Маленький пастушок та великий розбійник

В ту ніч, ко­ли по­ло­ни­на на­пов­ни­ла­ся ся­є­вом не­бес­них піс­лан­ців, віс­тку про на­род­жен­ня Бо­жо­го Си­на по­чув і ма­лень­кий пас­ту­шок. Він ус­тав, скру­тив ряд­но, на­лив у гле­чик мо­ло­ка та за­гор­нув у вуз­лик хліб із шин­кою. Усе це за­хо­тів по­да­ру­ва­ти Не­бес­но­му Ди­тят­ку. Спов­не­ний ра­діс­них по­чут­тів, він ру­шив в до­ро­гу і по­дав­ся аж до са­мо­го Виф­ле­є­му.

В око­ли­ці за­меш­кав один ве­ли­кий роз­бій­ник. Зі сво­єї пе­че­ри гра­біж­ник ба­чив яс­не ся­є­во, яке сто­я­ло над по­ло­ни­ною. Він чув ра­діс­ний спів-ли­ку­ван­ня, але не міг збаг­ну­ти зміс­ту слів. То­му по­ду­мав со­бі: во­ни, оче­вид­но, свят­ку­ють ве­ли­ке свя­то, а ме­ні до­во­дить­ся си­ді­ти тут на са­мо­ті в пе­че­рі і тер­пі­ти від го­ло­ду. Я рад­ше під­кра­ду­ся до них і роз­див­лю­ся, чим мож­на по­жи­ви­тись.

Він ви­ліз з пе­че­ри, але зму­ше­ний був мит­тю за­хо­ва­тись за де­ре­вом. Повз ньо­го один за од­ним ря­доч­ка­ми про­хо­ди­ли пас­ту­хи. Тяг­ли зі со­бою кор­зи­ни з ме­дом та си­ром, нес­ли міш­ки з вов­ною, а хтось на­віть яг­ня при­во­лік. Ос­тан­нім ішов ма­лень­кий пас­ту­шок, хо­да йо­го бу­ла по­віль­на, ад­же ніс важ­кий тя­гар: в од­ній ру­ці — вуз­лик з хар­ча­ми, в дру­гій — гле­чик, а згор­ну­те у су­вій ряд­но зак­лав со­бі за пле­чі. Гра­біж­ник по­мі­тив, як від­даль між пас­туш­ком та йо­го поб­ра­ти­ма­ми весь час збіль­шу­ва­ла­ся.

— А те­пер по­ра! — ду­мав ве­ли­кий роз­бій­ник, кра­ду­чись слі­дом за ма­лень­ким пас­туш­ком, і че­кав слуш­ної на­го­ди, щоб на­пас­ти на ньо­го.

У цю ніч на всіх до­ро­гах па­ну­ва­ло особ­ли­ве пож­вав­лен­ня. Ба­га­то лю­дей в ці­ло­му краї не спа­ли, а най­пер­ше — убо­гі. Во­ни по­ви­хо­ди­ли з до­мі­вок і вдив­ля­ли­ся у не­бо, пе­ре­пи­ту­ю­чи, що ста­ло­ся. Ко­ли ма­лень­кий пас­ту­шок про­хо­див шля­хом, бі­ля две­рей ха­ти­ни сто­яв ста­рень­кий чо­ло­вік. Він об­хо­пив се­бе ру­ка­ми, а зу­би цо­ко­ті­ли від хо­ло­ду.

— Що тра­пи­лось? — за­пи­тав ма­лень­кий пас­ту­шок.

— За­мер­заю, — ледь ви­мо­вив ді­дусь. — Від хо­ло­ду не мо­жу спа­ти.

То­ді ма­лень­кий пас­ту­шок ски­нув з пле­ча ряд­но і від­дав йо­го ді­ду­се­ві.

— Візь­ми, — ска­зав він. — Ма­лень­кий Бо­жий Син вті­шить­ся, ко­ли ти зіг­рі­єш­ся під Йо­го пок­ри­ва­лом.

Ве­ли­кий роз­бій­ник, який крав­ся слі­дом за пас­туш­ком, не­абияк роз­сер­див­ся.

— Від­да­ти пок­ри­ва­ло, яке я на­мі­рив­ся вкрас­ти! — ски­пів він по­дум­ки. Нев­дов­зі ма­лень­кий пас­ту­шок зус­трів дів­чи­ну, яка за­ли­ва­ла­ся слізь­ми, си­дя­чи на по­ро­зі ха­ти­ни.

— Чо­му ти пла­чеш? — по­ці­ка­вив­ся він.

— Ме­не му­чить спра­га, — скар­жи­ла­ся дів­чи­на. — І я не мо­жу зас­нути, а до кри­ни­ці — да­ле­ко, і тем­ря­ва нав­кру­ги.

Ма­лень­кий пас­ту­шок ра­до від­дав дів­чи­ні свій гле­чик з мо­ло­ком.

— Візь­ми ось, — ска­зав він. — Ма­лень­кий Син Бо­жий зра­діє, ко­ли діз­на­єть­ся, що ти ви­пи­ла Йо­го мо­ло­ко. — Очі дів­чин­ки за­іс­кри­ли­ся щас­тям, але ве­ли­кий роз­бій­ник, який крав­ся слі­дом за пас­туш­ком, роз­сер­див­ся ще біль­ше.

— Від­дав мо­ло­ко, яке я хо­тів ві­діб­ра­ти! — по­пов­зла в го­ло­ві зла дум­ка. — Тре­ба пос­пі­ша­ти, щоб хоч вуз­лик діс­тав­ся.

Шлу­нок аж пе­рес­ми­ку­ва­ло від го­ло­ду і гра­біж­ник про­дов­жу­вав бур­ча­ти се­ред ніч­ної ти­ші. На яко­мусь уз­біч­чі роз­бій­ник на­ва­жив­ся і, зро­бив­ши мо­гут­ній стри­бок, на­ки­нув­ся на ма­лень­ко­го пас­туш­ка.

Пас­ту­шок роз­гля­дав ве­ли­ко­го роз­бій­ни­ка.

— Чи не твій шлу­нок бур­чав від го­ло­ду? — за­пи­тав він. — Це бур­чан­ня я чув від са­мо­го по­чат­ку. Бід­ний ти чо­ло­вік, го­лод­ний. Візь­ми ось! Ма­лень­кий Син Бо­жий бу­де ра­дий, що я на­го­ду­вав те­бе, від­дав­ши Йо­го їжу.

Роз­бій­ник сма­ку­вав хліб та шин­ку, не за­ли­шив­ши і шма­точ­ка. Про­те йо­му не спо­до­ба­лось, що на цей раз він от­ри­мав їжу в по­да­ру­нок.

— Му­шу зіз­на­тись, не зов­сім при­єм­но бу­де ме­ні те­пер прий­ти до Ди­тят­ка з по­рож­ні­ми ру­ка­ми! — ска­зав пас­ту­шок і нот­ки смут­ку заз­ву­ча­ли в го­ло­сі. — Од­нак пі­ти при­ві­та­ти Йо­го і ви­я­ви­ти ра­дість з при­во­ду Йо­го на­род­жен­ня та­ки пот­ріб­но!

І він по­чав роз­по­ві­да­ти роз­бій­ни­ко­ві про те, що спо­віс­ти­ли не­бес­ні піс­лан­ці.

Роз­бій­ник за­мис­лив­ся: ко­ли це на­ро­див­ся сам Син Бо­жий, Йо­го не­од­мін­но прий­дуть на­віс­ти­ти ба­га­ті лю­ди, бу­де ве­ли­ке тор­жес­тво... і ме­ні, звіс­на річ, щось пе­ре­па­де.

— Хо­ді­мо ра­зом! — зап­ро­по­ну­вав ма­лень­кий пас­ту­шок, пе­ре­хо­пив­ши дум­ки ве­ли­ко­го роз­бій­ни­ка, і той пі­шов.

При­був­ши до Виф­ле­є­му, роз­бій­ник ду­же зди­ву­вав­ся, ко­ли по­ба­чив убо­гу ста­єн­ку, в яку то за­хо­ди­ли, то ви­хо­ди­ли пас­ту­хи, і мо­ло­ду ма­тір, яка тка­ла з вов­ни, що при­нес­ли пас­ту­хи, ков­дру, та убо­го­го чо­ло­ві­ка, який зби­вав дош­ки для лі­жеч­ка. Бо­жес­твен­не Ди­тя ле­жа­ло в яс­лах на сі­ні, за­гор­ну­те в пе­ле­ни.

«І я ві­діб­рав у цьо­го Ди­тят­ка по­жи­ву та з'їв йо­го хліб з шин­кою!» — по­ду­мав страш­ний роз­бій­ник і за­со­ро­мив­ся.

— Пог­лянь, Ди­тят­ко-Ісу­си­ку, — про­мо­ви­ла Ма­ти Ма­рія. — Хто за­ві­тав до те­бе: ма­лень­кий пас­ту­шок, який при­вів зі со­бою ве­ли­ко­го роз­бій­ни­ка.

Ма­ти Ма­рія пос­міх­ну­ла­ся до пас­туш­ка і він зро­зу­мів, що при­був сю­ди не з по­рож­ні­ми ру­ка­ми. Ма­ти Ма­рія пос­міх­ну­ла­ся і до гра­біж­ни­ка, а він, ціл­ком спан­те­ли­че­ний, по­ду­мав: «Щось во­но не те! Гра­біж­ни­ків ніх­то не жа­ліє, їм ні­чо­го не да­ру­ють і ніх­то до них не пос­мі­ха­єть­ся. Ме­ні ви­да­єть­ся, що те­пер я біль­ше не ве­ли­кий роз­бій­ник».

— Ти міг би бу­ти ве­ли­ким пас­ту­хом, — ска­за­ла Ма­ти Ма­рія. — Ти ду­же силь­ний, а силь­ні пас­ту­хи зав­жди пот­ріб­ні.

— Спро­бую, — про­бур­мо­тів ве­ли­кий роз­бій­ник, який влас­ти­во біль­ше ним і не був. І, поп­ро­щав­шись, ма­лень­кий та ве­ли­кий пас­ту­хи піш­ли на­зад ра­зом до­ро­гою, яка ве­ла на по­ло­ни­ну.