Таємниця львівських левів

Казка-легенда

Людина живе доти, доки є кому про неї згадувати.

Народна мудрість

Чи за­мис­лю­ва­лись ви ко­ли-не­будь, чо­му й звід­ки у Льво­ві так ба­га­то ле­вів? Стар­ші лю­ди ка­жуть, що і не ле­ви це зов­сім.

Як­що уваж­но при­ди­ви­тись до сим­во­лів на­шо­го міс­та, мож­на  по­мі­ти­ти, що во­ни на­га­ду­ють лю­дей. І це не ви­пад­ко­во — ад­же це ко­лиш­ні львів­'я­ни, які в сво­є­му жит­ті щось зро­би­ли для сво­го міс­та. Се­ред них є пра­ви­те­лі й прос­ті го­ро­дя­ни.

Іс­нує од­на ніч у ро­ці, ко­ли всі львівсь­кі ле­ви зби­ра­ють­ся у по­та­єм­но­му міс­ці. А на свої зіб­ран­ня во­ни зап­ро­шу­ють ли­ше тих львів­'ян, які тво­рять доб­ро для міс­та Ле­ва, і роз­по­ві­да­ють їм свої іс­то­рії.

Го­ло­вує на цих збо­рах лев з Ви­со­ко­го Зам­ку, ку­ди він пот­ра­пив з-під ста­рої ра­ту­ші. Це по­важ­ний го­ро­дя­нин, який, не шко­ду­ю­чи влас­но­го жит­тя, всту­пив у бій з роз­бій­ни­ка­ми й вря­ту­вав жит­тя бур­го­міс­тра. Піс­ля цьо­го по­руч із вхо­дом до ра­ту­ші, на ви­со­ко­му кам­'я­но­му стов­пі, з'я­вив­ся лев, що три­мав у ла­пах щит з на­пи­сом: «Від вдяч­них львів­'ян».

Усі за­ти­ха­ють, ко­ли з'яв­ля­єть­ся Лев-ві­щун, який ко­лись слу­жив флю­ге­ром, а ни­ні су­мує у му­зеї. Зо­ло­тий блиск і ко­ро­на свід­чать про йо­го ви­нят­ко­вість. А й справ­ді, ко­ли він ще був лю­ди­ною, то зас­лу­жив по­ва­гу го­ро­дян за те, що вмів пе­ред­ба­ча­ти по­ве­ні, по­же­жі та ін­ші ли­ха. А ко­ли став ле­вом — йо­го роз­та­шу­ва­ли на шпи­лі ра­ту­ше­вої ве­жі, де він і на­да­лі слу­жив львів­'я­нам. Як­що до міс­та наб­ли­жа­лись во­ро­ги, то Лев-ві­щун па­дав з да­ху в той бік, звід­ки слід бу­ло очі­ку­ва­ти не­без­пе­ку.

Він час­то роз­по­ві­дає про сво­го по­міч­ни­ка — ма­лень­ко­го хлоп­ча­ка, який од­но­го ра­зу, по­мі­тив­ши во­ро­жі за­го­ни, що су­ну­ли на Львів, пер­шим спо­віс­тив го­ро­дян про не­без­пе­ку. І зго­дом, на ста­рій ра­ту­ші, во­ни теж бу­ли по­руч. Хлоп­чак був ле­вом, у па­щу яко­му вкла­да­лась сиг­наль­на сур­ма. Але від­то­ді, як за­ва­ли­лась ве­жа ста­рої ра­ту­ші, йо­го ніх­то не ба­чив.

Вхід до по­та­єм­но­го міс­ця пиль­ну­ють два мар­му­ро­ві ле­ви — ко­лиш­ні во­ї­ни, які за­ги­ну­ли, бо­ро­ня­чи вхід у міс­то. Тра­пи­лось так, що во­рог вже де­кіль­ка тиж­нів три­мав Львів в об­ло­зі. Од­ні­єї тем­ної но­чі зрад­ник від­крив один з вхо­дів у міс­то. Ли­ше два муж­ні во­ї­ни всту­пи­ли у бій. Во­ни не про­пус­ка­ли во­ро­га, до­ки з міс­та не пі­дій­шла під­мо­га.

На сво­їх зіб­ран­нях по­люб­ля­ють ле­ви по­кеп­ку­ва­ти з двох бра­тів-сід­ля­рів, які за жит­тя бу­ли нас­тіль­ки друж­ни­ми, що й ста­ли ле­вом з од­ні­єю го­ло­вою та дво­ма ту­лу­ба­ми на ро­зі ву­лиць Га­лиць­кої та Ста­ро­єв­рейсь­кої. Бра­ти не ли­ше бу­ли вправ­ни­ми ре­міс­ни­ка­ми, а й доб­ри­ми по­рад­ни­ка­ми для го­ро­дян.

У най­тем­ні­шо­му кут­ку, на­че при­вид, зай­має своє міс­це лев, який ні­ко­ли не ба­чить ден­но­го світ­ла, — лев з пе­че­ри Свя­то­юрсь­кої го­ри. Ко­лись він був во­ї­ном, во­ло­да­рем мо­гу­тньої дер­жа­ви, але зго­дом від­рік­ся від сві­ту і став пер­шим львівсь­ким мо­на­хом та осе­лив­ся в од­ній з пе­чер. Від­то­ді го­ру ста­ли вва­жа­ти свя­тою, а зго­дом над пе­че­ра­ми зве­ли цер­кву Свя­то­го Юра.

Єди­ним, хто не при­хо­дить, а при­лі­тає на та­єм­не міс­це, є кри­ла­тий лев-іно­зе­мець, що не ви­пус­кає зі сво­їх лап кни­ги. За людсь­ко­го жит­тя він ба­га­то по­до­ро­жу­вав. Про­те зі всіх міст сві­ту він об­рав Львів і осе­лив­ся у ньо­му на­зав­жди, і, бу­ду­чи кон­су­лом, зап­ро­шу­вав до Льво­ва куп­ців з ці­ло­го сві­ту, які при­во­ди­ли сю­ди ба­га­ті ка­ра­ва­ни то­ва­рів.

Жод­не зіб­ран­ня не об­хо­дить­ся без час­ту­ван­ня. При­го­щає всіх лев-кор­чмар, який на­віть при та­кій по­важ­ній пуб­лі­ці не ви­пус­кає з па­щі ви­ног­рад­не ґро­но. Це був чо­ло­вік ве­се­лої вда­чі, він до­по­ма­гав вбо­гим та го­ду­вав го­лод­них. Йо­го кор­чму при ву­ли­ці Русь­кій зна­ло все міс­то. Ма­буть, то­му і се­ред ле­вів у ньо­го так ба­га­то дру­зів.

У всі ча­си особ­ли­во ша­но­ва­ні ле­ви — це бу­дів­ни­чі Льво­ва. На зіб­ран­нях во­ни ве­дуть су­пе­реч­ки про су­час­не ар­хі­тек­тур­не об­лич­чя міс­та. І су­му­ють, ко­ли хтось з їхньо­го ко­ла не при­хо­дить, зник­нув­ши на­зав­жди ра­зом з чер­го­вим зруй­но­ва­ним бу­дин­ком.

На від­мі­ну від ле­вів-оди­на­ків, пред­став­ни­ки ба­га­тьох львівсь­ких ро­дин при­хо­дять ці­ли­ми лев­'я­чи­ми ро­ди­на­ми. Кож­на з них має свою ба­га­ту та не­пов­тор­ну іс­то­рію. Це ме­це­на­ти, ду­хов­ні нас­тав­ни­ки, ді­я­чі куль­ту­ри, пись­мен­ни­ки, му­зи­кан­ти, ху­дож­ни­ки… Ця стро­ка­та пуб­лі­ка кро­кує кам­'я­ни­ми, де­рев­'я­ни­ми, скля­ни­ми, шов­ко­ви­ми та па­пе­ро­ви­ми но­га­ми.

У цю ніч не­на­дов­го во­ни по­ки­да­ють львівсь­кі пло­щі, ву­ли­ці, му­зеї, квар­ти­ри, щоб зран­ку зно­ву зай­ня­ти своє міс­це.

Петро та Іван Радковці

За книгою: Таємниці міста Лева. — Львів: Аверс, 2004