Виховники

Ви­хов­ни­ки…

Ін­ко­ли во­ни бу­ва­ють не­зав­бач­ли­ви­ми…

На жаль!

А бу­ло це так.

Жи­ли ми про­тя­гом 14 днів в ко­заць­ких ча­сах на та­бо­рі «Лі­то­пис рід­ної зем­лі 2006».

Якось зіб­ра­лись ми всі на вог­ник (ос­тан­ній), над­во­рі був дощ, то­му ми всі­ли­ся в дов­го­му ко­ри­до­рі бо­сі на ка­ре­ма­тах.

Чо­го так?

Ну, прос­то бу­ло трош­ки мок­ро і бруд­но на ву­ли­ці, і щоб не нес­ти всю­ди гря­зю­ку, ми прий­шли бо­сі. Звіс­но, но­вац­тво ма­ло свої дум­ки з цьо­го при­во­ду.

Так от, зіб­ра­лись і по­ча­ли при­га­ду­ва­ти, що ми зро­би­ли під час та­бо­ру доб­ро­го. Зга­да­ли, як Січ бу­ду­ва­ли, як скарб ко­заць­кий шу­ка­ли, як тур­ків би­ли, як чай­ки майс­тру­ва­ли… По­мір­ку­вав­ши, дій­шли спіль­ної дум­ки, що за цей час ми ста­ли справ­жні­ми ко­за­ка­ми, і то­му мо­же­мо прий­ня­ти найс­прав­жні­сінь­ке «ко­заць­ке хре­щен­ня».

Всі си­ді­ли по пе­ри­мет­ру ко­ри­до­ру, а по цен­тру сто­я­ли за­па­ле­ні свіч­ки…

І от, рою, що був пер­шим у та­бо­ро­во­му точ­ку­ван­ні, ви­па­ла честь про­хо­ди­ти «хре­щен­ня» пер­шим. По­пе­ре­ду йшла сес­трич­ка, да­лі, зап­лю­щив­ши очі, три­ма­ю­чись один за од­но­го, йшов весь рій. Во­ни ма­ли обій­ти всі свіч­ки — це бу­ло хре­щен­ня вог­нем. В кін­ці ко­ри­до­ру сто­я­ли ви­хов­ни­ки з ві­я­ла­ми і дму­ха­ли в об­лич­чя кож­ній ди­ти­ні, по­ли­ва­ю­чи бо­сі но­ги во­дою — хре­щен­ня віт­ром і во­дою. А да­лі най­важ­ли­ві­ше — ко­заць­ка обі­цян­ка. (Нас­прав­ді — но­ваць­ка, але ми вжи­ли сло­во «ко­зак» за­мість «но­вак»). По­тім кож­но­му по чер­зі ма­лю­ва­ли ву­са, одя­га­ли та­бо­ро­ву фут­бол­ку, і вже то­ді мож­на бу­ло від­кри­ва­ти очі. На­зи­ва­ти своє псев­до і з по­чут­тям спра­вжньо­го ко­за­ка сіс­ти в ко­ло.

Це все бу­ло ні­би гар­но. Але нап­ри­кін­ці ви­я­ви­ло­ся, що всі в фут­бол­ках — ок­рім ви­хов­ни­ків. То­ді но­вац­тво ска­за­ло, що й ви­хов­ни­ки по­вин­ні прий­ня­ти хре­щен­ня, а як ні, то…

На­пев­не, важ­ко по­ві­ри­ти, але нас­прав­ді ду­же страш­но об­хо­ди­ти з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма свіч­ки! А по­тім че­ка­ти, ко­ли твоє ко­ха­не но­вац­тво щед­ро пол­лє те­бе во­дою і об­дму­хає віт­ром всю­ди, де ли­ше діс­та­не.

…Ко­ли ми прой­шли хре­щен­ня — от­ри­ма­ли фут­бол­ки.

Але на цьо­му все не скін­чи­лось.

Но­вац­тво обіз­ва­ло нас «за­про­дан­ця­ми», то­му до­ве­ло­ся ще й ву­са по­ма­лю­ва­ти… Фар­би нам не пош­ко­ду­ва­ли.

Див­но, але й ви­хов­ни­ки бу­ва­ють ін­ко­ли не пе­ред­бач­ли­ви­ми… Але то трап­ля­єть­ся рід­ко. А лю­бе но­вац­тво все ба­чить і ні­ко­ли ні­чо­го не про­ґа­вить.

На жаль.

А мо­же, й на щас­тя... Зреш­тою, те­пер і я се­бе по­чу­ваю в ду­ші ко­зач­кою.

C.О. Ксе­ня Опа­на­сюк