Дорогі братчики і сестрички!
Час має властивість завжди спливати непомітно. І те, що останнє цьогорічне число
має номер 150, було для редакційної групи певною мірою несподіваним. Уявіть
собі: ще зовсім недавно був 1948 рік, вийшло друком перше число часопису для
братчиків і сестричок... Дехто це пам’ятає, а дехто й ні. Але ж зовсім-зовсім
недавно був рік 1994, коли було надруковане 100 число! А тепер ось — 150...
Нам було цікаво з цієї нагоди переглянути минулі числа. Ми подумали, що це буде
не менш цікаво й вам, нашим читачам, і тому ми вирішили пошукати в цих числах
такі матеріяли, які можна було б передрукувати. Отож, в цьому числі ви знайдете
дещо, що, можливо, колись вам уже зустрічалося. Першим таким матеріялом, яким
відкривалося видання «Вогню Орлиної Ради», була стаття «Злітались орли». На
перший погляд — нічого особливого: просто собі спогад про вишкіл-курс новацьких
виховників. Але це тільки на перший погляд. Коли вчитаєтеся в ці рядки, побачите
набагато більше. Вони дають відчути чар пластування, чар творення того, до чого
ми з вами вже давно звикли. Вони допоможуть вам зрозуміти, чому ми вживаємо
таких дивних назв і що їхні творці у них вкладали.
А в ч.100, яке було надзвичайно об’ємним і містило дуже багато допоміжних
матеріялів — розповідей, ігор, майстерок, пісень, віршів та всього іншого — ми
надибали на казку Анатолія Дімарова «Для чого людині серце». Казка ця є дуже
популярною серед новацьких виховників (її більше знають як казку про дерев’яних
чоловічків), на її основі проводяться чудові, глибокі й настроєво-ліричні
вогники. Можна навіть ствердити, що вона давно сприймається у нас майже як
народна. Але ні: казка ця має автора, і його доля не менш цікава, ніж його
твори. Про нього ви теж можете розповідати новацтву майже казкові історії — я ж
зараз подам лиш короткий образ. Отож, його звати Анатолій Андрійович Дімаров,
він член Спілки письменників України. Батька ж його, господаря з хутора Гараськи
на Полтавщині, звали Андронік Гарасюта,
і як господаря його записали в куркулі — на виселення до Сибіру. Щоб
врятувати родину, він тайкома відіслав дружину з синами з хутора, а мати
виробила дітям фальшиві метрики. Одинадцятирічним Дімаров пережив голодомор, а
вже випускником Глухівського училища приїхав на Волинь — працювати в газеті. Там
бачив звірства окупаційної влади, про які тепер розповідає нашим сучасникам: щоб
знали правду. І не боїться казати про свої «радянські» твори: «Не читайте того,
то все брехня».
Ось такими матеріялами ми вирішили відзначити наш скромний ювілей — 150 число
«Вогню Орлиної Ради».