Вертеп рою «Грицики» зі Львова

Ді­йо­ві осо­би

Ві­тер — на­ту­ра рвуч­ка, мо­гут­ня, але доб­ра.

Яг­нят­ко — ду­же пруд­ке, хваль­ку­ва­те і на­їв­не.

Ма­ма Яг­нят­ка — роз­важ­ли­ва, муд­ра.

Дві Со­ро­ки — мі­щан­ки, що вда­ють з се­бе ін­те­лі­ген­ток.

Вог­ник — теп­лий, спо­кій­ний, під­не­се­ний.

Дзві­но­чок — ве­се­лий, ба­дьо­рий, дзвін­кий.

Бу­дя­ки — пи­ха­ті, за­ро­зу­мі­лі скеп­ти­ки.

Дія від­бу­ва­єть­ся у вер­теп­чи­ку. Влі­тає Ві­тер.

Ві­тер:                      Ех! Який сьо­год­ні прос­тір! Ніч яка про­зо­ра й чис­та!

                                Спо­ді­ва­юсь, ви впіз­на­ли віт­рю­га­на-ше­лих­віс­та.

                                Ці­лу ніч роз­во­див хма­ри, щоб не за­ту­ля­ли зір­ку,

                                А на се­ла ук­ра­їнсь­кі нат­ру­сив я сні­гу мір­ку.

                                Трьом ца­рям, що бі­ля ясел, до­ве­ло­ся ду­ти в спи­ну,

                                Щоб в вер­теп діс­та­лись вчас­но при­ві­тать свя­ту ди­ти­ну.

За­бі­гає Яг­нят­ко і зби­ває з ніг Віт­ра

Ма­ма Яг­нят­ка:       О Бо­же, що за не­по­си­да, зби­ває з ніг віт­рись­ка-ді­да.

Яг­нят­ко:                 У ці­лім сві­ті не знай­деть­ся пруд­кі­шо­го, ніж я, яг­ня­ти.

                                Ме­ні не важ­ко поз­ма­га­тись і на­віть ле­ва пе­рег­на­ти.

                                І хоч моя ма­му­ся ка­же, що я хваль­ко та­ки прав­ди­вий,

                                Та прос­то му­шу пох­ва­ли­тись, що ни­ні був я свід­ком ди­ва.

                                Про­ки­нув­ся ра­нень­ко-вран­ці — від по­ди­ву аж ніс за­терп:

                                Ба­гаць­ко пос­хо­ди­лось лю­ду до нас сьо­год­ні у вер­теп!

                                Во­ни сто­я­ли ко­ло ясел, і в їх очах бу­ло теп­ло.

                                Я ду­мав, там бу­ло яг­нят­ко, але нас­прав­ді там бу­ло…

                                Ма­ле­сень­ке людсь­ке ство­рін­ня, та­ке ж рос­точ­ком, як і я.

                                Яс­кра­ве зо­ло­те про­мін­ня на всіх ли­ло­ся звід­ті­ля…

                                Йо­му сві­ти­ла сріб­на зір­ка, спі­ва­ли ан­ге­ли пі­сень…

                                Гей! Про­ки­дай­ся! Бу­дем дру­зі, ми ж на­ро­ди­лись в один день!

                                Ми бу­дем гра­ти­ся з то­бою, хто ко­го швид­ше до­же­не,

                                Та ось моя ове­ча ма­ма за вуш­ко сми­кає ме­не.

Ма­ма Яг­нят­ка:        По­будь ти­хень­ко, не­чем­ню­го, не­хай Ма­лят­ко ще пос­пить,

                                 Во­но ж у світ так ско­ро пі­де і бу­де чу­де­са тво­рить.

                                 Бо нез­ви­чай­на це Ди­ти­на, її на зем­лю Бог пос­лав,

                                 Во­на та­ка од­на-єди­на… Пос­лу­хай, ти ку­ди про­пав???

Яг­нят­ко по­мі­чає двох Со­рок

Яг­нят­ко:                  Чор­ні кри­ла, бі­лі бо­ки — та це ж… ті­тонь­ки Со­ро­ки!!!

Ді­а­лог двох Со­рок

Пер­ша Со­ро­ка:       Лю­ба па­ні, ми­ла Кла­ро, я при­нес­ла Вам но­ви­ну:

                                 Ка­жуть, Бог пос­лав на зем­лю у людсь­кій по­до­бі Си­на.

                                 Ото пев­но за­жи­ве­мо, як в раю, бу­дем лі­та­ти…

                                 Ці­лий день бу­ду си­ді­ти, на­віть крил не під­ні­ма­ти!

Дру­га Со­ро­ка:        Так, ку­ма­сю чор­но-бі­ла! Нас че­кає свя­то да­лі.

                                 Ото­ді у ме­не бу­дуть най­блис­ку­чі­ші ко­ра­лі!

Пер­ша Со­ро­ка:       Скре-ке-ке! А як то гар­но: сир ва­ли­ти­меть­ся з не­ба,

                                 Ні у їжі, ні у пра­ці — ні у чім не­ма пот­ре­би.

Дру­га Со­ро­ка:        Бог по­чув мої мо­лит­ви про дво­по­вер­хо­ву ха­ту.

                                 Без­пе­реч­но зад­ля цьо­го за­хо­тів Ди­тя прис­ла­ти.

Пер­ша Со­ро­ка:       Ні, ку­ма­сю, за­че­кай­те, я мо­ли­ла­ся пал­кі­ше!

                                 Зад­ля ме­не й мо­го Кар­ла Бог прий­шов — і ні­що ін­ше.

Дру­га Со­ро­ка:        Чи то я бу­ла б дур­на вже, що та­кеє го­во­ри­ла?

Пер­ша Со­ро­ка:       Від дур­ної сло­во чую! Цить, пот­во­ро чор­но-бі­ла!

Дру­га Со­ро­ка:        Ах, без­кри­ла ти іс­то­то! Тю на те­бе, три­чі тю!

Пер­ша Со­ро­ка:       В те­бе з нер­ва­ми кло­по­ти! Ми­лий Кар­ле, я ле­тю…

Роз­сва­рю­ють­ся і роз­лі­та­ють­ся в різні боки. Ко­ляд­ка «Чу­ти дзві­нок». За­хо­дить дзві­но­чок.

Дзві­но­чок:               Ві­таю вас в свя­тий цей день! Я — сріб­ний дзво­ник, дзень-дзе­лень!

                                 Но­ви­ни в ме­не — прос­то ди­во! Про все роз­ка­зую прав­ди­во:

                                 Най­мен­ший се­ред пас­туш­ків до па­ли­ці ме­не вче­пив.

                                 Я ба­чив не­бо чис­те-чис­те, в нім ян­го­лів, на­пев­но, з трис­та!

                                 Спі­ва­ли ан­ге­ли пі­сень, я їм по­міг: дзі­лінь-дзе­лень!

                                 І від­то­ді і аж по ни­ні в сте­пу рос­туть дзві­ноч­ки си­ні!

Вог­ник:                   Ра­ді­ли усі ра­зом ми — Яг­ня, Дзві­но­чок і я — Вог­ник,

                                 Ми ба­ви­ли­ся з Не­мов­лям, спі­ва­ли ніж­но ко­лис­ко­ві.

                                 Я теп­лим по­ди­хом зіг­рів ма­лу Ди­ти­ну у вер­те­пі,

                                 Я ті­шу­ся, бо ба­чив я ве­ли­ке чу­до цьо­го сте­пу:

                                 Та­ко­го світ­ла і сі­ян­ня не ство­рить й ти­ся­ча сві­чок!

                                 Во­іс­ти­ну свя­та Ди­ти­на у най­свя­ті­шої з жі­нок!

                                 І хоч те­пер я до­го­раю, ска­жу я вам ос­тан­ній раз:

                                 Ота ма­ле­сень­ка Ди­ти­на, сві­ти­ти­ме для вас весь час!  

Ви­ко­чу­ють­ся Бу­дя­ки.

Бу­дя­чок:                  Ша­нов­не панс­тво! Ува­га, ува­га!

Бу­дяк:                      Ми му­сим від­чу­ти до се­бе по­ва­гу!

Бу­дя­чок:                  Поп­ро­си­мо оп­лес­ків!

Со­ро­ки від­чай­душ­но плес­ка­ють. Яг­ня по сво­їй на­їв­нос­ті теж.

Бу­дяк:                      При­єм­но як…Від­ре­ко­мен­ду­юсь: я — Бу­дяк,

Бу­дя­чок:                  Оцьо­го па­на я си­нок, зна­йом­те­ся, я — Бу­дя­чок.

Бу­дяк:                      Зна­вець гач­ко­вої на­у­ки, ма­гістр усіх ко­лю­чих справ.

                                 Ко­лю­чі в ме­не но­ги, ру­ки, — всім со­ром, хто цьо­го не знав.

Бу­дя­чок:                  Мій пра­дід — це ок­ра­са сте­пу, ло­вив за шта­ні ко­за­ків.

                                 Зроб­лю я вам іще ха­ле­пу, ко­ли вчеп­лю­ся до шта­нів!

Бу­дяк:                      Ось тра­пи­лась не­доб­ра до­ля, пос­ла­ли трьох ца­рів у степ.

                                 Во­ни весь час ди­ви­лись в не­бо, шу­ка­ли скрізь якийсь вер­теп.

Бу­дя­чок:                  Із ци­ми трьо­ма муд­ра­ге­ля­ми до вас за­ві­та­ли, як ба­чи­те.

                                 Ну що тут у вас? Ну чо­го це ви, від ра­дос­ті лед­ве не пла­че­те?

Бу­дяк:                      Це Бо­жа ди­ти­на, ви ка­же­те? У цьо­му хлі­ві із ху­до­бою?

                                 Ну чим ви нам це до­ка­же­те, якою та­кою по­до­бою?

Бу­дя­чок:                  Ви нас за на­їв­них ма­є­те? Я вам не якесь там Яг­ня —

                                 Ка­зок я вже ва­ших нас­лу­хав­ся, не ві­рю у ва­ші знан­ня.

Бу­дяк:                      Ну, а те­пер пос­пі­шай­те, не чу­хай­те біль­ше свій чуб

                                 І чер­гу ско­рі­ше зай­май­те, за­пи­суй­тесь у наш фан-клуб!

Яг­нят­ко, Вог­ник, Дзві­но­чок і ма­ма Яг­нят­ка звер­та­ють­ся до Віт­ра:

                                 Лю­бий Віт­ре, ду­же про­сим, за­бе­ри оцю ро­ди­ну,

                                 Бо во­ни за­дер­ли ніс, за­бу­ли, що во­ни рос­ли­ни.

Ві­тер дму­хає на Бу­дя­ків, во­ни ви­ко­чу­ють­ся. Усі спі­ва­ють ко­ляд­ку.

На ос­но­ві сце­на­рію, по­да­но­го у кни­зі «Ук­ра­їнсь­кі свя­та». — Л.: Па­но­ра­ма, 2003,

під­го­ту­ва­ла с. Кат­ру­ся Крав­чук