До­ро­гі брат­чи­ки і сес­трич­ки!

 

Час має властивість завжди спливати непомітно. І те, що останнє цьогорічне число має номер 150, було для редакційної групи певною мірою несподіваним. Уявіть собі: ще зовсім недавно був 1948 рік, вийшло друком перше число часопису для братчиків і сестричок... Дехто це пам’ятає, а дехто й ні. Але ж зовсім-зовсім недавно був рік 1994, коли було надруковане 100 число! А тепер ось — 150...

Нам було цікаво з цієї нагоди переглянути минулі числа. Ми подумали, що це буде не менш цікаво й вам, нашим читачам, і тому ми вирішили пошукати в цих числах такі матеріяли, які можна було б передрукувати. Отож, в цьому числі ви знайдете дещо, що, можливо, колись вам уже зустрічалося. Першим таким матеріялом, яким відкривалося видання «Вогню Орлиної Ради», була стаття «Злітались орли». На перший погляд — нічого особливого: просто собі спогад про вишкіл-курс новацьких виховників. Але це тільки на перший погляд. Коли вчитаєтеся в ці рядки, побачите набагато більше. Вони дають відчути чар пластування, чар творення того, до чого ми з вами вже давно звикли. Вони допоможуть вам зрозуміти, чому ми вживаємо таких дивних назв і що їхні творці у них вкладали.

А в ч.100, яке було надзвичайно об’ємним і містило дуже багато допоміжних матеріялів — розповідей, ігор, майстерок, пісень, віршів та всього іншого — ми надибали на казку Анатолія Дімарова «Для чого людині серце». Казка ця є дуже популярною серед новацьких виховників (її більше знають як казку про дерев’яних чоловічків), на її основі проводяться чудові, глибокі й настроєво-ліричні вогники. Можна навіть ствердити, що вона давно сприймається у нас майже як народна. Але ні: казка ця має автора, і його доля не менш цікава, ніж його твори. Про нього ви теж можете розповідати новацтву майже казкові історії — я ж зараз подам лиш короткий образ. Отож, його звати Анатолій Андрійович Дімаров, він член Спілки письменників України. Батька ж його, господаря з хутора Гараськи на Полтавщині, звали Андронік Гарасюта,  і як господаря його записали в куркулі — на виселення до Сибіру. Щоб врятувати родину, він тайкома відіслав дружину з синами з хутора, а мати виробила дітям фальшиві метрики. Одинадцятирічним Дімаров пережив голодомор, а вже випускником Глухівського училища приїхав на Волинь — працювати в газеті. Там бачив звірства окупаційної влади, про які тепер розповідає нашим сучасникам: щоб знали правду. І не боїться казати про свої «радянські» твори: «Не читайте того, то все брехня».

Ось такими матеріялами ми вирішили відзначити наш скромний ювілей — 150 число «Вогню Орлиної Ради».

 

С. О. Ди­ти­на