Для чого людині серце

В гус­то­му-пре­гус­то­му лі­сі, де май­же ні­ко­ли не по­яв­ля­лись лю­ди, жи­ло по­між ко­рін­ням де­рев плем­'я де­рев­'я­них чо­ло­віч­ків. Весь свій вік — а жи­ли во­ни ду­же дов­го — чо­ло­віч­ки оті ні­чо­го не ро­би­ли, бо їм не тре­ба бу­ло ні їс­ти, ні пи­ти, ані зо­дя­га­ти­ся: во­ни ж бу­ли де­рев­'я­ні, і най­лю­ті­ший мо­роз не міг їм дош­ку­ли­ти.

Весь день бі­га­ли во­ни по зем­лі, за­ла­зи­ли на де­ре­ва, не зна­ю­чи й са­мі, чо­го во­ни хо­чуть. Во­ни не ма­ли сер­дець, то­му не мог­ли ні лю­би­ти, ані не­на­ви­ді­ти, не зна­ли, що та­ке ра­дість чи гнів, злість або спів­чут­тя. Як­що й трап­ля­лось яко­мусь чо­ло­віч­ко­ві че­рез влас­ну не­о­бе­реж­ність зір­ва­ти­ся з ви­со­ко­го де­ре­ва та зла­ма­ти хре­бет, реш­та від­ра­зу ж збі­га­ла­ся, тов­пи­лась дов­ко­ла ньо­го, трі­ща­ла де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми, вер­ті­ла дов­го­но­си­ми го­ло­ва­ми, але й це ви­до­вись­ко їм ду­же швид­ко наб­ри­да­ло, і во­ни роз­бі­га­ли­ся, за­ли­ша­ю­чи сво­го то­ва­ри­ша дог­ни­ва­ти на неп­ри­віт­ній лі­со­вій зем­лі.

Їх не лю­би­ли зві­рі, бо во­ни час­то ки­да­ли­ся із со­сен гос­три­ми шиш­ка­ми — не із злос­ті, зви­чай­но, а прос­то то­му, що їм ні­чо­го бу­ло ро­би­ти. Не­на­ви­ді­ли пта­хи, бо чо­ло­віч­ки руй­ну­ва­ли їм гніз­да, ви­ки­да­ли до­до­лу яй­ця, щоб по­ди­ви­тись, як во­ни роз­плес­ка­ють­ся, впав­ши на зем­лю. І то­му ні зві­рі, ні пта­хи не за­би­ва­ли­ся сю­ди, а як­що, бу­ва­ло, й зас­ко­чить якийсь не­о­бач­ний за­єць, ря­ту­ю­чись від вов­ка чи ли­си­ці, то від­ра­зу ж на­ма­га­єть­ся виб­ра­ти­ся звід­си.

Тож зро­зу­мі­ло, як бу­ли зди­во­ва­ні усі чо­ло­віч­ки, ко­ли в їхньо­му во­ло­дін­ні по­я­ви­ла­ся не­ве­ли­ка дів­чин­ка. Во­ни б, мо­же, й не по­мі­ти­ли її, але дів­чин­ка весь час ко­гось гу­ка­ла, а по­тім сі­ла під сос­ною і зап­ла­ка­ла. Чо­ло­віч­ки від­ра­зу ж збіг­ли­ся до неї, при­ча­їв­шись за ко­рін­ням де­рев, по­ча­ли її роз­див­ля­ти­ся.

— Що то? — вра­же­но за­пи­ту­ва­ли од­ні, по­мі­тив­ши, як із очей дів­чин­ки ка­па­ють сльо­зи.

— То, ма­буть, дощ, — від­по­ві­да­ли ін­ші.

Вреш­ті один із них, най­ці­ка­ві­ший та най­хо­роб­рі­ший, не ви­три­мав, вий­шов з-за ко­ре­ня.

— Дів­чин­ко, що це в те­бе та­ке? — за­пи­тав він, під­став­ля­ю­чи то­нень­ку руч­ку під світ­лі крап­ли­ни.

Як не бу­ла зди­во­ва­на дів­чин­ка, од­нак пе­ре­бо­ро­ла свій страх і чем­но від­по­ві­ла:

— Це я пла­чу.

— А що та­ке «пла­чу»? — по­ці­ка­вив­ся від­ра­зу де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, бо се­ред йо­го пле­ме­ні ніх­то ні­ко­ли не пла­кав.

— Це — ко­ли ллють­ся сльо­зи.

— А що та­ке «сльо­зи»?

Дів­чин­ка тіль­ки схлип­ну­ла і по­ка­за­ла чо­ло­віч­ко­ві на йо­го до­ло­ню, де вже наз­би­ра­ло­ся світ­лень­ке озер­це її сліз.

— А чо­го у те­бе ллють­ся сльо­зи? — до­пи­ту­вав­ся де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок.

— Бо я заб­лу­ди­ла­ся і... і не знаю, як вий­ти з лі­су.

— Ти хо­чеш виб­ра­тись з лі­су? — вра­же­но пе­ре­пи­тав чо­ло­ві­чок. — А хі­ба є на сві­ті щось ін­ше, крім лі­су?

— Зви­чай­но, є. І сте­пи, і го­ри, і мо­ря, й оке­а­ни, й міс­та, і се­ла.

Чо­ло­ві­чок аж зат­рем­тів від ці­ка­вос­ті. А що в йо­го пус­тень­кій го­ло­ві не бу­ло май­же ро­зу­му, а тіль­ки лег­кі швид­коп­лин­ні ба­жан­ня, то він від­ра­зу ж по­чав про­ха­ти дів­чин­ку:

— По­ка­жи ме­ні все оте, про що ти щой­но ска­за­ла!

— Доб­ре, — по­го­ди­ла­ся дів­чин­ка, — але ти спер­шу ви­ве­ди ме­не з оцьо­го страш­но­го лі­су.

І чо­ло­ві­чок на­віть не ог­ля­нув­ся на сво­їх од­ноп­ле­мін­ни­ків, які по­ви­ти­ка­ли ці­ка­ві го­лів­ки з-за гус­то­го ко­рін­ня.

— Йди за мною! — та по­біг-пос­три­бав по­пе­ред дів­чин­ки на то­ню­сінь­ких ніж­ках.

Во­ни йшли дов­го, ду­же дов­го. Про­ди­ра­ли­ся крізь гус­тий ча­гар­ник, об­хо­ди­ли тов­сте­лез­ні де­ре­ва, а лі­со­ві, зда­ва­ло­ся, не бу­де кін­ця-краю.

— Не спі­ши так! — вреш­ті поп­ро­си­ла дів­чин­ка. — Да­вай пе­ре­по­чи­не­мо, бо у ме­не вже бо­лить сер­це.

— А що та­ке «сер­це»? — по­ці­ка­вив­ся од­ра­зу де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок.

— Сер­це? — за­ду­ма­лась дів­чин­ка. — Це те, без чо­го не мо­же жи­ти лю­ди­на.

— По­ка­жи ме­ні своє сер­це!

— Я не мо­жу то­бі йо­го по­ка­за­ти — во­но в ме­не в гру­дях.

Чо­ло­ві­чок за­мис­лив­ся — як­що він вза­га­лі здат­ний був мис­ли­ти, — по­тім за­пи­тав:

— А йо­го ду­же важ­ко діс­та­ти?

— Йо­го не діс­та­ють — з ним на­род­жу­ють­ся.

— Я теж хо­чу ма­ти сер­це!

«Де ж я то­бі йо­го візь­му?» — хо­ті­ла бу­ло від­по­віс­ти чо­ло­віч­ко­ві дів­чин­ка, але тут же по­ду­ма­ла, що це бу­де ду­же нев­віч­ли­во, ад­же він по­го­див­ся ви­вес­ти її з лі­су.

— Да­вай ме­ні своє сер­це! — прис­та­вав тим ча­сом до неї чо­ло­ві­чок.

— Я не мо­жу від­да­ти то­бі своє сер­це, бо без ньо­го я пом­ру, — від­по­ві­ла йо­му на­реш­ті дів­чин­ка. — Але пос­лу­хай. В на­шо­му міс­ті є один лі­кар, який зби­рає сер­ця лю­дей, що по­мер­ли. І сер­ця оті жи­вуть у ньо­го дов­го-дов­го. Як­що хо­чеш, зай­де­мо до ньо­го, і ти поп­ро­сиш у ньо­го сер­це. Він доб­рий, він то­бі не від­мо­вить.

— Га­разд! — зра­дів чо­ло­ві­чок і не­тер­пля­че під­ско­чив: — Хо­ді­мо швид­ше, бо я теж хо­чу ма­ти ота­ке, як у те­бе, сер­це.

Дов­го йшли во­ни лі­сом, до­ки не доб­ра­ли­ся до уз­ліс­ся — пря­мо нав­про­ти ве­ли­чез­но­го міс­та. По­са­ди­ла дів­чин­ка де­рев­'я­но­го чо­ло­віч­ка в ко­шик — бо­я­ла­ся, щоб хтось на ньо­го не нас­ту­пив, — та й по­нес­ла до сла­вет­но­го лі­ка­ря.

Лі­кар ска­зав, по­чув­ши нез­ви­чай­не про­хан­ня де­рев'я­но­го чо­ло­віч­ка:

— Сер­це?.. Гм... А яке ж сер­це ти хо­чеш со­бі ви­бра­ти?

— Те, що йо­го но­сять лю­ди, — від­по­вів чо­ло­ві­чок.

— Лю­ди ма­ють різ­ні сер­ця, — стро­го від­по­вів лі­кар і, по­ду­мав­ши, хит­нув го­ло­вою: — Доб­ре, я по­ка­жу то­бі сер­ця, які в ме­не є, а ти уже ви­бе­реш сам, яке то­бі спо­до­ба­єть­ся.

Чо­ло­ві­чок по­го­див­ся, і лі­кар пі­шов з ним вздовж зас­кле­них по­лиць. Там у ве­ли­ких і ма­лих про­зо­рих бан­ках, ви­пов­не­них яко­юсь рі­ди­ною, пуль­су­ва­ли людсь­кі сер­ця.

— Оце сер­це злої лю­ди­ни, — по­ка­зав на од­ну бан­ку лі­кар. — Ба­чиш, яке во­но жов­те та змор­ще­не!

— Я не хо­чу цьо­го сер­ця, во­но нек­ра­си­ве! — швид­ко від­по­вів чо­ло­ві­чок, і лі­кар пос­міх­нув­ся схваль­но.

— А ось блис­ку­че, як плас­тма­со­ва куль­ка, — да­лі по­ка­зу­вав лі­кар. — Ба­чиш, яке во­но сві­же: дов­го ж сту­ко­ті­ло, ніс­кіль­ки не зно­си­ло­ся. Це — сер­це бай­ду­жої лю­ди­ни.

Чо­ло­ві­чок пос­то­яв, ва­га­ю­чись: сер­це йо­му ду­же спо­до­ба­лось — во­но ж та­ке блис­ку­че! — але він хо­тів по­ба­чи­ти й ін­ші сер­ця, і во­ни ру­ши­ли да­лі.

— В отій он бан­ці — сер­це бан­ди­та...

— А чо­му во­но та­ке чор­не?

— Во­но по­чор­ні­ло від зло­чи­нів...

— А це чиє сер­це?

Пе­ред ни­ми не пла­ва­ло, а ле­жа­ло на дні бан­ки ди­во­виж­не сер­це: пох­му­ре, сі­ре, важ­ке, на­че ви­сі­че­не з твер­дої ка­ме­ню­ки.

— Це сер­це од­но­го чо­ло­ві­ка, який дбав ли­ше про се­бе і від­вер­тав­ся від ін­ших лю­дей.

І хоч чо­ло­ві­чок ма­ло що зро­зу­мів, од­нак не за­хо­тів бра­ти і це сер­це: над­то вже неп­ри­єм­ний виг­ляд во­но ма­ло!

Дов­го хо­ди­ли вздовж по­лиць із сер­ця­ми, а чо­ло­ві­чок все не зна­хо­див со­бі до впо­до­би. Вреш­ті лі­кар діс­тав з най­ви­щої по­ли­ці ще од­ну бан­ку, пос­та­вив її на стіл.

— Оце сер­це од­ні­єї ду­же доб­рої лю­ди­ни. Ба­чиш, яке во­но ве­ли­ке та світ­ле!

— А що то за чер­во­ні го­лоч­ки, що ви­ти­ка­ють­ся з ньо­го? — по­ці­ка­вив­ся чо­ло­ві­чок.

— То не го­лоч­ки, а нер­ви. Са­ме во­ни роб­лять сер­це ду­же чут­ли­вим та нес­по­кій­ним, і той, ко­му діс­та­неть­ся во­но, не­хай не роз­ра­хо­вує на лег­ке та без­жур­не жит­тя. Трі­по­ті­ти­ме йо­го сер­це людсь­ки­ми страж­дан­ня­ми і бо­ля­ми, на­віть най­мен­ше го­ре, що сві­ти­ти­ме в очах стріч­ної лю­ди­ни, бу­ди­ти­ме в ньо­му та­кий гос­трий від­гук, що во­но не зас­по­ко­їть­ся, аж до­ки лю­ди­на ота хоч тро­хи не вті­шить­ся. Ось по­ди­вись...

Лі­кар зне­наць­ка уда­рив ру­кою об гос­тре реб­ро сто­лу, скри­вив­ся від бо­лю, і сер­це від­ра­зу ж зат­рі­по­ті­ло, за­би­ло­ся так, не­на­че хо­ті­ло вис­ко­чи­ти з бан­ки.

— Я візь­му йо­го! — ска­зав за­ча­ро­ва­ний чо­ло­ві­чок.

— Доб­ре, я пе­ре­сад­жу то­бі оце сер­це, — по­го­див­ся лі­кар. — Але перш ніж бра­ти йо­го, ти доб­ре по­ду­май. Ад­же ти з цим сер­цем не зна­ти­меш, що та­ке спо­кій.

Та чо­ло­ві­чок упер­то твер­див:

— Я хо­чу ма­ти це сер­це!

І лі­кар роз­сік йо­му де­рев­'я­ні гру­ди, вклав до них сер­це, що ко­лись на­ле­жа­ло доб­рій лю­ди­ні.

Див­но і нез­вич­но по­чу­вав се­бе чо­ло­ві­чок, по­вер­нув­шись до сво­їх од­ноп­ле­мін­ни­ків. Тем­ний гус­тий ліс на­че роз­сту­пив­ся пе­ред ним, став чис­ті­ший, про­зо­рі­ший, і все, що жи­ло в ньо­му та ди­ха­ло — від най­дріб­ні­шої ко­маш­ки до най­біль­шо­го зві­ра, — все збуд­жу­ва­ло в чо­ло­віч­ко­ві уже не лег­ко­важ­ну швид­коп­лин­ну ці­ка­вість, а пос­тій­ну ува­гу, спів­чут­тя, жаль.

Поч­не хто-не­будь із йо­го од­ноп­ле­мін­ни­ків дра­ту­ва­ти ро­бо­тя­щу му­раш­ку, чо­ло­ві­чок від­ра­зу ж і зу­пи­нить йо­го:

— Об­лиш! Хі­ба ти не ба­чиш, що во­на не­се до­до­му їжу?

По­ба­чить під­ра­не­но­го пта­ха, ото­че­но­го ці­ка­ви­ми чо­ло­віч­ка­ми, від­ра­зу ж поч­не до­ко­ря­ти:

— Не чі­пай­те йо­го! Хі­ба ви не зна­є­те, що йо­му бо­ля­че? Хі­ба вам не жал­ко йо­го?

— А що та­ке «жал­ко»? — за­пи­ту­ва­ли у ньо­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, сту­ка­ю­чись по­рож­ні­ми го­ло­ва­ми.

Як він міг їм по­яс­ни­ти, що та­ке «жаль»? Ад­же во­ни не ма­ли сер­дець, во­ни ні­чо­го не від­чу­ва­ли, — отож ні­чо­го не мог­ли зро­зу­мі­ти.

Тіль­ки один де­рев­'я­ний дід, який не один раз зус­трі­чав­ся з людь­ми та чув від них, що та­ке «жаль», ав­то­ри­тет­но ска­зав:

— За всіх не пе­ре­бо­лі­єш, усім не до­по­мо­жеш. Ін­ших бу­деш жа­лі­ти — сам дов­го не про­жи­веш.

І всі від­ра­зу ж по­го­ди­ли­ся з ним, бо в ньо­го бу­ла най­дов­ша бо­ро­да. Не по­го­див­ся тіль­ки наш де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, але про­мов­чав.

Отак, мо­же, і жив би наш чо­ло­ві­чок се­ред сво­їх де­рев­'я­них бра­тів, вбо­лі­ва­ю­чи за кож­но­го скрив­дже­но­го, за­хи­ща­ю­чи кож­но­го, хто пот­ра­пив у бі­ду, ко­ли б не тра­пив­ся один ви­па­док...

Це бу­ло взим­ку. Ліс сто­яв сон­ний, за­ку­тий мо­ро­зом, при­по­ро­ше­ний сні­гом. А під ви­со­ким ду­бом си­дів не­ру­хо­мо хлоп­чик, що заб­лу­кав так са­мо, як і ота дів­чин­ка, і, сту­лив­ши без­си­ло по­ві­ки, вже й не на­ма­гав­ся звес­тись на но­ги.

— Що з ним та­ке? — за­пи­ту­ва­ли один в од­но­го де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки, збіг­шись за но­вою за­ба­вою до сон­но­го хлоп­чи­ка.

— Він за­мер­зає, — ска­зав дід з най­дов­шою бо­ро­дою і пи­ху­ва­то ог­ля­нув­ся, по­ті­ше­ний влас­ною муд­ріс­тю. — Я уже ба­чив, як за­мер­за­ють лю­ди. От ми тро­хи по­че­ка­є­мо, і цей хлоп­чик зов­сім пе­рес­та­не ди­ха­ти.

Отут і під­біг до хлоп­чи­ка наш чо­ло­ві­чок. Жаль стис­кав йо­му сер­це, про­ни­зу­вав ти­ся­ча­ми го­лок. Ухо­пив хлоп­чи­ка за ру­кав, по­чав тор­са­ти — бу­ди­ти йо­го:

— Хлоп­чи­ку, встань!.. Хлоп­чи­ку, встань!.. — Але в хлоп­чи­ка тіль­ки зат­рі­по­ті­ли вії, пря­мо в сніг опус­ти­лась бі­ла ру­ка.

Ог­ля­нув­ся чо­ло­ві­чок без­по­рад­но: ли­ше хо­лод­ний сніг нав­кру­ги, кри­жа­не сон­це вго­рі та бай­ду­жі йо­го ро­ди­чі дов­ко­ла. «Він за­раз за­мер­зне!» — по­ду­мав у роз­па­чі де­рев­'я­ний чо­ло­ві­чок, і та­ким пе­ку­чим жа­лем прой­ня­лось йо­го сер­це, що во­но рап­том спа­лах­ну­ло — за­го­рі­ло­ся яс­кра­вим вог­нем.

Дов­го го­рів чо­ло­ві­чок, зіг­рі­ва­ю­чи хлоп­чи­ка, ря­ту­ю­чи йо­го від не­ми­ну­чої, зда­ва­ло­ся б, смер­ті. А ко­ли хлоп­чик, зіг­рів­шись, звів­ся і пі­шов, на­віть не зро­зу­мів­ши, ко­му він зав­дя­чує влас­ним жит­тям, де­рев­'я­ні чо­ло­віч­ки ото­чи­ли сво­го до­го­ра­ю­чо­го бра­та, від яко­го ли­ши­ли­ся тіль­ки жев­рі­ю­чі вуг­лин­ки та об­па­ле­на го­ло­ва з сум­ни­ми, пов­ни­ми жа­лю очи­ма. Во­ни трі­ща­ли де­рев­'я­ни­ми го­ло­са­ми і. не ві­да­ю­чи, що та­ке жаль, лю­бов, спів­чут­тя, зди­во­ва­но до­пи­ту­ва­лись:

— Чо­го у те­бе та­кі сум­ні очі?

— Бо ме­ні жал­ко вас, — ледь чут­но від­по­вів їм до­го­ра­ю­чий чо­ло­ві­чок. — Але цьо­го вам не да­но зро­зу­мі­ти.

Ана­то­лій Ді­ма­ров