Об­го­во­рен­ня книж­ки Роз­ма­рі Пор­тман
«Іг­ри і за­ба­ви про­ти аґресії»

з прик­ла­да­ми за­бав, про­ве­де­ни­х під час се­мі­на­ру 30 трав­ня 2002 р.

Книж­ка Розмарі Пор­тман пот­ра­пи­ла в мої ру­ки зов­сім ви­пад­ко­во. Од­нак вже на по­чат­ку, ко­ли я до неї заг­ля­ну­ла, зро­зу­мі­ла, що про­чи­таю її. В ча­сі чи­тан­ня що­раз біль­ше я втя­га­ла­ся в зміст, мож­ли­во, то­му, що про­по­но­ва­ні ав­тор­кою впра­ви і за­ба­ви ви­да­лись дра­мою в най­чис­ті­шо­му виг­ля­ді — а це те, що ці­ка­вить ме­не вже від­дав­на. Ок­рім то­го, те­ма­ти­ка книж­ки нез­мір­но ці­ка­ва і ак­ту­аль­на — в сві­ті, що нас ото­чує, ми зус­трі­ча­є­мось що­ден­но з різ­ни­ми про­я­ва­ми аґресії, від якої не звіль­не­ні жод­ні се­ре­до­ви­ща. Аґресив­ну по­ве­дін­ку зус­трі­ча­є­мо всю­ди нав­ко­ло се­бе — вдо­ма, на ро­бо­ті, на ву­ли­ці, се­ред до­рос­лих і ді­тей. Не всі ми ро­зу­мі­є­мо те, що аґресія — це не тіль­ки бій­ки, на­па­ди чи ін­ші ви­пад­ки, аґресія мо­же бу­ти та­кож ви­ра­же­на сло­вом, пог­ля­дом чи жес­том, на­віть дум­кою — і в та­кій фор­мі є не менш гріз­на і не­без­печ­на. Ма­є­мо ро­би­ти все, щоб змен­ши­ти аґресив­ну по­ве­дін­ку (хоч ціл­ком вик­лю­чи­ти її з жит­тя не­мож­ли­во), а це мож­на осяг­ну­ти тіль­ки то­ді, ко­ли чіт­ко піз­на­є­мо при­чи­ни і ме­ха­ніз­ми її по­я­ви, а та­кож всі спо­со­би заг­нуз­дан­ня влас­них емо­цій.

Ця книж­ка знач­но пог­ли­би­ла мої знан­ня, роз­ви­ну­ла ме­не і по­да­ла но­ві дум­ки для пра­ці з діть­ми. На її ос­но­ві я змо­жу зба­га­ти­ти свої за­со­би пра­ці влас­ни­ми твор­чи­ми фор­ма­ми і до­по­мог­ти мо­їм ко­ле­гам, що та­кож ма­ють в гру­пах враз­ли­вих чи аґресив­них ді­тей.

В пер­шо­му роз­ді­лі книж­ки чи­та­ча впро­вад­же­но в те­му ди­тя­чої аґресії. Ав­тор­ка ба­чить її при­чи­ни в змін­них умо­вах сус­піль­но­го жит­тя (мен­ші ро­ди­ни, слаб­ші зв'яз­ки між людь­ми, а як нас­лі­док — скром­ні­ші мож­ли­вос­ті здо­бу­ван­ня сус­піль­но­го дос­ві­ду діть­ми), а та­кож в по­мил­ках, що чи­нять до­рос­лі, які ма­ють вплив на ви­хо­ван­ня ма­лої лю­ди­ни. Неп­ра­виль­ни­ми, згід­но з ав­тор­кою, є пе­да­го­гіч­ні дії, ціль яких — від­най­ти гар­мо­нію че­рез уни­кан­ня кон­флік­тів за­мість їх роз­в'я­зан­ня, а та­кож ре­ак­ція се­ре­до­ви­ща на аґресив­ну по­ве­дін­ку (сус­піль­ство за­суд­жує її, від­по­ві­дає тим са­мим або від­ки­дає). В свою чер­гу осо­ба, пот­рак­то­ва­на як аґресив­на, сприй­має від­по­відь се­ре­до­ви­ща як до­дат­ко­ву заг­ро­зу, що за­мість вип­рав­лен­ня по­ве­дін­ки ве­де до по­я­ви но­вих ста­нів аґресії. Ін­шою не­без­пе­кою, що про неї го­во­рить ав­тор­ка, є факт, що в на­шій куль­ту­рі аґресія, зок­ре­ма у хлоп­ців, ду­же час­то на­го­род­жу­ва­на, як пос­та­ва «спра­вжньо­го муж­чи­ни» — прик­ла­дом мо­жуть бу­ти, між ін­шим, чис­лен­ні по­ві­дом­лен­ня спор­тив­них ре­пор­те­рів, що за­о­хо­чу­ють фут­бо­ліс­тів до «біль­шої аґресії», ко­ли заг­ро­жує прог­раш, звід­ти бій­ки і аван­тю­ри, при­та­ман­ні пе­ре­ду­сім хлоп­цям і мо­ло­дим чо­ло­ві­кам.

Ав­тор­ка вис­лов­лює дум­ку, що пе­ре­ма­ган­ня аґресії і ви­бу­хів злос­ті пот­ріб­не, од­нак по­вин­но бу­ти впов­ні сві­до­ме, про­вад­же­не за до­по­мо­гою пе­да­го­гіч­них за­со­бів, і не мо­же ма­ти за ціль ві­дів­чи­ти ді­тей від ви­ра­жан­ня роз­дра­ту­ван­ня, що є ста­ном ве­ли­чез­ної внут­рі­шньої нап­ру­ги. Бо ві­до­мо, що при­ду­шен­ня в со­бі емо­цій є ри­зи­ко­ва­ним кро­ком, що мо­же не­ко­рис­но від­би­тись на здо­ров­'ї ди­ти­ни, на­то­мість умі­ле пе­ре­да­ван­ня їх ото­чен­ню, без вза­єм­но­го ра­нен­ня і крив­джен­ня, мо­же при­нес­ти ко­ристь обом сто­ро­нам. Р. Пор­тман ро­бить під­су­мок, що для то­го, аби так ді­я­лось, ді­ти по­вин­ні от­ри­ма­ти пе­да­го­гіч­ну до­по­мо­гу від до­рос­лих.

В чер­го­во­му роз­ді­лі ав­тор­ка опи­сує зна­чен­ня ін­те­рак­тив­них вправ і за­бав як пе­да­го­гіч­но­го до­по­між­но­го за­со­бу — во­ни да­ють мож­ли­вість конс­трук­тив­но пе­ре­ма­га­ти роз­дра­ту­ван­ня і аґресію, по­лег­шу­ю­чи ді­тям осяг­нен­ня різ­но­рід­но­го дос­ві­ду з со­бою са­мим і з ін­ши­ми людь­ми. В ча­сі гри ді­ти мо­жуть ви­ра­зи­ти свої пот­ре­би і по­чут­тя, чи­ни­ти згід­но з влас­ним ви­бо­ром, не бо­я­чись нас­лід­ків сво­їх вчин­ків, а та­кож до­ла­ти за­ко­рі­не­ні взір­ці по­га­ної по­ве­дін­ки і на­бу­ва­ти вмін­ня, не­об­хід­ні для сус­піль­но­го спів­жит­тя. Для ці­єї ці­лі най­більш на­да­ють­ся сус­піль­ні за­ба­ви, в яких не­має пе­ре­мо­ги і прог­ра­шу, от­же, не­ма в них міс­ця на зма­ган­ня, що вик­ли­кає силь­ну пси­хіч­ну нап­ру­гу. Ав­тор­ка ха­рак­те­ри­зує їх особ­ли­ви­ми нав­чаль­ни­ми ці­ля­ми:

1) спос­те­ре­жен­ня і ви­ра­жан­ня аґресив­них по­чут­тів,

2) роз­піз­на­ван­ня еле­мен­тів, що ви­віль­ню­ють злість і аґресію,

3) кра­ще ро­зу­мін­ня се­бе са­мо­го і ін­ших лю­дей,

4) опа­ну­ван­ня аґресії і роз­дра­ту­ван­ня, а та­кож їх пе­ре­ма­ган­ня,

5) бу­ду­ван­ня по­чут­тя вар­тос­ті са­мо­го се­бе і силь­ної са­мо­і­ден­тич­нос­ті,

6) нав­'я­зу­ван­ня не­аґресив­них кон­так­тів,

7) мир­не роз­в'я­зу­ван­ня кон­флік­тів.

За­кін­чен­ням роз­ді­лу є ме­то­дич­но-ди­дак­тич­ні вка­зів­ки, що сто­су­ють­ся ін­те­рак­тив­них ігор, зок­ре­ма:

Ё     прис­то­су­ван­ня зміс­ту гри до мож­ли­вос­тей гру­пи (вік, ба­жан­ня, нас­трій…)

Ё     клі­мат до­ві­ри в гру­пі,

Ё     віль­на участь ді­тей у грі (мож­ли­вість спос­те­рі­ган­ня),

Ё     ви­ді­лен­ня ча­су на вти­хо­ми­рен­ня і роз­ду­му­ван­ня піс­ля кож­ної гри,

Ё     мож­ли­вість від­ра­зу по­ді­ли­ти­ся здо­бу­тим дос­ві­дом у сло­вес­ній, плас­тич­ній і т.п. фор­мі.

Нас­туп­ний роз­діл книж­ки вмі­щає опис 152 кон­крет­них ігор і за­бав, пог­ру­по­ва­них згід­но з пе­ре­ра­хо­ва­ни­ми ви­ще ці­ля­ми нав­чан­ня. Пе­ред кож­ною гру­пою ігор по­да­єть­ся ко­рот­кий ко­мен­тар що­до її ці­лі. З ці­єї чис­лен­ної збір­ки я виб­ра­ла кіль­ка­над­цять ігор, що, на мою дум­ку, мож­на зас­то­су­ва­ти в гру­пі дош­кіль­нят.

Зразки ігор

1. Сус­піль­но аґресив­ні ді­ти не ус­ві­дом­лю­ють по­чут­тів ін­ших лю­дей, то­му що час­то не ма­ють дос­ту­пу до сво­їх влас­них по­чут­тів. Не­мож­ли­во зро­зу­мі­ти ін­шу лю­ди­ну без ус­ві­дом­лен­ня сво­їх влас­них по­чут­тів і вмін­ня їх від­кри­то­го пе­ре­да­ван­ня. Ди­ти­на по­вин­на зна­ти, що на­віть та­кі по­чут­тя, як злість, роз­дра­ту­ван­ня чи аґресія, є чи­мось при­род­ним для лю­ди­ни і во­на та­кож має пра­во пе­ре­жи­ва­ти їх без по­чут­тя про­ви­ни. Од­но­час­но му­сить нав­чи­ти­ся від­по­від­но­го спо­со­бу ви­ра­жан­ня цих по­чут­тів і па­ну­ван­ня над влас­ни­ми емо­цій­ни­ми ста­на­ми, щоб мог­ти пра­виль­но фун­кці­о­ну­ва­ти в сус­піль­стві.

«По­до­рож до Кра­ї­ни Роз­дра­то­ва­нос­ті»

Ве­ду­чий роз­по­ві­дає іс­то­рію, в хо­ді якої ви­ко­ну­ють­ся пев­ні  ру­хи — всі ді­ти їх пов­то­рю­ють, та­кож мо­жуть при­ду­му­ва­ти влас­ні.

Сьо­год­ні ви­ру­ша­є­мо в по­до­рож до та­єм­ни­чої кра­ї­ни. Дов­го їде­мо по­їз­дом. На­реш­ті по­їзд зу­пи­ня­єть­ся, ми до­ї­ха­ли до Кра­ї­ни Ра­дос­ті. Лю­ди, що тут жи­вуть, зав­жди ра­діс­ні та ус­міх­не­ні. Ра­ді­ють вже зран­ку, як тіль­ки вста­ють. По­тя­га­ють­ся з за­до­во­лен­ням, ві­та­ють­ся з на­ми ус­мі­хом, під­ска­ку­ють від ра­дос­ті, обій­ма­ють нас і тан­цю­ють з на­ми по двоє, по троє, у ве­ли­ко­му ко­лі, жод­на лю­ди­на не за­ли­ша­єть­ся са­ма… Але нам тре­ба їха­ти да­лі. Сі­да­є­мо до по­їз­да і їде­мо… Зне­наць­ка стає  тем­но. По­їзд зу­пи­ня­єть­ся — до­ї­ха­ли до Кра­ї­ни Роз­дра­ту­ван­ня. Тут жи­вуть лю­ди, що по­чу­ва­ють­ся об­ра­же­ни­ми і нес­пра­вед­ли­во пот­рак­то­ва­ни­ми. Во­ни злі і нер­во­ві, ту­па­ють но­га­ми, пот­ря­са­ють го­ло­ва­ми, до­ло­ні стис­ка­ють в ку­ла­ки і кри­чать: «Не люб­лю те­бе!» Наш ло­ко­мо­тив со­пе і кли­че нас до по­їз­да. Зу­пи­ня­є­мось, на­би­ра­є­мо ба­га­то по­віт­ря у ле­ге­ні… і зас­по­ко­ю­є­мось. Сі­да­є­мо до по­їз­да і їде­мо да­лі… По­їзд зу­пи­ня­єть­ся на кін­це­вій зу­пин­ці — ми в Кра­ї­ні Спо­кою. Всі лю­ди ус­мі­ха­ють­ся, хо­дять спо­кій­но і обе­реж­но, тен­діт­но тор­ка­ють­ся од­не од­но­го, бе­руть­ся за ру­ки або си­дять мир­но од­не бі­ля од­но­го. Ти­ша…

Роз­по­відь мож­на ва­рі­ю­ва­ти від­по­від­но до ва­шої і ди­тя­чої фан­та­зії. Мож­на пе­ре­су­ва­тись ін­шим шля­хом. Од­нак в кож­но­му ви­пад­ку по­до­рож по­вин­на за­кін­чи­тись в Кра­ї­ні Спо­кою.

Як по­чу­ва­ють се­бе ді­ти в про­це­сі по­до­ро­жі? Як піс­ля її за­кін­чен­ня?

2. Аґресія не зрод­жу­єть­ся з ні­чо­го, на по­ве­дін­ку лю­дей ма­ють вплив пев­ні мо­ти­ви. Злість, роз­дра­ту­ван­ня і аґресія у ді­тей з'яв­ля­ють­ся най­час­ті­ше внас­лі­док не­зас­по­ко­єн­ня їх­ніх пот­реб і очі­ку­вань, нез­дій­снен­ня ці­лей. Ос­нов­ни­ми пот­ре­ба­ми ді­тей є між ін­ши­ми пот­ре­ба від­чу­ва­ти се­бе ки­мось важ­ли­вим, мог­ти щось; сприй­нят­тя при­на­леж­нос­ті до яко­їсь гру­пи. Злість і аґресія не ске­ро­ва­ні про­ти ін­ших лю­дей зі злим на­мі­ром, а є по­га­ною спро­бою ро­би­ти щось доб­ре для се­бе. Піз­нан­ня при­чин сво­єї аґресії по­лег­шує ви­хід з неї, для то­го аґресив­ним ді­тям пот­ріб­но по­мог­ти шля­хом гри.

«Роз­дра­то­ва­ні по­чат­ки ре­чен­ня»

Ді­ти ма­ють зав­дан­ня за­кін­чи­ти роз­по­ча­ті ве­ду­чим ре­чен­ня, напр.:

Ё     Ко­ли я роз­дра­то­ва­ний, то…

Ё     Мій друг злить­ся на ме­не, ко­ли…

Ё     Най­біль­ше ме­не дра­тує, ко­ли…

Ё     Ко­ли ін­ші ді­ти ме­не злос­тять, то…

Ё     Пос­тій­но му­шу…

Ё     Мій та­то го­во­рить: ко­ли ін­ші ме­не нер­ву­ють, то­ді…

Ё     Моя ма­ма го­во­рить: ко­ли ін­ші ме­не нер­ву­ють, то­ді…

Ё     Ко­ли ін­ші роз­дра­то­ва­ні, то…

За­кін­чен­ня ре­чень по­рів­ню­ють і об­го­во­рю­ють гру­пою, по­чат­ки по­вин­ні сто­су­ва­тись ак­ту­аль­ної си­ту­а­ції в гру­пі. Як­що з'яв­ля­ють­ся кон­флік­ти, впра­ва є доб­рою на­го­дою до за­ду­ми над ни­ми, до­по­ма­гає знай­ти спо­сіб їх роз­в'я­зан­ня.

3. Сус­піль­на аґресія мо­же бу­ти спри­чи­не­на бра­ком впев­не­нос­ті у со­бі, стра­хом пе­ред сто­сун­ка­ми з ін­ши­ми, упе­ред­жен­ням або від­ки­нен­ням. Кра­ще піз­нан­ня, а та­кож вза­єм­не до­вір­'я, збіль­шує від­чут­тя без­пе­ки, впев­не­нос­ті в со­бі і орі­єн­та­ції, а те, що за цим іде, за­по­чат­ко­вує пе­ре­ма­ган­ня аґресив­ної по­ве­дін­ки. Іг­ри да­ють ді­тям мож­ли­вість без не­без­пе­ки спро­бу­ва­ти, як во­ни впли­ва­ли до цьо­го ча­су на ін­ших, що пе­реш­код­жа­ло в їх вза­є­ми­нах.

«Ру­ка не му­сить би­ти»

Ба­га­то ді­тей ви­ко­рис­то­вує свої ру­ки пе­ре­ду­сім для бит­тя, щи­пан­ня і штур­хан­ня. Зав­дя­ки цій впра­ві во­ни пе­ре­ко­ну­ють­ся, що ру­ка­ми мож­на та­кож нав­'я­зу­ва­ти при­яз­ні сто­сун­ки з ін­ши­ми людь­ми. Всі си­дять в ко­лі і зак­ри­ва­ють очі. Ве­ду­чий го­во­рить, що кож­ний має ро­би­ти:

Си­диш зруч­но, обид­ві сто­пи спи­ра­ють­ся твер­до на під­ло­гу. Зо­се­редь­ся на ди­хан­ні. По­чуй, як во­но при­хо­дить і від­хо­дить, при­хо­дить і від­хо­дить…

Ви­ди­ха­єш ці­лий твій нес­по­кій і нап­ру­гу. Ста­єш спо­кій­ний, що­раз спо­кій­ні­ший… Ди­ха­єш гли­бо­ко і рів­но­мір­но… Чу­єш­ся ду­же доб­ре… Пок­ла­ди те­пер пра­ву ру­ку на лі­ву, зов­ні­шньою сто­ро­ною. Від­чуй, як твоя пра­ва ру­ка по­чу­ває се­бе, ле­жа­чи на тво­їй лі­вій ру­ці.

Пог­ладь де­лі­кат­но лі­вим вка­зів­ним паль­цем твою пра­ву до­ло­ню, спер­шу по ве­ли­ко­му паль­ці, по­тім по се­ре­дньо­му паль­ці і по мі­зин­цю, а по­тім зно­ву по внут­ріш­ній сто­ро­ні до­ло­ні. Те­пер гла­диш де­лі­кат­но внут­рі­шньою сто­ро­ною тво­єї ру­ки. Чу­єш там па­гор­би і до­ли­ни, рів­ча­ки і за­ок­руг­лен­ня. Для чо­го пот­ре­бу­єш ці­єї до­ло­ні? Що мо­жеш нею зро­би­ти, ко­ли во­на та­ка м'я­ка і роз­слаб­ле­на, як те­пер?

В цьо­му мо­мен­ті за­кін­чу­є­мо впра­ву або за­мі­ню­є­мо до­ло­ні. Гру мож­на про­во­ди­ти в па­рах: «Що твоя до­ло­ня мо­же зро­би­ти з до­ло­нею ін­шої ди­ти­ни? Що мо­же во­на вчи­ни­ти, що­би ви обоє доб­ре чу­ли­ся?»  Спо­чат­ку учас­ни­ки по­вин­ні са­мос­тій­но об­ра­ти со­бі па­ри, так, що­би тво­ри­ли їх осо­би, що ма­ють між со­бою по­зи­тив­ні сто­сун­ки. Тіль­ки піс­ля то­го, як всі звик­нуть до ха­рак­те­ру ці­єї впра­ви, ут­во­рю­є­мо ви­пад­ко­ві па­ри.

Да­лі про­во­ди­мо кін­це­ву роз­мо­ву. Як ді­ти по­чу­ва­ли се­бе про­тя­гом ці­єї впра­ви і піс­ля її за­кін­чен­ня? Для чо­го ви­ко­рис­то­ву­ють во­ни що­ден­но свої ру­ки?

4. Зас­во­єн­ня сус­піль­ної по­ве­дін­ки, а та­кож здо­бу­ван­ня вмі­лос­тей роз­в'я­зу­ван­ня кон­флік­тів не­мож­ли­ве без по­пе­ре­дньо­го нав­чан­ня па­ну­ван­ня над сво­єю зліс­тю і кон­тро­льо­ва­но­го ре­а­гу­ван­ня на аґресив­ні ім­пуль­си. Ве­ли­ке зна­чен­ня ма­ють впра­ви, що уак­тив­ню­ють ті­ло, що за­до­воль­ня­ють ве­ли­ку пот­ре­бу ру­ху у ді­тей, а та­кож ство­рю­ють ат­мос­фе­ру по­зи­тив­ної нап­ру­ги, вчать вза­єм­ної по­ва­ги і прис­то­со­ву­ван­ня один до од­но­го.

«Без злос­ті ма­є­мо біль­ше ра­дос­ті»

За до­по­мо­гою роз­по­ві­ді ді­ти мо­жуть нав­чи­ти­ся прий­ма­ти ко­рис­ні са­мос­тій­ні рі­шен­ня у ви­пад­ку на­рос­та­ю­чої аґресії, ок­рім цьо­го, ана­ло­гіч­но до них при­ду­му­ва­ти но­ві, від­по­від­ні до влас­ної си­ту­а­ції. Ве­ду­чий ство­рює спри­ят­ли­ву ат­мос­фе­ру, а по­тім по­дає роз­по­ряд­жен­ня:

Сьо­год­ні ти по­ле­тиш в по­до­рож лі­та­ком мрій і від­ві­да­єш нез­на­ну то­бі пла­не­ту. Те­пер сі­да­єш в м'я­ке кріс­ло, слу­ха­єш від­лун­ня мо­то­рів… Лі­так від­ри­ва­єть­ся від зем­лі… За хви­лю спос­те­рі­га­єш на від­да­лі но­ві пла­не­ти… Во­ни бли­щать і бли­ма­ють на чор­но­му не­бі… Зем­ля за­ли­ша­єть­ся по­за­ду… що­раз мен­ша і мен­ша… Чу­єш­ся лег­ким, ти в кос­мо­сі. Пос­та­нов­ля­єш при­зем­ли­тись на нас­туп­ній пла­не­ті, то­бі ці­ка­во, що там зна­хо­дить­ся, що там пе­ре­жи­веш, чи є там ді­ти, та­кі, як ти.

Чим біль­ше наб­ли­жа­єш­ся до ці­єї пла­не­ти, тим во­на кра­си­ві­ша… Ма­нить пог­ляд яс­ни­ми, при­яз­ни­ми ко­льо­ра­ми. До­ми там круг­лі і теп­лі, по­між ни­ми ко­льо­ро­ві кві­ти і зе­ле­ні ку­щі. Все та­ке спо­кій­не і при­яз­не. Твій лі­так ла­гід­но при­зем­ля­єть­ся… ви­хо­диш… бі­жиш по м'я­ко­му, теп­ло­му ґрун­ті… Обе­реж­но під­хо­диш до од­но­го з до­мів. Заг­ля­да­єш у вік­но… Ніх­то те­бе не по­мі­чає… В цьо­му до­мі зна­хо­дить­ся гру­па ді­тей. Ти чу­єш, як од­на ди­ти­на щось го­во­рить до ін­шої, але не ро­зу­мі­єш ви­мов­ле­них слів. Це ма­ло бу­ти щось ду­же неп­ри­єм­не, бо ба­чиш, що ди­ти­на, до якої  бу­ли звер­не­ні ці  сло­ва, що­раз біль­ше роз­лю­че­на… во­на важ­ко ди­хає… за­тис­кає до­ло­ні в ку­ла­ки… Але по­ди­вись, що ста­ло­ся? Ди­ти­на ця зас­ти­гає в без­ру­сі. По­чи­нає спо­кій­но ди­ха­ти, гли­бо­ко на­би­рає по­віт­ря у ле­ге­ні і ви­ди­хає йо­го пос­ту­по­во — вдих, ви­дих, вдих, ви­дих… І по­чи­нає го­во­ри­ти, спо­чат­ку ду­же ти­хо, по­тім що­раз го­лос­ні­ше і пев­ні­ше: Без злос­ті ма­є­мо біль­ше ра­дос­ті. А за кож­ним ра­зом стає що­раз спо­кій­ні­ша і більш при­яз­на до ін­ших, а та дру­га ди­ти­на зас­по­ко­ю­єть­ся… Ба­чиш, як обоє від­пру­жу­ють­ся, по­чи­на­ють ус­мі­ха­ти­ся, роз­мов­ля­ти, спо­кій­ні і ввіч­ли­ві… Усе в по­ряд­ку.

Ніх­то не ба­чив, як ти під­гля­дав у вік­но. Не­по­міт­но по­вер­та­єш­ся до лі­та­ка. Го­во­риш до се­бе: це бу­ла справ­ді чу­до­ва дум­ка — без злос­ті ма­є­мо біль­ше ра­дос­ті, за­пам­'я­таю це со­бі. Ба­га­то­ра­зо­во пов­то­рю­єш со­бі це ре­чен­ня, ти­хень­ко… і ще кіль­ка ра­зів… Сі­да­єш у лі­так і ле­тиш на­зад на зем­лю. Стає во­на що­раз біль­ша і гар­ні­ша. Ти зно­ву тут. Ти­хо ви­мов­ля­єш сло­ва, що за­пам­'я­та­ли­ся: без злос­ті ма­є­мо біль­ше ра­дос­ті…

Піс­ля за­кін­чен­ня ці­єї нез­ви­чай­ної по­до­ро­жі тре­ба да­ти учас­ни­кам мож­ли­вість за­ду­ма­тись і по­роз­мов­ля­ти про по­чут­тя, що во­ни пе­ре­жи­ва­ли.

5. Ді­ти, що про­яв­ля­ють сус­піль­ну аґресію, заз­ви­чай ду­же нев­пев­не­ні в со­бі і за­леж­ні від дум­ки ін­ших ді­тей. Са­ме без­си­лість, що ви­ни­кає з слаб­кос­ті їх осо­бис­тос­ті, є час­то при­чи­ною ба­га­тьох на­па­дів, ске­ро­ва­них про­ти ін­ших лю­дей. Ді­ти з низь­ким по­чут­тям влас­ної вар­тос­ті не мо­жуть ін­фор­му­ва­ти ото­чен­ня про свої пот­ре­би і праг­нен­ня, по­мил­ко­во ін­тер­пре­ту­ють по­ве­дін­ку ін­ших сто­сов­но се­бе (на свою не­ко­ристь). То­му на­дан­ня їм мож­ли­вос­ті від­чу­ти се­бе в грі ки­мось важ­ли­вим і під­не­сен­ня їх са­мо­о­цін­ки є важ­ли­вим чин­ни­ком, що мі­ні­мі­зує аґресив­ну по­ве­дін­ку. Тіль­ки силь­на осо­бис­тість і по­чут­тя влас­ної вар­тос­ті умож­лив­лю­ють по­зи­тив­ний роз­ви­ток мож­ли­вос­тей лю­ди­ни, пра­виль­ні сус­піль­ні від­но­си­ни, від­по­ві­даль­ність за влас­ні сло­ва і вчин­ки.

«Та­кий са­мий і ін­ший»

Жод­на ди­ти­на не є «кра­ща» або «гір­ша» від ін­ших, кож­на має щось спіль­не з ін­ши­ми поп­ри всі­ля­кі різ­ни­ці. Кож­на чо­гось вар­та. Щоб це спос­те­рег­ти, ді­ти му­сять здо­бу­ти від­по­від­ний дос­від.

Учас­ни­ки си­дять так, щоб доб­ре ба­чи­ти реш­ту чле­нів гру­пи. По чер­зі от­ри­му­ють на­ка­зи, нап­рик­лад:

Ё     Тор­кнись кож­но­го, хто має на но­гах… (якесь) взут­тя,

Ё     Тор­кнись кож­но­го, хто має … (якусь) блуз­ку,

Ё     Тор­кнись кож­но­го, хто є так, як ти, дів­чин­кою (або хлоп­цем),

Ё     Тор­кнись кож­но­го, хто має во­лос­ся то­го са­мо­го ко­льо­ру, що й ти, і т.д.

Як­що бу­де­мо час­ті­ше пов­то­рю­ва­ти цю впра­ву, то­ді ді­тям що­раз біль­ше ре­чей бу­де впа­да­ти в ві­чі і зай­вим бу­де спе­ці­яль­не ске­ру­ван­ня ува­ги на пев­ні ас­пек­ти. Во­ни вчи­ти­муть­ся спос­те­рі­га­ти, що всі ма­ють спіль­но­го і що по­ка­зує, що пев­на осо­ба є ви­нят­ко­ва. Мож­ли­во, від­кри­ють та­кож, що учас­ни­ки, яких не люб­лять, під ба­гать­ма пог­ля­да­ми та­кі са­мі, як во­ни.

«Я пишаюся»

Час­то при­га­ду­є­мо со­бі неп­ри­єм­ні вра­жен­ня. Кож­на ди­ти­на з пев­ніс­тю нав­чи­ла­ся або зро­би­ла ос­тан­нім ча­сом щось по­зи­тив­не, з чо­го мо­же бу­ти гор­да.

Ді­ти си­дять в ко­лі і до­пов­ню­ють по чер­зі по­ча­ток ре­чен­ня: «Я гор­дий з то­го, що…». Нап­рик­лад:

Ё     Я пишаюся тим, що від­ва­жив­ся прой­ти бі­ля ве­ли­ко­го гріз­но­го со­ба­ки.

Ё     Я пишаюся тим, що не вда­рив (ко­гось), ко­ли він ме­не роз­нер­ву­вав.

Ё     Я пишаюся тим, що нав­чив­ся їз­ди­ти на ро­ве­рі.

Не при­му­шу­є­мо жод­ної ди­ти­ни го­во­ри­ти. Але, мож­ли­во, ве­ду­чий теж за­ду­ма­єть­ся і ска­же, з чо­го він є гор­дий.

Чи важ­ко при­га­да­ти со­бі щось по­зи­тив­не? Як по­чу­ва­є­мось то­ді, ко­ли це від­кри­то вис­лов­лю­є­мо? Що особ­ли­во спо­до­ба­лось ді­тям у ін­ших учас­ни­ків гри? Що мог­ли б са­мі ко­лись вип­ро­бу­ва­ти?

6. Кож­на лю­ди­на має пот­ре­бу сус­піль­ної при­на­леж­нос­ті, од­нак для її зас­по­ко­єн­ня не­об­хід­не вмін­ня пси­хіч­но­го нас­тав­лен­ня се­бе на ін­ших при усу­нен­ні на дру­гий план влас­них пот­реб, а та­кож пе­ре­ма­ган­ня стра­ху пе­ред до­ти­ком і доз­во­лен­ня на біль­шу близь­кість. Ді­ти по­вин­ні нав­чи­ти­ся ба­ви­ти­ся ра­зом за­мість ста­ва­ти од­ні про­ти од­них, по­вин­ні пе­ре­ко­на­ти­ся, що спіль­на ре­а­лі­за­ція зав­дань і мож­ли­вість зро­би­ти щось для ін­ших дає їм по­чут­тя ра­дос­ті і без­печ­нос­ті. Нав­'я­зу­ван­ня і роз­ви­ток не­аґресив­них сто­сун­ків пос­та­чає по­зи­тив­ні по­чут­тя і є не­об­хід­ною умо­вою для конс­трук­тив­но­го роз­в'я­зу­ван­ня кон­флік­тів.

«Ха­тин­ка, що нас обе­рі­гає»

Ді­ти тво­рять груп­ки по 3-5 учас­ни­ків. Од­на ди­ти­на стає про­від­ни­ком, яка з ін­ших осіб тво­рить «ха­тин­ку». По­тім сам вхо­дить до неї — має по­чу­ти се­бе справ­ді доб­ре. По­тім ді­ти мі­ня­ють­ся ро­ля­ми, щоб кож­на ди­ти­на ма­ла мож­ли­вість збу­ду­ва­ти ха­тин­ку, що обе­рі­гає її.

Якою має бу­ти «ха­тин­ка», щоб ми по­чу­ва­ли­ся в ній без­печ­но? Як по­чу­ва­ють се­бе ді­ти, що нас обе­рі­га­ють? Як по­чу­ва­ють­ся ті, ко­го обе­рі­га­ють?

«Тран­спорт на пле­чах»

Ді­ти сі­да­ють од­не за дру­гим в ряд так, щоб ко­жен міг віль­но до­сяг­ну­ти ру­ка­ми пле­чей сво­го по­пе­ред­ни­ка. Учас­ник в кін­ці ря­ду ма­лює на па­пе­рі «те­лег­ра­му»: сим­во­ли, циф­ри, лі­те­ри і т.п., да­лі від­кла­дає її в та­ке міс­це, де ніх­то не змо­же під­гля­ну­ти. Ди­ти­на на дру­го­му кін­ці ря­ду от­ри­мує та­кож па­пір і олі­вець.

Те­пер ос­тан­ній учас­ник, ав­тор «те­лег­ра­ми», «ма­лює» її на пле­чах сво­го по­пе­ред­ни­ка. Цей ро­бить те са­ме ру­ка­ми да­лі на пле­чі нас­туп­ної осо­би — це пов­то­рю­єть­ся так дов­го, аж всі от­ри­ма­ють по­ві­дом­лен­ня.

Ос­тан­ня ди­ти­на за­пи­сує на па­пе­рі те, що от­ри­ма­ла. В кін­ці по­рів­ню­є­мо ви­хід­ну ін­фор­ма­цію і те, що дій­шло до кін­ця ря­ду. Скіль­ки з пер­вин­но­го по­ві­дом­лен­ня мож­на ще роз­піз­на­ти? Як ді­ти по­чу­ва­ли­ся під час цьо­го особ­ли­во­го тран­спор­ту­ван­ня? Чи бу­ло неп­ри­єм­но ма­ти ко­гось за пле­чи­ма і не ба­чи­ти, що він ро­бить?

«Ми є спіль­но­та»

Ді­ти про­бу­ють по­єд­на­ти всі свої іме­на на зра­зок хрес­ти­ків­ки. По­чат­ко­вим іме­нем кож­но­го ра­зу є те, кот­ре хо­че­мо особ­ли­во ви­ді­ли­ти, нап­рик­лад то­му, що йо­го влас­ник є но­вим у гру­пі, а ми хо­че­мо йо­му по­ка­за­ти, що він є чле­ном спіль­но­ти.

       А           М

       Н А Д  І Я

       Д           Р

       Р О М К О

       І            О К

       Й               С А Ш К О

                         А

                         Н

                         А

7. Кон­флік­ти спри­чи­не­ні тер­тям про­ти­леж­них ін­те­ре­сів і пот­реб, од­нак жит­тя без них не­мож­ли­ве. Ді­ти в кон­флік­тних си­ту­а­ці­ях на­за­гал без­бо­рон­ні або ре­а­гу­ють на них аґресі­єю, то­му що не нав­чи­лись ще ре­а­гу­ва­ти інак­ше. Їх до­те­пе­ріш­нє знан­ня зво­дить­ся до то­го, що «силь­ні­ший має ра­цію», а та­кож, що во­ни «му­сять бо­ро­ни­тись». Але аґресія не роз­в'я­зує кон­флік­тів, не мож­на та­кож їх ціл­ко­ви­то уник­ну­ти, му­си­мо от­же нав­чи­ти ді­тей зро­зу­мі­ти і да­ва­ти со­бі ра­ду в та­ких си­ту­а­ці­ях. Обов­'яз­ко­вою умо­вою роз­в'я­зан­ня кон­флік­тів є по­ва­га до се­бе са­мо­го і до ін­ших. Крім то­го, ди­ти­на має нав­чи­ти­ся пред­став­ля­ти свої ін­те­ре­си без за­по­ді­ян­ня крив­ди со­бі та ін­шим, спіль­но шу­ка­ти ком­про­мі­си. У цьо­му по­вин­ні до­по­мог­ти са­ме ін­те­рак­тив­ні впра­ви та іг­ри.

«Ви­сид­жу­ван­ня злос­ті»

Кон­флік­ти по­вин­ні бу­ти роз­в'я­зу­ва­ні у пра­виль­ний спо­сіб. Доб­рою мож­ли­віс­тю для цьо­го є їх «ви­сид­жу­ван­ня» на спе­ці­яль­них «кріс­лах злос­ті». В од­но­му з ку­тів при­мі­щен­ня од­не нап­ро­ти од­но­го сі­да­ють пос­ва­ре­ні ді­ти і вис­лов­лю­ють свої за­ки­ди од­нин од­но­му — за­бо­ро­не­но вжи­ва­ти ру­ки. Тіль­ки то­ді, ко­ли кон­флікт між ни­ми роз­в'я­зав­ся, мож­на їм зно­ву до­лу­чи­тись до дій гру­пи. Доб­ре якось поз­на­чи­ти ці «кріс­ла злос­ті», во­ни по­вин­ні бу­ти за­ре­зер­во­ва­ні тіль­ки для «ви­сид­жу­ван­ня» кон­флік­тних си­ту­а­цій.

То­ді, ко­ли хтось роз­сер­дже­ний на се­бе са­мо­го, мо­же вий­ти до «кут­ка пос­ва­ре­них» на стіль­ки ча­су, по­ки бу­де зно­ву го­то­вий при­лу­чи­тись до ін­ших. Не мож­на йо­му в цьо­му ча­сі пе­реш­код­жа­ти, роз­мов­ля­ти з ним.

«Про ди­ти­ну, що пе­ре­мог­ла злість»

Ве­ду­чий опо­ві­дає бай­ку про «ди­ти­ну, що пе­ре­мог­ла злість». Це мо­же бу­ти іс­то­рія ви­га­да­на або ба­зо­ва­на на справ­жніх по­ді­ях в гру­пі, впле­те­них у фан­та­зо­ва­ний світ каз­ки. По кіль­кох пер­ших ре­чен­нях ді­ти по чер­зі про­дов­жу­ють роз­по­відь. Їх зав­дан­ня по­ля­гає в то­му, щоб спіль­но дій­ти до та­ко­го за­кін­чен­ня, в яко­му злість бу­де пе­ре­мо­же­на.

На кін­це­вій роз­мо­ві пот­ріб­но з'я­су­ва­ти, чи це справ­ді вда­ло­ся або в яких міс­цях ни­точ­ка обір­ва­ла­ся. Роз­по­відь вар­тує про­дов­жу­ва­ти по­тім — або зов­сім від по­чат­ку, або від мо­мен­ту, в яко­му бу­ли проб­ле­ми з бу­ду­ван­ням по­дій — так, щоб ви­ник­ла но­ва іс­то­рія і но­ве за­кін­чен­ня.

Ін­ші роз­в'я­зан­ня мо­жуть по­тім бу­ти виз­на­ні та­кож доб­ри­ми і справ­жні­ми, або гру­па уз­гід­нить, кот­рі з них по­до­ба­ють­ся усім її чле­нам.

Аґресив­ні і бе­зог­ляд­ні — та­ким чи­ном опи­су­ють ді­тей і мо­лодь на­ших ча­сів. Як мож­на цьо­му за­ра­ди­ти? Час­то єди­ним ме­то­дом є по­ка­ран­ня; од­нак на­ба­га­то біль­ше ус­пі­хів осяг­не­мо че­рез сві­до­му пра­цю над аґресив­ніс­тю і зліс­тю.

Су­пе­реч­ли­ві дум­ки й ін­те­ре­си є не­від­'єм­ною час­ти­ною на­шо­го жит­тя. Той, хто хо­че спів­жи­ти з ін­ши­ми людь­ми, му­сить нав­чи­тись доб­ре з ни­ми сва­ри­тись.

Біль­ше 150 ін­те­рак­тив­них ігор і вправ, по­мі­ще­них у цій книж­ці, є лег­ким для зас­то­су­ван­ня ме­то­дом, що за­по­чат­кує про­це­си конс­трук­тив­но­го пе­ре­ма­ган­ня злос­ті і аґресії. Зав­дя­ки ним ді­ти і мо­лодь мо­жуть нав­чи­тись сприй­ма­ти і ви­ра­жа­ти свої по­чут­тя, як і ак­тив­но ді­я­ти і бу­ти ки­мось.

З кни­ги Роз­ма­рі Пор­тман «Іг­ри і за­ба­ви про­ти аґресії»

(Ви­дав­ниц­тво «Єд­ність», Кєль­це 1999 р.)

Рецензія з сайту http://www.interklasa.pl/portal/index/dokumenty/interklasa/Gry_i_zab._przecswko_fgresji-rec..doc?page=info&action=showdoc&oid=217800.

Переклад з польської о. Любомира Бобиляка, ЧСВВ