­га­ти. Спер­шу да­ва­лось тяж­ко: 12 учас­ни­ків вер­те­пу — це та­ки ба­га­то! Про­те крок за кро­ком, спер­шу на схо­ди­нах, а по­тім вдо­ма ляль­ки та­ки бу­ли до­майс­тро­ва­ні. То­ді по­ча­лись вис­наж­ли­ві ре­пе­ти­ції. Мож­ли­во, сло­во «вис­наж­ли­ві» вдасть­ся за­гуч­ним, але уя­віть, як то нуд­но че­ка­ти на свої сло­ва, ад­же ге­ро­їв 12. А ще ма­ло то­го, що че­ка­ти, так го­во­ри­ти тре­ба їх не сво­їм го­ло­сом, а го­ло­сом ге­роя. Уя­віть се­бе 9-річ­ною дів­чин­кою з ти­хень­ким го­лос­ком і плас­тин­кою на зу­бах, яка має гра­ти роль сер­йоз­но­го во­ї­на і го­во­ри­ти гріз­но, — уя­ви­ли? Так, нам бу­ло не прос­то, то­му за до­по­мо­гу взя­лась под­ру­га гніз­до­ва, яка вже не один вер­теп під­го­ту­ва­ла, і до­по­мог­ла нам роз­ста­ви­ти не­об­хід­ні на­го­ло­си на ро­лях.

Ко­ли ж усе на­реш­ті бу­ло го­то­ве і ми вий­шли на ву­ли­цю і йшли до­ро­гою до До­мі­ні­кансь­ко­го со­бо­ру, де ма­ла від­бу­тись Різ­двя­на сві­чеч­ка і пер­ший наш вис­туп, лю­ди по до­ро­зі ози­ра­лись на нас, трам­ваї про­пус­ка­ли че­рез до­ро­гу, а пе­ре­їж­джі во­дії сиг­на­ли­ли нам ус­лід, – ми від­чу­ли се­бе зір­ка­ми, ще не вис­ту­пив­ши ані ра­зу.

На­ші вис­ту­пи сприй­ма­ли по-різ­но­му у різ­них міс­цях ад­же, і ми для плас­ту­нів по­ко­ля­ду­ва­ли, і для лю­дей зі Схо­ду в УКУ, і в гос­тях по­бу­ва­ли і ще й на місь­ко­му кон­кур­сі вер­те­пів вис­ту­пи­ли. Оце вже бу­ло по-спра­вжньо­му: ку­па гля­да­чів, се­ред них ба­гаць­ко на­ших бать­ків, а де­я­кі з ка­ме­рою; справ­жня сце­на, мік­ро­фо­ни, оп­лес­ки, по­да­рун­ки, ме­да­лі, ціла ко­роб­ка цу­ке­рок і ще ба­га­то гро­шей, які наз­би­ра­ла ци­ган­ка між ря­да­ми пуб­лі­ки. Це бу­ло справ­жнє виз­нан­ня, і ми всі бу­ли щас­ли­ві!