Нотатки з історії Львова

Пер­ша лі­то­пис­на згад­ка про Львів

За од­ні­єю з вер­сій, Львів був зас­но­ва­ний кня­зем Да­ни­лом Га­лиць­ким для си­на Льва.

Пер­ша лі­то­пис­на згад­ка про Львів міс­тить­ся у Іпа­ті­ївсь­ко­му лі­то­пи­сі і да­ту­єть­ся 1256 ро­ком. По­же­жу, що ста­ла­ся на­вес­ні то­го ро­ку в м. Хол­мі під час на­па­ду та­тарсь­ко­го ха­на Ку­рем­си на Во­линь, бу­ло вид­но з му­рів Льво­ва. Лі­то­пи­сець пи­сав, що во­гонь був та­кий силь­ний, що у по­лях бу­ло вид­но ве­ли­ку заг­ра­ву від по­же­жі.

Герб Льво­ва

Лев — гра­фіч­ний еле­мент львівсь­ко­го місь­ко­го гер­ба, що на­ле­жить до так зва­них «про­мо­вис­тих» (тоб­то та­ких, що ві­доб­ра­жа­ють наз­ву міс­та) ге­раль­дич­них ма­люн­ків.

Пер­ше ві­до­ме зоб­ра­жен­ня кро­ку­ю­чо­го ле­ва в місь­кій бра­мі з трьо­ма ве­жа­ми міс­тить­ся на пе­чат­ці з вос­ку до місь­ко­го до­ку­мен­та 1359 р. Од­нак іс­то­ри­ки при­пус­ка­ють, що зоб­ра­жен­ня ле­ва як місь­кий сим­вол міг за­по­чат­ку­ва­ти ще Да­ни­ло Га­лиць­кий у 1253 р. од­но­час­но з от­ри­ман­ням ко­ро­лівсь­ко­го ти­ту­лу. Що­най­мен­ше з ХІV ст. лев був сим­во­лом Га­лиць­ко-Во­линсь­кої дер­жа­ви.

Зоб­ра­жен­ня ле­ва міс­тить­ся на кар­бо­ва­них на львівсь­ко­му мо­нет­но­му дво­рі в 1333-1370 рр. «львівсь­ких гро­ши­ках». Не раз цей сим­вол ві­діг­ра­вав роль охо­рон­ної тор­го­вої мар­ки для то­ва­рів, ви­роб­ле­них у Льво­ві, а йо­го під­роб­ка ка­ра­ла­ся виз­на­че­ною су­дом ка­рою. Зоб­ра­жен­ня ле­ва вмі­щу­ва­ли на сво­їх ем­бле­мах ре­міс­ни­чі це­хи, ним прик­ра­ша­ли об­кла­дин­ки місь­ких книг. Герб Льво­ва, зок­ре­ма, став скла­до­вою час­ти­ною ем­бле­ми пер­шод­ру­ка­ря Іва­на Фе­до­ро­ви­ча; львівсь­ко­го ле­ва ос­пі­ву­ва­ли по­е­ти. В 1619 р. лев як сим­вол си­ли і за­хис­ту став оз­до­бою ра­ту­ше­вої ве­жі.

В 1990 р. місь­ка ра­да Льво­ва зат­вер­ди­ла іс­то­рич­ний греб Льво­ва. Герб бу­ло роз­роб­ле­но і ви­ко­на­но згід­но з ге­раль­дич­ни­ми ви­мо­га­ми гру­пою іс­то­ри­ків і ху­дож­ни­ків у скла­ді Ан­дрія Гре­чи­ла, Іва­на Свар­ни­ка, Во­ло­ди­ми­ра та Іва­на Ту­рець­ких.

Найдавніші печатки міських урядовців (1359 р.)

Герб Львова на знаку цеху золотарів

Флюрег на вежі давньої львівської ратуші (XVII ст.)

Монета в 5 гривень, викарбувана Національним банком України до 750-ліття Львова (2006 р.)

За­хис­ні ва­ли, му­ри, ве­жі

За ча­сів кня­зя Льва Да­ни­ло­ви­ча Львів був ото­че­ний ва­ла­ми та дво­ма за­хис­ни­ми ро­ва­ми. Зав­дя­ки їм нап­ри­кін­ці ХІ­ІІ ст. та­та­ри не змог­ли за­хо­пи­ти міс­то, тож три­ма­ли йо­го в об­ло­зі. За­га­лом уп­ро­довж сво­єї ба­га­тої іс­то­рії Львів вит­ри­мав 24 об­ло­ги, але ніх­то з во­ро­гів не зміг по­до­ла­ти йо­го ук­ріп­лен­ня.

Всі львівсь­кі за­хис­ні спо­ру­ди бу­ду­ва­ли­ся в різ­ний час. Ін­же­не­ри-фор­ти­фі­ка­то­ри ХІV-XV ст.  вті­лю­ва­ли тут свої ідеї, від­бу­до­ву­ва­ли і зміц­ню­ва­ли те, що ни­щи­ло­ся ча­сом, ги­ну­ло в по­же­жах і по­ве­нях, пос­ту­по­во до­бу­до­ву­ва­ли но­ві спо­ру­ди ук­ріп­лень.

У дру­гій по­ло­ви­ні ХІV ст. се­ред­міс­тя ото­чу­вав мур зав­дов­жки близь­ко 1700 м, гли­бо­кий рів та за­хис­ний зем­ля­ний вал. Піс­ля по­бу­до­ви но­вих ук­ріп­лень в 1445 р. во­ни ста­но­ви­ли со­бою склад­ну сис­те­му му­рів і веж, в якій пос­тій­но від­бу­ва­ли­ся до­бу­до­ви, від­нов­лен­ня та вдос­ко­на­лен­ня іс­ну­ю­чих спо­руд.

Сер­це Льво­ва, йо­го се­ред­міс­тя, у ті ча­си об­ме­жу­ва­ло­ся ни­ніш­ні­ми ву­ли­ця­ми Ле­сі Ук­ра­їн­ки, Під­валь­ною, Бра­тів Ро­га­тин­ців та прос­пек­том Сво­бо­ди. Са­ме по цих ву­ли­цях львівсь­ке се­ред­міс­тя ото­чу­вав так зва­ний Ви­со­кий мур зав­виш­ки 8 м, зав­тов­шки 2 м, ук­ріп­ле­ний роз­та­шо­ва­ни­ми приб­лиз­но че­рез кож­ні 60 м ве­жа­ми. (Ви­со­кий мур збе­ріг­ся аж до XVІІІ ст.).

Ве­жі бу­ли зак­ріп­ле­ні за ре­міс­ни­чи­ми це­ха­ми1, від яких во­ни і от­ри­ма­ли свої наз­ви. Кож­ний цех ут­ри­му­вав «свою» ве­жу, за­без­пе­чу­вав її збро­єю та аму­ні­ці­єю, пиль­ну­вав за її ста­ном, а ко­ли пот­ріб­но бу­ло за­хи­ща­ти міс­то, ре­міс­ни­ки во­ю­ва­ли на «сво­їй» ве­жі та при­лег­лих до неї му­рах.

Крім веж у Ви­со­кий мур бу­ли вбу­до­ва­ні дві бра­ми: пів­ніч­на, Кра­ківсь­ка (спо­чат­ку во­на ма­ла наз­ву Та­тарсь­кої), і пів­ден­на, Га­лиць­ка; між їх стов­па­ми опус­ка­ли­ся важ­кі ду­бо­ві ґра­ти.

В різ­ний час кіль­кість веж бу­ла різ­ною, тож ніх­то не знає дос­те­мен­но, скіль­ки веж бу­ло у Ви­со­ко­му му­рі. Ар­хе­о­ло­гіч­ні дос­лід­жен­ня ос­тан­ніх де­ся­ти­літь що­ра­зу ви­яв­ля­ють ду­же ба­га­то но­вих под­ро­биць львівсь­кої дав­ни­ни. Звер­ні­мо­ся до ав­то­ра «Хро­ні­ки міс­та Льво­ва» іс­то­ри­ка Де­ни­са Зуб­риць­ко­го, який, спи­ра­ю­чись на ар­хів­ні до­ку­мен­ти, у 1841 р. ствер­джу­вав, що веж бу­ло 17.

Ве­жі та бра­ми Ви­со­ко­го му­ру за по­ряд­ком їх роз­та­шу­ван­ня (за Д. Зуб­риць­ким):

1.    Кра­ківсь­ка бра­ма на­ле­жа­ла куш­ні­рам (куш­ні­ри ви­чи­ня­ли шку­ри і ши­ли хут­ря­ні ви­ро­би).

2. В нап­рям­ку до кос­те­лу Ді­ви Ма­рії Сніж­ної — ве­жа ми­ло­ва­рів і бля­ха­рів, яку на­зи­ва­ли та­кож Стру­ми­ло­вою.

3.    Ве­жа меч­ни­ків.

4.    Ве­жа тка­чів.

5.    Ве­жа шап­ка­рів і сід­ля­рів.

6. За вір­менсь­кою діль­ни­цею — ве­жа пи­во­ва­рів і ме­до­ва­рів.

7.    На ро­зі До­мі­ні­кансь­ко­го мо­нас­ти­ря — ли­марсь­ка ве­жа (ли­ма­рі, або ри­ма­рі, ши­ли ре­мін­ну кінсь­ку збрую). Реш­тки ці­єї ве­жі в скла­ді ук­ріп­лень Ко­ро­лівсь­ко­го ар­се­на­лу збе­рег­ли­ся до­ни­ні.

8.    При місь­ко­му ар­се­на­лі — ве­жа му­ля­рів, по­во­роз­ни­ків (по­во­роз­ни­ки ви­го­тов­ля­ли мо­туз­ки, ка­на­ти) і то­ка­рів (ви­го­тов­ля­ли ко­ле­са, ви­то­чу­ва­ли ко­ліс­ні сту­пи­ці), зго­дом ве­жу на­зва­ли Ко­ро­лівсь­кою.

9.    Ве­жа Шевсь­ка, або Бер­нар­динсь­ка.

10. Ве­жа гон­ча­рів і кот­ля­рів (кот­ля­рі ро­би­ли ка­за­ни) — між Бер­нар­динсь­ким мо­нас­ти­рем і Га­лиць­кою бра­мою.

11. Га­лиць­ка бра­ма на­ле­жа­ла крав­цям ра­зом з Кра­вець­кою ве­жею.

12. Зо­ло­тарсь­ка (зо­ло­та­ря­ми то­ді на­зи­ва­ли юве­лі­рів) ве­жа (там те­пер бу­ди­нок № 11 на пло­щі Міц­ке­ви­ча).

13. Ве­жа різ­ни­ків.

14. Ве­жа сто­ля­рів, бон­да­рів і стель­ма­хів (стель­ма­хи ро­би­ли во­зи, са­ни).

15. Ве­жа ко­ва­лів, слю­са­рів (слю­са­рі ро­би­ли но­жі, ме­та­ле­вий по­суд, пряж­ки то­що) і гол­ка­рів.

16. Ве­жа кра­ма­рів. Фраг­мент Ви­со­ко­го му­ру збе­ріг­ся на прос­пек­ті Сво­бо­ди, що до ньо­го при­бу­до­ва­но ре­конс­тру­йо­ва­ну ве­жу кра­ма­рів.

17. Ве­жа пе­ка­рів, реш­тки якої роз­ва­ли­ли у 1836 р. пе­ред по­бу­до­вою те­ат­ру Скар­бе­ка (ни­ні — те­атр ім. Ма­рії Зань­ко­вець­кої).

На від­ста­ні 20 м від Ви­со­ко­го му­ру був спо­руд­же­ний зов­ніш­ній Низь­кий мур. Низь­кий мур мав (за Д. Зуб­риць­ким) 17 бас­тей2 (хо­ча дос­те­мен­но їх кіль­кість не­ві­до­ма). До­ни­ні збе­рег­ли­ся дві бас­теї: на ву­ли­ці Під­валь­ній бі­ля Ус­пенсь­кої цер­кви та в під­ва­лі бу­дин­ку № 32 на ву­ли­ці Бра­тів Ро­га­тин­ців.

З зов­ні­шньо­го бо­ку Низь­ко­го му­ру (ра­йон ву­ли­ці Під­валь­ної) бу­ло на­си­па­но 16-мет­ро­вий зем­ля­ний вал, а за ним ви­ко­па­но ще й гли­бо­кий рів з во­дою. Ок­рім брам, че­рез які мож­на бу­ло пот­ра­пи­ти до міс­та, в му­рах зро­би­ли дві хвір­тки: Єзу­їтсь­ку (бі­ля ни­ні­шньої пл. І. Під­ко­ви) та Бо­саць­ку (на ву­ли­ці Під­валь­ній нап­ро­ти Ус­пенсь­кої цер­кви; зов­ніш­ня Бо­саць­ка хвір­тка збе­рег­ла­ся в за­бу­до­ві СШ № 8).

Кра­ківсь­ка бра­ма, че­рез яку до міс­та мож­на бу­ло увій­ти з пів­ніч­но­го бо­ку, зга­ду­єть­ся в місь­ких до­ку­мен­тах від 1382 р. То­ді во­на на­зи­ва­лась Та­тарсь­кою, ос­кіль­ки бі­ля неї меш­ка­ли та­та­ри. Від по­чат­ку XV ст. ву­ли­ця і бра­ма на ній (пе­ред ви­хо­дом на сучасну пло­щу Ярос­ла­ва Ос­мо­мис­ла) от­ри­ма­ли наз­ву Кра­ківсь­ких — від нап­рям­ку ру­ху на Кра­ків. Бра­ма ма­ла под­вій­ні ко­ва­ні во­ро­та та звід­ний міст, що йо­го зго­дом за­мі­ни­ли му­ро­ва­ним. Від 1404 р. над Кра­ківсь­кою бра­мою ви­со­чі­ла Куш­нірсь­ка ве­жа. Нап­ри­кін­ці XVІІІ ст. бра­му ра­зом зі всі­ма місь­ки­ми зас­та­рі­ли­ми фор­ти­фі­ка­цій­ни­ми спо­ру­да­ми знес­ли.

Пер­шу згад­ку про Га­лиць­ку бра­му да­ту­ють 1382 р. Бра­ма з ве­жею, що на­ле­жа­ла кра­вець­ко­му це­ху, ви­со­чі­ла на пе­ре­ти­ні су­час­них ву­лиць Га­лиць­кої та Бра­тів Ро­га­тин­ців. Пе­ред бра­мою був звід­ний міст, який в 1407 р. за­мі­ни­ли му­ро­ва­ним; де­що піз­ні­ше над бра­мою збу­ду­ва­ли но­ву ве­жу з го­дин­ни­ком. У 1784 р. Га­лиць­ку бра­му ра­зом з за­хис­ни­ми му­ра­ми ро­зіб­ра­ли, про­дов­жу­ю­чи ву­ли­цю Га­лиць­ку.

До сис­те­ми за­хис­них ук­ріп­лень на­ле­жа­ли і та­кі спо­ру­ди, як Місь­кий і Ко­ро­лівсь­кий ар­се­на­ли та По­ро­хо­ва ве­жа.

Пер­ша спо­ру­да Місь­ко­го ар­се­на­лу, збу­до­ва­но­го бі­ля Низь­ко­го му­ру, зга­ду­єть­ся в до­ку­мен­тах від 1430 р. Че­рез 120 ро­ків йо­го ро­зіб­ра­ли і збу­ду­ва­ли но­вий, але по­же­жа 1571 р., що прак­тич­но зруй­ну­ва­ла Львів, зни­щи­ла і ар­се­нал. Че­рез кіль­ка ро­ків йо­го від­бу­ду­вав бу­дів­ни­чий Іван Лис. Від­то­ді Місь­кий ар­се­нал ба­га­то ра­зів рес­тав­ру­ва­ли, пе­ре­бу­до­ву­ва­ли, до­бу­до­ву­ва­ли. Від 1981 р. в Місь­ко­му ар­се­на­лі роз­мі­ще­но єди­ний в Ук­ра­ї­ні Му­зей зброї — від­діл Іс­то­рич­но­го му­зею.

Ко­ро­лівсь­кий ар­се­нал (вул. Під­валь­на, 13) збу­до­ва­но в 1639-1646 рр. ін­же­не­ром фор­ти­фі­ка­то­ром Пав­лом Грод­зиць­ким на кош­ти ко­ро­ля Вла­дис­ла­ва ІV Ва­зи пе­ред вій­ною з тур­ка­ми. Йо­го та­кож ба­га­то ра­зів рес­тав­ру­ва­ли, а ни­ні в да­вньо­му ар­се­на­лі роз­мі­щу­єть­ся Дер­жав­ний ар­хів Львівсь­кої об­лас­ті.

По­ро­хо­ва ве­жа — спо­ру­да, що ві­діг­ра­ва­ла важ­ли­ву роль се­ред за­хис­них ук­ріп­лень Льво­ва. Її збу­ду­ва­ли з ка­ме­ню ро­зіб­ра­но­го ста­ро­го місь­ко­го ар­се­на­лу в 1554-1556 рр. нап­ро­ти кос­те­лу До­мі­ні­ка­нів. Дов­гий час По­ро­хо­ва ве­жа слу­гу­ва­ла скла­дом важ­ли­вих стра­те­гіч­них за­па­сів міс­та: по­ро­ху, зер­на то­що. З кін­ця ХІХ ст. во­на пра­ви­ла за склад ар­ти­ле­рії.

У 1777-1809 рр. фор­ти­фі­ка­цій­ні спо­ру­ди, що втра­ти­ли свою за­хис­ну фун­кцію, ро­зіб­ра­ли під ке­рів­ниц­твом К. Фе­сін­ге­ра, звіль­ня­ю­чи міс­це для но­вих ву­лиць, площ та скве­рів.

 
План Львова; в центрі — середньовічне середмістя

Єзуїтська хвіртка

Галицька брама (середина XVIII ст.)

Ви­со­кий та Низь­кий зам­ки

В кня­жі ча­си на ви­со­кій го­рі (у XVІ ст. во­на на­зи­ва­ла­ся «Бі­дель», а зго­дом — Зам­ко­ва го­ра) сто­я­ла за­хис­на ве­жа. В 1349 р. поль­ський ко­роль Ка­зи­мир за­хо­пив Львів, і на го­рі бу­ло збу­до­ва­но фор­те­цю, що от­ри­ма­ла наз­ву Ви­со­кий за­мок (на про­ти­ва­гу до Низь­ко­го зам­ку). Нап­ри­кін­ці ХVІІІ ст. за­мок вже був ру­ї­ною, реш­тки якої збе­рег­ли­ся до­те­пер.

Низь­кий за­мок бу­ло збу­до­ва­но од­но­час­но з но­ви­ми ук­ріп­лен­ня­ми міс­та в XІV ст. на міс­ці да­вньо­го де­рев­'я­но­го Низь­ко­го зам­ку кня­зів Га­лиць­ких. Ця ре­зи­ден­ція ко­ро­лівсь­ких уря­дов­ців та місь­ко­го ста­рос­ти зай­ма­ла пів­ніч­но-за­хід­ну час­ти­ну Льво­ва. Не­од­но­ра­зо­во Низь­кий за­мок пе­ре­жи­вав по­же­жі, вій­ни, і в 1802 р. че­рез жах­ли­вий стан бу­ді­вель йо­го бу­ло ро­зіб­ра­но, а ка­мін­ня ви­ко­рис­та­но як бу­ді­вель­ний ма­те­рі­ял для фун­да­мен­тів кам­'я­ниць Кра­ківсь­кої пло­щі (ни­ні пл. Я. Ос­мо­мис­ла).

На міс­ці, де сто­яв Низь­кий за­мок, спо­руд­же­но те­атр Скар­бе­ка (ни­ні те­атр ім. М. Зань­ко­вець­кої) та Про­мис­ло­вий му­зей (ни­ні На­ці­о­наль­ний му­зей). А від зам­ку то­ді за­ли­ши­ла­ся тіль­ки наз­ва пло­щі — Кас­трум (ла­тинсь­кою castrum — за­мок), де ни­ні роз­та­шо­ва­но ри­нок ху­до­жньо­го про­мис­лу «Вер­ні­саж».

 
Низький замок (кінець XVIII ст.)

Пер­ше дру­ко­ва­не зоб­ра­жен­ня Льво­ва

Пер­ше дру­ко­ва­не зоб­ра­жен­ня Льво­ва, да­то­ва­не по­чат­ком XVІІ ст., — од­на з ілюс­тра­цій до виз­нач­но­го тво­ру то­го­час­но­го єв­ро­пейсь­ко­го дру­карс­тва — «Civitates orbis terrarum». Це 6-том­не ви­дан­ня скла­да­ло­ся з опи­сів та зоб­ра­жень най­визнач­ні­ших тогочасних міст, які зі­бра­ли для авс­трійсь­ко­го ім­пе­ра­то­ра Мак­си­мі­лі­а­на ІІ Габ­сбур­га Ге­орг Бра­ун, Си­мон Но­вел­ла­нус та Франц Го­ген­берг. Ви­дан­ня дру­ку­ва­ло­ся в 1592-1618 ро­ках, а зоб­ра­жен­ня Льво­ва міс­ти­ло­ся в ос­та­нньо­му — шос­то­му то­мі.

Гра­вю­ру суп­ро­вод­жує зас­но­ва­ний на іс­то­рич­но­му ма­те­рі­я­лі пер­ший в іс­то­рії міс­та опис Льво­ва  під наз­вою «Topographia Civitatis Leopolitanae», що на­ле­жав пе­ру львівсь­ко­го мі­ща­ни­на XVІ ст. — місь­ко­го рад­ни­ка, куп­ця, ап­те­ка­ря та лі­те­ра­то­ра Яна Аль­нпе­ка (Алем­бе­ка).

Ге­ог­ра­фіч­не по­ло­жен­ня Льво­ва

Уні­каль­не роз­та­шу­ван­ня Льво­ва на пе­рех­рес­ті тор­го­вих шля­хів зу­мо­ви­ло йо­го роз­ви­ток. Міс­то ле­жить у вер­хів­'ях Пол­тви, при­то­ки За­хід­но­го Бу­гу, на пог­ра­нич­чі трьох ге­ог­ра­фіч­них кра­їв — По­діл­ля, Роз­точ­чя та Во­ли­ні, кож­но­му з яких при­та­ман­ні сво­є­рід­ні ри­си.

Ге­ог­ра­фіч­ні ко­ор­ди­на­ти Льво­ва — 49°51' пів­ніч­ної ши­ро­ти та 24°02' схід­ної дов­го­ти. Най­ви­ща точ­ка бі­ля Льво­ва — Чор­тівсь­ка ске­ля у Вин­ни­ках (418 м над рів­нем мо­ря), а в самому місті — гора Високий замок (413 м над рівнем моря). Най­ниж­ча точ­ка в міс­ті — 245 м над рів­нем мо­ря. Те­ри­то­рія міс­та — 155 км2, кіль­кість на­се­лен­ня скла­дає 830 ти­сяч осіб.

Роз­та­шу­ван­ня Льво­ва на лі­нії го­лов­но­го єв­ро­пейсь­ко­го во­до­ді­лу, йо­го од­на­ко­ва від­стань у 600 км від Бал­тійсь­ко­го та Чор­но­го мо­рів та від­сут­ність ве­ли­кої рі­ки виз­на­ча­ють кон­ти­нен­таль­не по­ло­жен­ня міс­та.

Львівсь­кі во­ди, що на­ле­жать до ба­сей­на Бал­тійсь­ко­го мо­ря, ви­ті­ка­ють че­рез Пол­тву та Буг до Віс­ли. Річ­ки Зуб­ра, Зим­на Во­да, Бі­ло­гірсь­кий по­тік на­ле­жать до ба­сей­на Чор­но­го мо­ря.

Львівсь­кі го­ри

Ком­плекс «Ви­со­кий за­мок»

Зам­ко­ва го­ра (в XVІ ст. на­зи­ва­ла­ся Бі­дель) — най­ви­ща з трьох гір ком­плек­су «Ви­со­ко­го зам­ку» — 398 м. В кня­жі ча­си на го­рі сто­я­ла сто­ро­жо­ва ве­жа. В 1349 р., ко­ли поль­ський ко­роль Ка­зи­мир за­хо­пив Львів, на го­рі бу­ло збу­до­ва­но доб­ре ук­ріп­ле­ний за­мок, що от­ри­мав наз­ву Ви­со­кий за­мок.

На по­чат­ку ХІХ ст., ко­ли в міс­ті роз­по­ча­ло­ся ін­тен­сив­не бу­дів­ниц­тво, реш­тки да­вньо­го зам­ку бу­ло доз­во­ле­но ви­ко­рис­то­ву­ва­ти як бу­ді­вель­ний ма­те­рі­ял: зок­ре­ма, кам­'я­ни­цю № 3 на вул. Ли­ча­ківсь­кій спо­руд­же­но із зам­ко­во­го ка­мін­ня. Бу­ді­вель­ний ма­те­рі­ял бра­ли і з са­мої го­ри, внас­лі­док цьо­го по­ча­ло­ся швид­ке її руй­ну­ван­ня — са­ме то­ді во­на от­ри­ма­ла наз­ву Піс­ко­ва го­ра, або Зан­дберг (ні­мець­кою), а піс­ля про­гу­лян­ки авс­трійсь­ко­го ці­са­ря на­сад­же­ним на ній пар­ком під час йо­го від­ві­дин Льво­ва в 1851 р. ста­ла на­зи­ва­тись го­рою Фран­ца-Йо­си­фа.

В 1869-1900 рр. на Зам­ко­вій го­рі бу­ло на­си­па­но ко­пець Люб­лінсь­кої Унії на честь її 300-літ­тя. Це збіль­ши­ло ви­со­ту го­ри до 413 м. Те­пер на вер­хів­ці коп­ця — ог­ля­до­вий май­дан­чик, де є флю­гер та вка­зів­ни­ки сто­рін сві­ту.

Кня­жа го­ра (в XV ст. во­на на­зи­ва­ла­ся Го­рай, в XVІІ ст. — Ли­са го­ра або Каль­ва­рія) — го­ра, де до 1340 р. сто­яв де­рев­'я­ний за­мок кня­зів Га­лиць­ких. На схи­лах Кня­жої го­ри сто­яв кня­жий го­род, в яко­му се­ли­ли­ся меш­кан­ці міс­та; лі­нія ук­ріп­лень кня­жо­го го­ро­да про­хо­ди­ла по те­пе­ріш­ній вул. Б. Хмель­ниць­ко­го.

При зак­ла­ден­ні май­бу­тньо­го пар­ку «Ви­со­кий за­мок» верх го­ри зри­ли, за­си­па­ли яр між Кня­жою та Зам­ко­вою го­ра­ми. При об­лаш­ту­ван­ні пар­ку в 1841 р. бу­ло збу­до­ва­но штуч­ний грот, до яко­го зго­дом пе­ре­нес­ли фі­гу­ри ле­вів зі ста­рої львівсь­кої ра­ту­ші (з 1618 р.).

Го­ра Бу­дель­ни­ця (від сло­ва «бу­ди­ти») — ни­ні не­ве­ли­кий гор­бок ви­ще від цер­кви св. Ми­ко­лая, бі­ля під­ніж­жя Зам­ко­вої го­ри. В кня­жі ча­си тут міс­тив­ся кня­жий двір і сто­я­ла сто­ро­жо­ва ве­жа. До кня­жо­го дво­ру ве­ли обо­рон­ні во­ро­та з бра­мою — са­ме від них по­хо­дить наз­ва ву­ли­ці Під Брам­кою, що іс­ну­ва­ла від 1871 р. та з'єд­ну­ва­ла те­пе­ріш­ні ву­ли­ці Б. Хмель­ниць­ко­го та Сме­ре­ко­ву. Ву­ли­ця Під Брам­кою ви­хо­ди­ла на най­ста­рі­ший львівсь­кий май­дан, де в ті ча­си ви­ру­вав яр­ма­рок, — ни­ні це пло­ща Ста­рий Ри­нок, а ра­йон нав­ко­ло рин­ку на­зи­вав­ся «Під Го­ра­єм» або «Під­го­рай».

Го­ра Ле­ва (Ли­са го­ра, з ХV ст. — го­ра Сте­фа­на, по­тім Піс­ко­ва го­ра) ви­со­тою 389 м сто­їть по­між Зам­ко­вою го­рою та Кай­зер­валь­дом (між вул. М. Кри­во­но­са та вул. О. Дов­бу­ша). За ча­сів авс­трійсь­ко­го па­ну­ван­ня тут бра­ли ка­мінь та пі­сок для бу­дів­ниц­тва кам­'я­ниць на но­во­ут­во­ре­них в кін­ці ХVІІ — на по­чат­ку ХІХ ст. ву­ли­цях; звід­си й одна з наз­в го­ри. Під го­рою — кос­тел св. Вой­те­ха, від 1997 р. це храм Всіх ук­ра­їнсь­ких му­че­ни­ків (Ук­ра­їнсь­кої Гре­ко-Ка­то­лиць­кої Цер­кви).

Ци­та­дель

У 1856 р. на уз­гір­'ях, що ви­со­чі­ли над ву­ли­цею Ши­ро­кою (ни­ні Ко­пер­ні­ка), збу­ду­ва­ли ком­плекс за­хис­них спо­руд — Ци­та­дель. Го­лов­ну бу­дів­лю Ци­та­де­лі ото­чу­ва­ли чо­ти­ри бас­ті­о­ни, спо­руд­же­ні на нав­ко­лиш­ніх па­гор­бах. Ци­та­дель­на го­ра, як її по­ча­ли на­зи­ва­ти, скла­да­єть­ся з трьох різ­них гір, що ма­ють влас­ні, ду­же дав­ні наз­ви і влас­ну іс­то­рію, — це го­ри Шем­бе­ка, Ка­лі­ча і Пел­чинсь­ка.

Най­ві­до­мі­ша з них — го­ра Шем­бе­ка (Шем­бер­ка, Ту­рець­кі шан­ці, го­ра Вро­новсь­ких, Вро­новсь­ка) — най­ви­ща з цих гір, са­ме во­на на­ви­сає над ву­ли­цею Ко­пер­ні­ка. В 1648 р. тут сто­я­ли ко­за­ки під час пер­шої об­ло­ги міс­та Бог­да­ном Хмель­ниць­ким. У 1672 р. на го­рі бу­ла роз­та­шо­ва­на ту­рець­ка ба­та­рея, що з чо­ти­рьох гар­мат обс­трі­лю­ва­ла Львів. За­лиш­ки ту­рець­ких гар­мат зна­хо­ди­ли тут ще в 1830-х ро­ках, як по­ві­дом­ляв іс­то­рик Іван Крип­'я­ке­вич.

На схи­лах ці­єї го­ри з бо­ку ни­ні­шньої ву­ли­ці Ф. Ко­лес­си в 1791-1828 рр. рад­ник су­ду Ста­ніс­лав Вро­новсь­кий збу­ду­вав па­ла­цик, ото­че­ний гар­ним ли­по­вим пар­ком, що прос­тя­гав­ся до Пе­личнсь­ко­го ста­ву (вул. Ві­товсь­ко­го). Ста­ніс­лав Вро­новсь­кий був ві­до­мим ша­ну­валь­ни­ком мис­тецтв і львівсь­кої ста­ро­ви­ни, мав ба­га­ту біб­лі­о­те­ку, не раз у йо­го бу­дин­ку від­бу­ва­ли­ся те­ат­раль­ні вис­та­ви. Пам­'ять про цю не­пе­ре­січ­ну лю­ди­ну збе­рег­лась у наз­вах го­ри (го­ра Вро­новсь­ких, Вро­новсь­ка) та ву­ли­ці (Вро­новсь­ка, ни­ні ву­ли­ця Ф. Ко­лес­си).

Ка­лі­ча го­ра — ни­ні по ній про­ляг­ли ву­ли­ці Ка­лі­ча го­ра (до­не­дав­на В. Ко­за­ка) та М. Дра­го­ма­но­ва*. Ще в ХV- ХVІ ст. на го­рі бу­ли збу­до­ва­ні при­ту­лок для ка­лік і стар­ців, шпи­таль для бід­них (ла­за­рет), який зго­дом пе­ре­нес­ли на вул. Ко­пер­ні­ка. В 1656 р. під Ка­лі­чою го­рою осе­лив­ся Бар­то­ло­мей Зи­мо­ро­вич, бур­го­містр Льво­ва, йо­го іс­то­рик і по­ет.

Пел­чинсь­ка го­ра (ра­ні­ше її на­зи­ва­ли Поз­нансь­кою) ви­со­чить з бо­ку ву­ли­ці Ві­товсь­ко­го (ко­лись Пел­чинсь­ка) та ста­ро­го Пел­чинсь­ко­го ста­ву. Наз­ва го­ри (як і ста­ву) по­хо­дить від пріз­ви­ща мі­щансь­кої ро­ди­ни Пел­ків, дав­ніх влас­ни­ків цих зе­мель. З Пел­чинсь­кої го­ри Львів обс­трі­лю­ва­ли ко­заць­кі гар­ма­ти під час дру­гої об­ло­ги Льво­ва Бог­да­ном Хмель­ниць­ким (1655 р.).

Свя­то­юрсь­ка го­ра (321 м н. р. м.). У ста­ро­дав­ні ча­си, за­дов­го до зас­ну­ван­ня Льво­ва, ко­ли на ній осе­ля­ли­ся пес­тель­ни­ки, го­ра бу­ла пок­ри­та гус­тим бу­ко­вим лі­сом. Брат ко­ро­ля Да­ни­ла Га­лиць­ко­го, дядь­ко Ле­ва князь Ва­силь­ко — «муж ве­ли­кої від­ва­ги і ве­лич­но­го ро­зу­му, по дов­гих су­тич­ках і по­бі­дах во­єн­них, пе­реп­ра­цьо­ва­ний, в ста­рос­ті сво­їй, по­ки­да­ю­чи сві­та су­є­ту, а ба­жа­ю­чи до кін­ця жит­тя слу­жи­ти тіль­ки Бо­гу, доб­ро­віль­но прий­няв чер­не­чу ря­су і на чен­ця чи­на св. Ва­си­лія пос­три­же­ний, виб­рав со­бі за по­меш­кан­ня чер­не­чу пе­че­ру по пра­во­му бо­ці під го­рою, на кот­рій сто­їть те­пер со­бор св. Юра».

У 1280 р. князь Лев збу­ду­вав для дядь­ка де­рев­'я­ну цер­кву св. Юра над пе­че­рою з пів­ден­но-за­хід­но­го бо­ку го­ри (близь­ко 1765 р. єпис­коп Лев Шеп­тиць­кий на­ка­зав за­му­ру­ва­ти цю пе­че­ру). Бу­ло та­кож збу­до­ва­но кіль­ка ке­лій для пус­тель­ни­ків, що піш­ли слі­да­ми кня­зя Ва­силь­ка та об­ра­ли йо­го сво­їм ігу­ме­ном.

За пе­ре­ка­зом, у дав­ні ча­си в пе­че­рі жив стра­хіт­ли­вий дра­кон, що на­во­див жах на всі око­ли­ці. Піс­ля пе­ре­мо­ги над ним і бу­ло збу­до­ва­но храм Юрія Змі­є­бор­ця — со­бор св. Юра.

Чор­тівсь­ка ске­ля (Яку­бо­ва го­ра) — най­ви­ща го­ра в око­ли­ці Льво­ва (418 м н. р. м.), ще з ХІХ ст. по­пу­ляр­не міс­це літ­ніх та зи­мо­вих про­гу­ля­нок львів­'ян. Іс­то­рик Іван Крип­'я­ке­вич в «Іс­то­рич­них про­хо­дах по Льво­ві» на­во­дить та­ку ле­ген­ду про Чор­тівсь­ку ске­лю: «…чорт хо­тів за­ва­ли­ти цер­кву св. Юра, що по­чи­на­ла бу­ду­ва­ти­ся, і ніс на неї ве­ли­кий ка­мінь, але за­пі­яв ко­гут, і ске­ля ви­па­ла з чор­тя­чих рук…». Під го­рою іс­ну­ва­ла ка­ме­но­лом­ня, що від 1850 р. пос­та­ча­ла міс­ту ма­те­рі­ял до бру­ків­ки до­ріг.

Кор­ту­мо­ва го­ра (374 м н. р. м.) — це по­рос­ле лі­сом уз­гір­'я ви­ще від да­вньо­го ма­єт­ку гу­бер­ні­яль­но­го рад­ни­ка Ер­нес­та Кор­ту­ма на Кле­па­ро­ві. Схи­ли го­ри прик­ра­шав чу­до­вий сад, в яко­му бу­ло по­над 2000 де­рев. Ни­ніш­ній орі­єн­тир — роз­та­шо­ва­не під го­рою по­жеж­не учи­ли­ще на вул. Кле­па­рівсь­кій. Під час об­ло­ги Льво­ва тур­ка­ми у 1672 р. на цій го­рі сто­я­ли ко­за­ки геть­ма­на Пет­ра До­ро­шен­ка.

Стріль­ни­ча го­ра — не­ве­лич­ке уз­гір­'я на вул. Ли­сен­ка, на яко­му збу­до­ва­но лі­кар­ню ОХМАДИТ*. Ко­лись тут від­бу­ва­ли­ся впра­ви чле­нів Стрі­лець­ко­го то­ва­рис­тва; звід­си Бог­дан Хмель­ниць­кий у 1648 р. ке­ру­вав об­ло­гою Льво­ва, звід­си у 1848 р., під час ре­во­лю­цій­них по­дій, на Львів па­да­ли сна­ря­ди ар­ти­ле­рійсь­ких гар­мат ге­не­ра­ла Гам­мер­штай­на.

Го­ра Страт (Стра­чен­ня, Ка­тівсь­ка, Вись­ньовсь­ко­го, Гиц­лівсь­ка, го­ра Гиц­ля; 339 м н. р. м.) роз­та­шо­ва­на між ву­ли­ця­ми Кле­па­рівсь­кою та Янівсь­кою. Від XVIII ст. го­ра бу­ла тра­ди­цій­ним міс­цем стра­ти зло­чин­ців, а з 1768 р. тут стра­чу­ва­ли гай­да­маць­ких ва­таж­ків. У 1847 р. на го­рі бу­ло по­ві­ше­но поль­ських пов­стан­ців Те­о­фі­ля Вісь­ньовсь­ко­го та Юзе­фа Ка­пус­цинсь­ко­го. В 1895 р. львів­'я­ни пос­та­ви­ли на вер­хів­ці го­ри скром­ний обе­ліск на вша­ну­ван­ня пам­'я­ті стра­че­них.

Го­ра св. Яц­ка (ко­лиш­ня наз­ва — Скал­ка) на­ви­сає над ву­ли­цею Ш. Рус­та­ве­лі. Від її да­вньої наз­ви за­ли­ши­ла­ся тіль­ки наз­ва ву­ли­ці — На Скал­ці, ни­ні во­на на­зи­ва­єть­ся Скель­на. Під час ту­рець­кої об­ло­ги міс­та 1672 р. на цій го­рі сто­яв сул­тансь­кий та­бір, ар­ти­ле­рія під ко­ман­ду­ван­ням во­лось­ко­го во­є­во­ди Кан­та­ку­зе­на обс­трі­лю­ва­ла міс­то. На по­чат­ку ХХ ст. го­ра бу­ла за­бу­до­ва­на.

Річ­ки

Че­рез те­ри­то­рію Льво­ва те­че лі­ва при­то­ка За­хід­но­го Бу­гу (ба­сейн Бал­тійсь­ко­го мо­ря) — річ­ка Пол­тва. До се­ре­ди­ни ХІХ сто­літ­тя во­на про­ті­ка­ла че­рез міс­то від­кри­то, а в 1839-1887 рр. бу­ло про­ве­де­но ро­бо­ти з її зас­кле­пін­ня3. Пол­тва ут­во­рю­єть­ся з кіль­кох по­тіч­ків, най­біль­ші з яких — Па­сі­ка, Со­ро­ка та За­ліз­на Во­да. Про­ті­ка­ю­чи під цен­тром міс­та, Пол­тва зби­рає во­ду зо всіх дже­рел та струм­ків і за міс­том ви­хо­дить на по­вер­хню, а під Бусь­ком впа­дає у За­хід­ний Буг.

Па­сі­ка (в се­ре­дньо­віч­чі во­на ма­ла наз­ву Сріб­ний по­тік) ви­ті­кає з дже­ре­ла на Ли­ча­ківсь­ких Па­сі­ках (ра­йон ни­ні­шньої ву­ли­ці Па­січ­ної). Во­на зби­рає во­ди з Цет­не­рів­ки (те­ри­то­рія бо­та­ніч­но­го са­ду уні­вер­си­те­ту), Ма­зу­рів­ки (ра­йон ву­ли­ці Пе­карсь­кої) і По­гу­лян­ки та не­се їх під ву­ли­цею Ле­виць­ко­го, щоб під прос­пек­том Шев­чен­ка по­єд­на­ти­ся з Со­ро­кою.

За­ліз­на Во­да ви­ті­кає з двох дже­рел на Сноп­ко­ві (у пів­ден­но-схід­ній час­ти­ні Льво­ва), не­да­ле­ко від дже­ре­ла Па­сі­ки. Цей стру­мок пли­не на пів­ніч че­рез парк «За­ліз­на Во­да».

Ву­лець­кий по­тік, що по­чи­на­єть­ся з дже­рел поб­ли­зу вул. Во­ло­ди­ми­ра Ве­ли­ко­го, те­че під вул. Са­ха­ро­ва, по­вер­та­ю­чи на вул. Ві­товсь­ко­го. Ко­лись він ут­во­рю­вав на сво­є­му шля­ху кіль­ка став­ків, з яких за­ли­шив­ся тіль­ки «Ме­дик», об­лаш­то­ва­ний на міс­ці да­вньо­го ста­ву.

На по­чат­ку вул. Стрийсь­кої рі­чеч­ка За­ліз­на Во­да з'єд­ну­єть­ся з Ву­лець­ким по­то­ком і ут­во­рює річ­ку Со­ро­ку, що те­че да­лі під вул. Ш. Рус­та­ве­лі до прос­пек­ту Шев­чен­ка.

При­то­ки Пол­тви (ба­сейн Бал­тійсь­ко­го мо­ря) пря­му­ють на пів­ніч­ний за­хід від Льво­ва, а на пів­ден­ний за­хід те­чуть річ­ки Зуб­ра (Си­хів), Бі­ло­горсь­кий по­тік (Ле­ван­дів­ка), Зим­на Во­да (Скни­лів), що не­суть свої во­ди до Дніс­тра (ба­сейн Чор­но­го мо­ря).

Ста­ви

Ву­лець­кий став (ко­лиш­ні наз­ви: Ле­виць­ких, Ла­рі­о­но­вої, Сві­тязь, ни­ні — «Ме­дик») роз­та­шо­ва­ний на пе­ре­ти­ні ву­лиць Гор­ба­чевсь­ко­го та Са­ха­ро­ва. Він був ві­до­мий ще в XVIII ст. На по­чат­ку ХХ ст. ста­вок упо­ряд­ку­ва­ли, роз­чис­ти­ли та прис­то­су­ва­ли для від­по­чин­ку — лі­тньо­го, і зи­мо­во­го.

Став Фран­ца був роз­та­шо­ва­ний на так зва­ній Фран­ців­ці, у вер­хній час­ти­ні ву­ли­ці Ко­но­валь­ця. Наз­ва по­хо­дить від прізвища влас­ни­ка цих зе­мель — Юзе­фа Фран­ца, влас­ни­ка фаб­ри­ки гіп­су. Те­пер два став­ки, що ут­во­ри­ли­ся на міс­ці да­вньо­го ста­ву Фран­ца, на­зи­ва­ють Ал­тайсь­ки­ми озе­ра­ми — від ко­ли­шньої наз­ви ву­ли­ці Ал­тайсь­кої (ни­ні Гор­динсь­ких), що про­ва­дить до цих озер.

Пел­чинсь­кий став — най­ві­до­мі­ший з усіх львівсь­ких ста­вів та став­ків. Йо­го наз­ва по­хо­дить від пріз­ви­ща да­вньо­го влас­ни­ка ці­єї діль­ни­ці мі­ща­ни­на Ан­дрія Пел­ки. На пла­нах Льво­ва кін­ця ХVIII ст. це ве­ли­кий став, що тяг­неть­ся май­же вздовж усі­єї ву­ли­ці Ві­товсь­ко­го до її пе­ре­ти­ну з ву­ли­цею Са­ха­ро­ва.

В 1820 р. над ста­вом була збу­до­ва­на ку­паль­ня, де вліт­ку ді­я­ла війсь­ко­ва шко­ла пла­ван­ня. Пел­чинсь­кий став був од­ним з на­йу­люб­ле­ні­ших місць від­по­чин­ку у Льво­ві, тут від­бу­ва­ли­ся гу­лян­ня, різ­но­ма­ніт­ні вод­ні ви­до­ви­ща, взим­ку ді­яв ка­ток. В 1915 р., під час пе­ре­бу­ван­ня ро­сійсь­ких військ у Льво­ві, зі ста­ву спус­ти­ли во­ду — шу­ка­ли цін­нос­ті з місь­кої скар­бни­ці, що їх ні­би­то схо­ва­ли авс­трій­ці, ті­ка­ю­чи у 1914 р. з міс­та. В 1921 р. Пел­чинсь­кий став був ос­та­точ­но за­си­па­ний.

Во­роб­ля­чий став був ко­лись на міс­ці те­пе­рі­шньої ву­ли­ці Тер­ша­ків­ців — бі­ля да­вньо­го кос­те­ла та мо­нас­ти­ря сак­ра­мен­ток, на те­ри­то­рії пар­ку Зо­о­ве­те­ри­нар­ної ака­де­мії. Тож і ни­ніш­ня ву­ли­ця Тер­ша­ків­ців від 1579 р. ма­ла наз­ву Во­роб­ля­чої.

Пелчинський став (1850 р.)

Ірина Котлобулатова

За книгою: Таємниці міста Лева. — Львів: Аверс, 2004

1 У се­ре­дньо­віч­но­му Льво­ві зброю та пред­ме­ти ши­ро­ко­го вжит­ку ви­го­тов­ля­ли ре­міс­ни­ки, що по­ді­ля­ли­ся на так зва­ні це­хи, тоб­то про­фе­сій­ні кор­по­ра­ції, на чо­лі яких сто­яв май­стер. Майс­тру під­по­ряд­ко­ву­ва­лись че­ляд­ни­ки (під­майс­три), які нав­ча­ли уч­нів — мо­ло­дих хлоп­ців. Уч­ні нав­ча­лись пев­ний тер­мін, за­леж­но від фа­ху. Ці­ка­во, що нап­ри­кін­ці ХІХ ст., ко­ли рем­сни­чих це­хів вже не іс­ну­ва­ло, уч­нів, що вчи­лись ре­мес­лу у майс­тра про­тя­гом пев­но­го тер­мі­ну, на­зи­ва­ли «тер­мі­на­то­ра­ми».

2 Бас­тея — на­пів­круг­ла за­хис­на ве­жа без да­ху і зад­ніх сті­нок.

* На схолі Калічої гори стоїть будинок, у якому мешкав Олександер Тисовський.