Злітались орли…

Під ве­ли­ким бе­то­но­вим щи­том, у си­ньо­му су­мер­ку виб­лис­кує вог­ник. Зра­зу бі­ля ньо­го дру­гий. Глу­хо про­ри­ва­ють­ся го­ло­си тих, що по­ра­ють­ся бі­ля вог­нів. По­тім за­го­ря­ють­ся все но­ві та но­ві вог­ни­ки. Це роз­па­ли­ли ма­лень­кі ват­ри плас­ту­ни — но­ваць­кі впо­ряд­ни­ки, що з'ї­ха­лись сю­ди з різ­них сто­рін на VIII курс*.

Дов­ги­ми па­лич­ка­ми, що їх під­су­ну­ли під вог­ни­ки ці, пі­дій­ма­ють свої блі­ді ват­ри і зно­сять на од­не міс­це.

У ку­пі зне­се­но­го жа­ру во­гонь хви­лин­ку зма­га­єть­ся за своє жит­тя. І рап­том ви­бу­хає ве­ли­ким по­лум­'ям, ос­ві­чу­ю­чи об­лич­чя плас­ту­нів, що сто­ять дов­ко­ла, ки­да­ю­чи світ­ля­ні про­ме­ні на бі­лу лі­лей­ку під му­ром бе­то­ну, за­бар­влю­ю­чи чер­во­ним від­блис­ком шат­ра, що сто­ять по­біч.

А го­лос ко­мен­дан­та спо­кій­но лу­нає: «Як зне­се­ні в од­не міс­це блі­ді вог­ни­ки, що ви їх ок­ре­мо за­па­ли­ли, да­ли ве­ли­ку ват­ру, так, об­'єд­на­ні спіль­ним зу­сил­лям, зу­мі­є­мо вчи­ни­ти ве­ли­ке, доб­ре ді­ло для на­шо­го Ула­ду, для на­шої спіль­но­ти, для на­шо­го на­ро­ду».

І у світ­лі вог­ню лу­нає піс­ня кар­патсь­ких плас­ту­нів, гріз­но гри­мить «не зло­ми­мо сво­їх при­сяг...» А очі кож­но­го вп'я­ли­ся... Не­суть во­гонь, який за­па­лю­ва­ли всі ра­зом і кож­ний зок­ре­ма, во­гонь єд­нос­ти, яко­го за­па­лен­ням нез­на­йо­мі со­бі плас­ту­ни прис­ту­пи­ли до пра­ці, яко­го за­па­лен­ням від­кри­ли вось­мий курс но­ваць­ких ви­хов­ни­ків...

І ці­лий час си­ня смуж­ка ди­му по­між шат­ра­ми го­во­рить, що во­гонь цей го­рить бе­зу­пин­но вдень і вно­чі. А ве­чо­ра­ми, ко­ли він, мо­гут­ній і яс­ний, ки­дає світ­ло на круг об­лич дов­ко­ла се­бе — сну­ють тут впо­ряд­ни­ки свої мрії про на­ших най­мен­ших, про Улад, про край свій да­ле­кий...

Але цьо­го ве­чо­ра во­гонь не го­рів спо­кій­но. Вог­ке де­ре­во си­ча­ло, мов змії, ві­тер рвав по­лум­'я і ки­дав про­тив­ним ди­мом у різ­ні сто­ро­ни. Круг плас­ту­нів то тут, то там ви­ри­нав і зни­кав у тем­ря­ві, на­че хи­тав­ся. Але ніх­то не від­хо­див від ват­ри, ніх­то не від­хи­ляв­ся від ди­му. Йшла на­ра­да — ви­би­ра­ли наз­ву, наз­ву цьо­го кур­су, кур­су-гніз­да.

В клу­бах ди­му то ви­ри­на­ли, то зни­ка­ли різ­ні пос­та­ті — то від­важ­ні спар­тан­ці, що сто­ять пев­но і твер­до в бою, то зграї го­лод­них вов­ків, що ви­ють про «ре­пе­ту», то лі­со­ви­ки, що сну­ють­ся не­по­міт­но в зе­ле­них бо­рах...

Та все не­доб­ре, все не те... Роз­мо­ва щох­ви­ли­ни спи­няєть­ся, нас­тає дов­га мов­чан­ка... Все не те, це не та­кі наз­ви, які мог­ли б го­во­ри­ти, хто ми й чо­му ми тут.

Тлі­ю­чі по­лі­на жа­рі­ють, і лиш плес­кіт по­лум­'я пе­ре­ри­ває ти­шу, змі­шу­ю­чись із си­ко­том дров.

Очі най­мен­шо­го юна­ка сві­тять­ся. Йо­го очі не ба­чать вог­ню й зем­лі кру­гом, ні то­ва­ри­шів, а ба­чать ор­лів, сі­рих ор­лів, що во­дять ор­лят; ор­лів, що злі­та­ють­ся до ве­ли­ко­го гніз­да. «Ор­ли­не гніз­до!»

Ки­не­на дум­ка дво­їть­ся, з різ­них бо­ків при­хо­дять го­ло­си. Гніз­до ор­лів — це десь у го­рах, на ди­ких ске­лях стор­чить во­но аж під хма­ри, а ми на рів­ни­ні. Але ми ор­ли. Всі впо­ряд­ни­ки, що ви­хо­ву­ють ор­лят, — це ор­ли, з на­шим ко­мен­дан­том Ста­рим Ор­лом на чо­лі. І ми зій­шлись на ра­ду. Ми — Ор­ли­на Ра­да. Ми зле­ті­лись сю­ди, щоб наб­ра­ти си­ли й від­ва­ги в спіль­ній бра­терсь­кій ро­бо­ті, щоб наб­ра­ти знан­ня бі­ля на­шо­го вог­ни­ща.

Во­гонь бли­щить по­між по­лі­на­ми і сві­тить чер­во­но... Чийсь го­лос ка­же: «Во­гонь Ор­ли­ної Ра­ди!» В ту ж мить з ін­шо­го бо­ку кру­га хтось за­пе­ре­чує: «Ра­да Ор­ли­но­го Вог­ню!» Об­лич­чя усіх ожи­ва­ють, очі під­но­сять­ся, за­пек­ло го­во­рять ор­ли і ва­жать дві наз­ви — «Во­гонь Ор­ли­ної Ра­ди» чи «Ра­да Ор­ли­но­го Вог­ню». На­кі­нець у світ­лі вог­ню роз­ши­ря­ють­ся гру­ди, і ста­рим плас­то­вим зви­ча­єм рі­ша­ють: бис­тре ву­хо ко­мен­дан­та слу­хає силь­но­го кри­ку і чує, ко­го біль­ше. І чує прав­ду: «Ра­да Ор­ли­но­го Вог­ню».

Так, Во­гонь Ор­ли­ної Ра­ди — це щось трив­ке, май­же віч­не, це во­гонь, що до ньо­го злі­та­ють­ся раз-по-раз ор­ли за знан­ням на свої Ра­ди. Во­гонь — це наш сим­вол, — а ми Вось­мий курс, ми — Ра­да Ор­ли­но­го Вог­ню!

І ува­га з по­ва­гою вис­ту­пає на об­лич­чях, що ми­го­тять кру­гом чер­во­ним від­блис­ком ват­ри. Ру­ки всіх прос­тя­га­ють­ся до вог­ню і май­же до­ти­ка­ють­ся бі­лих ка­мін­ців вог­ни­ща. Круг бі­ля вог­ни­ща зву­жу­єть­ся й ущіль­ню­єть­ся. Об­лич­чя усіх так близь­ко од­не бі­ля од­но­го, в очах усіх па­лає від­блиск ог­ни­ща... Го­во­рить Ста­рий Орел, а всі пов­то­рю­ють, гур­том со­бі, сво­є­му Ула­до­ві при­рі­ка­ють злі­та­тись на Ра­ди дов­ко­ла Вог­ню, чер­па­ти в ньо­му си­лу і знан­ня, нес­ти на­шу ідею бра­терс­тва, ра­дос­ти, прав­ди і кра­си, нес­ти наш во­гонь смі­ло і твер­до крізь бу­рю, зне­ві­ру та во­рож­не­чу, нес­ти во­гонь і пе­ре­да­ти йо­го на­шим най­мен­шим для доб­ра Бать­ків­щи­ни...

Курс за­кін­чив­ся... На рів­ній пло­щі ле­жить ку­па зло­же­них по­лот­нищ, а теп­лий по­піл ви­рує там, де го­рів во­гонь. По­о­ди­но­кі плас­ту­ни під­хо­дять і бе­руть со­бі на пам­'ят­ку чор­ні вуг­ли­ки, де­я­кі вже від­хо­дять геть... Вог­ни­ще хо­ло­не, але во­гонь го­рить да­лі, той са­мий Во­гонь Ор­ли­ної Ра­ди, що го­рів не тіль­ки на VIII кур­сі, а той, що йо­го за­па­лю­вав кож­ний із нас у сво­є­му сер­ці, прис­ту­па­ю­чи до пра­ці в на­шо­му Ула­ді; що йо­го за­па­лю­вав кож­ний із нас у сер­цях на­ших най­мен­ших, що йо­го за­па­лю­ва­ли ми, ко­жен зок­ре­ма, на різ­них міс­цях, усі ра­зом для єд­нос­ти на­шої пра­ці, для на­шої ве­ли­кої спіль­ної спра­ви. Цей во­гонь го­рить да­лі в на­ших сер­цях, і ми зно­си­мо йо­му свої мрії, свої га­ря­чі ба­жан­ня про чес­ну, від­да­ну й без­ко­рис­ну пра­цю всіх нас для доб­ра на­шо­го Плас­ту і на­шо­го на­ро­ду.

І цей во­гонь дає нам си­лу. Ми злі­та­є­мось до ньо­го по знан­ня і від­ва­гу для на­шої пра­ці.

Ми не­се­мо во­гонь, хоч нас час­то не ро­зу­мі­ють, хоч час­то труд­не на­ше ді­ло, але ми зна­є­мо йо­му ці­ну. То­му ми не­се­мо йо­го в на­ших сер­цях, нез­ва­жа­ю­чи на тру­ди, й до­не­се­мо йо­го на­шим най­мен­шим.

Во­гонь Ор­ли­ної Ра­ди го­рить у сер­цях усіх ор­лів, він го­рить і в на­шо­му збір­ни­ко­ві.

Чер­пай­те з ньо­го знан­ня й си­лу, об­мі­нюй­тесь сво­ї­ми дум­ка­ми так, не­мов ми усі си­ди­мо в кру­зі на Ор­ли­ній Ра­ді дов­кру­ги вог­ню — «Вог­ню Ор­ли­ної Ра­ди».

Ара­рат (Свя­тос­лав Пет­рів)

ВОР ч. 1, Мюн­хен, 1948

* На той час Курсами називали вишколи новацьких виховників.