Злітались орли…
Під великим бетоновим щитом, у синьому сумерку виблискує вогник.
Зразу біля нього другий. Глухо прориваються голоси тих, що
пораються біля вогнів. Потім загоряються все нові та нові вогники.
Це розпалили маленькі ватри пластуни — новацькі впорядники, що
з'їхались сюди з різних сторін на VIII курс*.
Довгими паличками, що їх підсунули під вогники ці, підіймають свої
бліді ватри і зносять на одне місце.
У купі знесеного жару вогонь хвилинку змагається за своє життя. І
раптом вибухає великим полум'ям, освічуючи обличчя пластунів, що
стоять довкола, кидаючи світляні промені на білу лілейку під муром
бетону, забарвлюючи червоним відблиском шатра, що стоять побіч.
А голос коменданта спокійно лунає: «Як знесені в одне місце бліді
вогники, що ви їх окремо запалили, дали велику ватру, так,
об'єднані спільним зусиллям, зуміємо вчинити велике, добре діло
для нашого Уладу, для нашої спільноти, для нашого народу».
І у світлі вогню лунає пісня карпатських пластунів, грізно гримить «не
зломимо своїх присяг...» А очі кожного вп'ялися... Несуть вогонь, який
запалювали всі разом і кожний зокрема, вогонь єдности, якого
запаленням незнайомі собі пластуни приступили до праці, якого
запаленням відкрили восьмий курс новацьких виховників...
І цілий час синя смужка диму поміж шатрами говорить, що вогонь цей
горить безупинно вдень і вночі. А вечорами, коли він, могутній і
ясний, кидає світло на круг облич довкола себе — снують тут
впорядники свої мрії про наших найменших, про Улад, про край свій
далекий...
Але цього вечора вогонь не горів спокійно. Вогке дерево сичало, мов
змії, вітер рвав полум'я і кидав противним димом у різні сторони. Круг
пластунів то тут, то там виринав і зникав у темряві, наче хитався. Але
ніхто не відходив від ватри, ніхто не відхилявся від диму. Йшла
нарада — вибирали назву, назву цього курсу, курсу-гнізда.
В клубах диму то виринали, то зникали різні постаті — то відважні
спартанці, що стоять певно і твердо в бою, то зграї голодних вовків, що
виють про «репету», то лісовики, що снуються непомітно в зелених
борах...
Та все недобре, все не те... Розмова щохвилини спиняється, настає
довга мовчанка... Все не те, це не такі назви, які могли б говорити,
хто ми й чому ми тут.
Тліючі поліна жаріють, і лиш плескіт полум'я перериває тишу,
змішуючись із сикотом дров.
Очі найменшого юнака світяться. Його очі не бачать вогню й землі
кругом, ні товаришів, а бачать орлів, сірих орлів, що водять орлят;
орлів, що злітаються до великого гнізда. «Орлине гніздо!»
Кинена думка двоїться, з різних боків приходять голоси. Гніздо
орлів — це десь у горах, на диких скелях сторчить воно аж під хмари, а ми
на рівнині. Але ми орли. Всі впорядники, що виховують орлят, — це
орли, з нашим комендантом Старим Орлом на чолі. І ми зійшлись на раду.
Ми — Орлина Рада. Ми злетілись сюди, щоб набрати сили й відваги в
спільній братерській роботі, щоб набрати знання біля нашого
вогнища.
Вогонь блищить поміж полінами і світить червоно... Чийсь голос каже:
«Вогонь Орлиної Ради!» В ту ж мить з іншого боку круга хтось
заперечує: «Рада Орлиного Вогню!» Обличчя усіх оживають, очі
підносяться, запекло говорять орли і важать дві назви — «Вогонь
Орлиної Ради» чи «Рада Орлиного Вогню». Накінець у світлі вогню
розширяються груди, і старим пластовим звичаєм рішають: бистре
вухо коменданта слухає сильного крику і чує, кого більше. І чує
правду: «Рада Орлиного Вогню».
Так, Вогонь Орлиної Ради — це щось тривке, майже вічне, це вогонь, що до
нього злітаються раз-по-раз орли за знанням на свої Ради. Вогонь — це
наш символ, — а ми Восьмий курс, ми — Рада Орлиного Вогню!
І увага з повагою виступає на обличчях, що миготять кругом червоним
відблиском ватри. Руки всіх простягаються до вогню і майже
дотикаються білих камінців вогнища. Круг біля вогнища звужується
й ущільнюється. Обличчя усіх так близько одне біля одного, в очах усіх
палає відблиск огнища... Говорить Старий Орел, а всі повторюють,
гуртом собі, своєму Уладові прирікають злітатись на Ради довкола
Вогню, черпати в ньому силу і знання, нести нашу ідею братерства,
радости, правди і краси, нести наш вогонь сміло і твердо крізь бурю,
зневіру та ворожнечу, нести вогонь і передати його нашим найменшим
для добра Батьківщини...
Курс закінчився... На рівній площі лежить купа зложених полотнищ, а
теплий попіл вирує там, де горів вогонь. Поодинокі пластуни
підходять і беруть собі на пам'ятку чорні вуглики, деякі вже
відходять геть... Вогнище холоне, але вогонь горить далі, той самий
Вогонь Орлиної Ради, що горів не тільки на VIII курсі, а той, що його
запалював кожний із нас у своєму серці, приступаючи до праці в
нашому Уладі; що його запалював кожний із нас у серцях наших
найменших, що його запалювали ми, кожен зокрема, на різних місцях,
усі разом для єдности нашої праці, для нашої великої спільної справи.
Цей вогонь горить далі в наших серцях, і ми зносимо йому свої мрії, свої
гарячі бажання про чесну, віддану й безкорисну працю всіх нас для
добра нашого Пласту і нашого народу.
І цей вогонь дає нам силу. Ми злітаємось до нього по знання і відвагу
для нашої праці.
Ми несемо вогонь, хоч нас часто не розуміють, хоч часто трудне наше
діло, але ми знаємо йому ціну. Тому ми несемо його в наших серцях,
незважаючи на труди, й донесемо його нашим найменшим.
Вогонь Орлиної Ради горить у серцях усіх орлів, він горить і в нашому
збірникові.
Черпайте з нього знання й силу, обмінюйтесь своїми думками так,
немов ми усі сидимо в крузі на Орлиній Раді довкруги вогню — «Вогню
Орлиної Ради».
Арарат (Святослав Петрів)
ВОР ч. 1, Мюнхен, 1948
* На
той час Курсами називали вишколи новацьких виховників.