Лінивий і робітний

Дав­но це бу­ло. Ко­ли ще Ісус Хрис­тос хо­див по­між лю­дей.

Жив со­бі на сві­ті один ду­же ро­біт­ний чо­ло­вік. Тру­див­ся в по­ті чо­ла. Всьо­го мав до­во­лі: ко­ней, ко­рів, овець, кіз, пти­ці різ­ної. Мав ба­га­то по­ля, сто­до­ли, мли­ни. Скир­ти сно­пів ро­ка­ми сто­я­ли, бо не бу­ло ку­ди ді­ва­ти збіж­жя. Так ро­бить, сер­де­га, що не має ча­су ні по­їс­ти, ні від­по­чи­ти, на­віть до цер­кви не зав­жди мо­же виб­ра­ти­ся. За­му­чив­ся від сво­їх ма­єт­ків. Ви­рі­шив пі­ти до Бо­га про­си­ти, щоб змен­шив йо­му це ба­гатс­тво, бо не стає дни­ни все зро­би­ти.

Зіб­рав­ся у до­ро­гу, а сам ду­має: «От як­би швид­ше по­вер­ну­ти­ся, щоб ще до за­мо­роз­ків ози­ми­ну по­сі­я­ти». Пі­шов він. Дов­го йшов. Зус­трів чо­ло­ві­ка, що грів­ся бі­ля ват­ри. При­ві­тав­ся до ньо­го і сів грі­ти­ся бі­ля вог­ню. А цей по­до­рож­ній нак­рив­ся ве­ре­тою, але та­кий нуж­ден­ний, обід­ра­ний, ху­дий, не­ми­тий.

— Ку­ди ти йдеш? — пи­тає бід­няк.

— Шу­каю Ісу­са Хрис­та.

— На­ві­що?

— Про­си­ти, щоб змен­шив ме­ні тро­хи мо­го ба­гатс­тва, бо не мо­жу вже йо­му ра­ди да­ти.

— Ото доб­ре, що ти до Ньо­го йдеш! Поп­ро­си й за ме­не. Не­хай ме­ні щось дасть, бо я не маю ні­чо­го.

— То піш­ли ра­зом! — про­сить ба­га­тий.

— Е-е-е, хто знає, де й ко­ли ти Йо­го зус­трі­неш? Не бу­ду йти, не зна­ти ку­ди, щоб но­ги бо­лі­ли. Кра­ще я тут, бі­ля ват­ри по­ле­жу, пог­рі­ю­ся і те­бе по­че­каю.

Пі­шов ба­га­тий да­лі сам. Чи дов­го, чи не дов­го хо­див, але зус­трів Си­на Бо­жо­го. Роз­по­вів Йо­му про свою ве­ли­чез­ну гос­по­дар­ку і поп­ро­сив змен­ши­ти її хоч на­по­ло­ви­ну. По­ди­вив­ся на ньо­го Ісус та й ка­же:

—  Ба­гатс­тво твоє збіль­шить­ся вдвоє. Ти зі мною го­во­риш, а про ози­ми­ну ду­ма­єш. Йди до­до­му з Бо­гом і пра­цюй да­лі.

Зга­дав чо­ло­вік то­го бід­ня­ка та ще й за ньо­го за­пи­тав, що йо­му пе­ре­да­ти. Зас­мі­яв­ся Ісус:

— Ска­жеш то­му лі­ни­во­му, який грі­єть­ся бі­ля ват­ри, що я з ньо­го зні­му ос­тан­ню ве­ре­ту.

Зди­ву­вав­ся на ці сло­ва ба­га­тий чо­ло­вік, але по­дя­ку­вав і по­вер­нув­ся на­зад. На­ди­бав бі­ля ват­ри то­го обір­ван­ця. А вог­ню вже не­має, кіль­ка вуг­ли­ків лед­ве тлі­ють.

— Ти чо­му дров не під­ки­да­єш у во­гонь, ад­же ско­ро по­гас­не?

— Та так приг­рів­ся, що й не­о­хо­та вста­ва­ти. А то ще тре­ба гіл­ля ла­ма­ти.

Ро­біт­ний чо­ло­вік на­ла­мав дріб­нень­ко су­хих гі­лок, роз­дму­хав ват­ру і сів від­по­чи­ва­ти.

— Зус­трів Ісу­са? — пи­тає лі­ни­вий.

— Так.

— Що ска­зав то­бі?

—  Ет, не вті­шив ні­чим. Ска­зав, що ба­гатс­тво збіль­шить­ся вдвоє...

— А про ме­не не за­був? Пи­тав про ме­не?

— Та пи­тав.

— І що Ісус від­по­вів?

— Ска­зав, що зні­ме з те­бе ос­тан­ню ве­ре­ту.

— Та як це так?! Це нес­пра­вед­ли­во! Я не дам! Не дам! Не­хай кра­ще зго­рить! — зняв з пле­чей ве­ре­ту, скру­тив і вки­нув у во­гонь.

Кум

В сім­'ї од­но­го чо­ло­ві­ка на­ро­ди­ла­ся ди­ти­на. І ра­дість ве­ли­ка, і кло­піт ма­ють, що не хо­че ніх­то в ку­ми йти, бо бід­ний ду­же. Об­хо­див він ба­га­то гос­по­да­рів — від­мо­ви­ли. Сів той чо­ло­вік на краю до­ро­ги і пла­че. На­дій­шов Ісус із Свя­тим Пет­ром і пи­тає:

— Чо­го ти пла­чеш?

— Та як ме­ні не пла­ка­ти, ко­ли ди­ти­на в ме­не нех­ре­ще­на рос­те? Ніх­то не хо­че ме­ні, бід­но­му, бу­ти ку­мом.

— Не жу­рись. Го­туй ди­ти­ну, шу­кай свя­ще­ни­ка. Я то­бі бу­ду ку­мом, — вті­шив йо­го Ісус.

По­ди­вив­ся чо­ло­вік — обид­ва по­до­рож­ні убо­го вдяг­не­ні, але очі в кож­но­го — доб­рі і муд­рі. Ох­рес­ти­ли ди­тин­ку. Бать­ко по­дя­ку­вав їм, а Ісус дав йо­му своє взут­тя і ска­зав:

— Зні­ми свої пор­ва­ні пос­то­ли і по­вісь на кли­нок та щод­ня на них пог­ля­дай.

Поб­ла­гос­ло­вив Він ди­тин­ку, ку­ма сво­го, йо­го бід­ну ха­ти­ну і піш­ли з Пет­ром. Не приз­на­ли­ся, хто во­ни нас­прав­ді.

Піш­ли во­ни, а чо­ло­вік з кож­ним днем по­чав ба­га­ті­ти. За­вів ху­до­бу. Так йо­му все по­ча­ло вда­ва­ти­ся, що не­за­ба­ром став най­багат­шим у се­лі чо­ло­ві­ком. Ку­пив по­ле ве­ли­ке, збу­ду­вав но­ву прос­то­ру ха­ту. Ко­ли пе­ре­хо­ди­ли в но­ві хо­ро­ми, то зняв свої пос­то­ли з кі­лоч­ка та й ки­нув у піч. Та­ким став па­ном, що й не під­сту­пи­ти. Вже ма­ло з ким і ві­та­єть­ся на ву­ли­ці.

Якось до­ве­ло­ся Ісу­со­ві ра­зом зі свя­тим Пет­ром по­бу­ва­ти зно­ву в тих кра­ях. Ка­же Пет­ро:

— Хо­ді­мо, Ісу­се, про­ві­да­є­мо, як наш кум по­жи­ває. Вже ба­га­то ча­су ми­ну­ло.

Прий­шли во­ни в те се­ло, та не мо­жуть на­віть под­вір­'я впіз­на­ти. Та­ке все фай­не, міц­не, но­ве, ого­ро­жа ви­со­ка, бра­ми ма­льо­ва­ні, ґан­ки різь­бле­ні. Вий­шов над­вір пу­за­тий пан.

— Доб­ро­го здо­ров­'я! Як жи­веш, ку­ме? — пи­тає Ісус. Як ски­пів пан, як зак­ри­чить:

— Ви, го­лод­ран­ці не­ми­ті! Як смі­є­те ме­не ку­мом зва­ти? Ваш кум у бо­ло­ті, в оче­ре­ті си­дить. Геть ме­ні з под­вір­'я. Ото жеб­ро­та.

— Ну, як­що мій кум в бо­ло­ті, то йди в бо­ло­то, бо ти за­був уже за свої пос­то­ли, — сум­но ска­зав Ісус.

Ті­єї ми­ті ба­га­тий пан став жа­бою, ско­чив у бо­ло­то і то­ді все зга­дав. Та як зак­ри­чить: «Кум! Кум! Кум!» Але вже бу­ло піз­но. Він на­зав­жди за­ли­шив­ся у бо­ло­ті.

Великоднє чудо

Жили со­бі два бра­ти. Один — бід­ний, а дру­гий — ба­га­тий. Бід­ний оже­нив­ся з си­ро­тою, а ба­га­тий взяв оди­нач­ку-ба­гач­ку із су­сі­дньо­го се­ла. Жи­вуть, не дру­жать, не зус­трі­ча­ють­ся май­же ні­ко­ли. У бід­но­го — вось­ме­ро ді­тей, а в ба­га­то­го — один син, який щод­ня їсть бі­лий хліб, пи­ро­ги з мас­лом та ще й ве­ре­дує.

Прий­шла вес­на. Що за зи­му не з'ї­ли, то в зем­лю по­са­ди­ли, ту­гі­ше по­за­тя­га­ли пас­ки, але все од­но чу­ти, як киш­ки «марш гра­ють». У бід­но­го бра­та вже зов­сім не­ма що їс­ти. А ось і Ве­лик­день наб­ли­жа­єть­ся. Ка­же йо­му дру­жи­на:

— Пі­ди, поп­ро­си в ба­га­то­го бра­та мір­ку бо­рош­на на пас­ку. З но­во­го уро­жаю від­да­мо.

Пі­шов брат до сво­го за­мож­но­го стар­шо­го бра­та, але не зас­тав йо­го вдо­ма. Жін­ка ба­га­то­го ска­за­ла, що не­ма бо­рош­на. Сум­ний, по­вер­нув­ся він до­до­му і мов­чить. Дру­жи­на все зро­зу­мі­ла. По­ду­ма­ла во­на та й ка­же:

— Як ді­ти зас­нуть, візь­ми та й зро­би з де­ре­ва ма­лень­ку пас­ку. Я її так роз­ма­люю, що ніх­то й не від­різ­нить від спра­вжньої. Го­лов­не, аби бу­ло з чим до цер­кви пі­ти, а ді­тям вран­ці зва­рю яко­їсь за­тір­ки з ло­бо­дою.

От чо­ло­вік взяв не­ве­ли­кий пе­ньок і так йо­го об­стру­гав, виг­ла­див, що справ­ді той став по­діб­ний на круг­лий хліб­чик. Під­ма­лю­ва­ла йо­го жін­ка ци­бу­лин­ням, на­че під­рум­'я­ни­ла в пе­чі.

Вран­ці взя­ла цю пас­ку у хус­ти­ну і піш­ла до цер­кви. Пок­ла­ла між ін­ші ко­ши­ки, а са­ма зай­шла до цер­кви по­мо­ли­ти­ся.

Прий­шла і жін­ка ба­га­то­го бра­та з ве­ли­ким ко­ши­ком вся­ко­го доб­ра. А на дні — пас­ка ве­ли­ка. Тіль­ки тро­хи під­го­рі­ла, бо яєць і цук­ру да­ла в тіс­то ба­га­то. По­ди­ви­ла­ся, а по­руч в якійсь хус­тці ду­же гар­на пас­ка. От ба­гач­ка свою під­го­рі­лу в хус­тку пе­рек­ла­ла, а чу­жу рум­'я­нень­ку па­соч­ку в свій ко­шик пок­ла­ла і кві­та­ми прик­ри­ла. Та в цер­кві між людь­ми за­хо­ва­ла­ся.

Піс­ля ос­вя­чен­ня прий­шла жін­ка бід­но­го бра­та до­до­му і сум­но ска­за­ла:

— Хрис­тос Вос­крес!

— Во­іс­ти­ну Вос­крес! — від­по­ві­ли чо­ло­вік з діть­ми.

Піш­ла во­на щось на сні­да­нок го­ту­ва­ти, а ді­ти вий­ня­ли пас­ку, обш­креб­ли все під­го­рі­ле та й по­ча­ли їс­ти і прих­ва­лю­ва­ти.

— І со­лод­ка ду­же!

— І бі­лень­ка ду­же!

— І род­зи­нок ба­га­то!

Див­лять­ся жін­ка з чо­ло­ві­ком і нічо­го не ро­зу­мі­ють. А то­ді по­ча­ли мо­ли­ти­ся та дя­ку­ва­ти Бо­гу, що сот­во­рив чу­до і по­да­ру­вав їх­нім ді­тям справ­жню пас­ку, за­мі­нив де­рев­'я­ну на сві­жу і со­лод­ку, з бі­ло­го бо­рош­на.

Жін­ка ба­га­то­го бра­та прий­шла до­до­му, при­го­ту­ва­ла різ­ні стра­ви і сі­ли во­ни до сто­лу. Взя­ли­ся на­рі­за­ти пас­ку, а ніж не бе­ре. Тис­ну­ли, тис­ну­ли, а то­ді роз­гле­ді­ли, що пас­ка з де­ре­ва. Зля­ка­ла­ся жін­ка, по­ча­ла пла­ка­ти і мо­ли­ти­ся, щоб Бог біль­ше не ка­рав її.

Павич і пава

В од­но­му се­лі в ста­рень­кій ха­ти­ні жи­ла сто­літ­ня ба­бу­ся. Ма­ла во­на дві ку­роч­ки чу­ба­тень­кі та гряд­ку під вік­ном із чор­ноб­рив­ця­ми і пря­но­ща­ми різ­ни­ми.

От при­хо­дить во­на од­но­го ра­зу до су­сі­дів і про­сить:

— Пос­вя­тіть зав­тра в цер­кві оцю га­лу­ноч­ку. Но­ги ме­не бо­лять, не мо­жу так да­ле­ко йти і вис­то­я­ти всю Служ­бу Бо­жу. А на Ве­ликдень не го­дить­ся по­чи­на­ти сні­да­нок без свя­че­но­го. Зро­біть ме­ні та­ку пос­лу­гу.

— Доб­ре, — ка­жуть су­сі­ди, — пос­вя­ти­мо.

Ці­лий ве­чір во­ни при­би­ра­ли в сво­їй ве­ли­кій і ба­га­тій ха­ті та го­ту­ва­ли різ­ні стра­ви на Ве­лик­день для ба­га­тих лю­дей. Піз­но по­ля­га­ли спа­ти, збу­ди­ли­ся вран­ці — а то вже піз­ня го­ди­на. Вже Служ­би Бо­жі в цер­квах за­кін­чи­ли­ся. Див­лять­ся у вік­но, а ста­рень­ка су­сід­ка вже йде до них гірсь­кою сте­жеч­кою.

От і ка­же жін­ка до чо­ло­ві­ка:

— Вдя­гай­мо­ся у свят­ко­ву одіж і ска­же­мо ба­бі, що вже прий­шли з цер­кви. Ти одя­гай­ся, а я ко­шик ве­ли­код­ній при­не­су з ко­мо­ри та на стіл пос­тав­лю і хус­тку-ша­ля­нів­ку візь­му. Та й да­мо їй з ко­ши­ка яй­це.

По­ра­ди­ли­ся обоє та й так зро­би­ли.

Тіль­ки жін­ка зав­'я­за­ла хус­тку, а ста­рень­ка вже на по­ро­зі:

— Бу­ли в цер­кві?

— От ли­ше прий­шли!

— Ба­га­то лю­дей бу­ло?

— Ду­же ба­га­то!

— Ну, то про­шу, по­мі­няй­те оце яєч­ко зви­чай­не на свя­че­не, — вий­ня­ла баб­ця з ки­ше­ні яй­це і до­да­ла:

— Як ви фай­но одяг­ну­ті, як па­ви! Ну, су­сі­ди, Хрис­тос Вос­крес!

Про­тяг­ну­ли во­ни ста­рень­кій га­лун­ку та й від­по­ві­ли:

— Во­іс­ти­ну Вос­крес!

І в ту мить їх­ня га­лун­ка впа­ла з рук на під­ло­гу, а са­мі во­ни обер­ну­ли­ся на па­ви­ча і па­ву, та й ви­ле­ті­ли з ха­ти.

— Не­хай бу­де во­ля Твоя! — пе­рех­рес­ти­ла­ся зди­во­ва­на ста­рень­ка до об­ра­зів та й піш­ла до ін­ших су­сі­дів об­мі­ня­ти яй­це.

Галина Христан

За книгою: Галина Христан. Великоднє чудо. Казки та легенди Гуцульщини.

— Івано-Франківськ: Нова Зоря, 2004